Як Падяк із Духновича "націоналіста" робить

Нова теза (деза?) цього маніпулянта дивує навіть тих, хто вже звик до демагогічних вивертів П.Магочі, В.Фенича та їм подібних. 

У передмові до вибраних творів Олександра Духновича, що вийшли торік у Пряшеві, В.Падяк дописався до того, що «Духнович став засновником русинського націоналізму». Не більше – не менше! Навіть цілий розділ так назвав «Русинський націоналізм О.Духновича». А чого? Всі сусідні народи мають своїх націоналістів, то чого русини такі бідні?

От Падяк і вибрав на роль першого націоналіста пряшівського священника, каноніка, праву руку єпископів, який садив квіточки у городчику і писав букварики для школярів.

Цікаво Падяк мотивує такий свій вибір: «Терміну такого «націоналізм» русинський народ ані не знав. Його відповідником аж до початку ХХ століття в мові підкарпатських русинів (а у пряшівських русинів до днесь) була лексема «народність».

Тут Падяк явно хоче з нас зробити дурнів, підміняючи елементарні поняття. Бо слово «народність» у чехів і словаків (а відповідно і в Духновича, який жив у словацькому Пряшеві) означає «національність».  А «національність» і «націоналізм» -- це два зовсім різних поняття. І коли Духнович пише «наша народність», то це не означає «наш націоналізм», як намагається нас переконати В.Падяк.

Якраз благий, побожний Духнович ніяк не надається на роль націоналіста, причому будь-якого. А тим паче «русинського» у тому сепаратистському значенні, яке нині намагається пропагувати В. Падяк. Духнович був переконаним москвофілом, який заперечував навіть потребу творити літературу місцевими діалектами.  Себто не бачив у «русинському язику» особливої цінності. Натомість усвідомлював потребу у спільній мові з галичанами, буковинцями і рештою України та Росії. (Про це, сподіваюся, В.Падяк написав у своїй дисертації).

А тим паче про ніяку політичну сепарацію від решти русинів (галицьких чи буковинських) Духнович ніколи і ніде не висловлював. Навпаки – весь час закликав до єдності! Тож ніякий окремий народ із русинів Мукачівської та Пряшівської єпархій Духнович не витворював, як і всі закарпатські будителі ХІХ століття без винятку! Тому жодного націоналізму там не відшукаєш, як би не старався.

Про справжні погляди Духновича чудово написав сучасний австрійський славіст Міхаель Мозер, думки якого вдалося зацитувати у книжці «Загадковий Духнович».

Наведу висновки віденського фахівця і тут, бо, може, В.Падяк їх не знає: 

 «…Дуже люблячи російську мову, Духнович володів нею не надто добре. Припущення, що всі відхилення від норм російської мови здійснено умисно, не виглядає переконливим. Чому Духнович писав «благодарю Вамъ»? Мабуть, просто тому, що не знав, як правильно. Чому він уживав прислівник «нагло»? Мабуть, просто тому, що не знав значення слова «наглый» у російській мові: за словником Владіміра Даля, – «дерзкій, нахальный, безстыжій» (тоді як «внезапный, нечаянный» воно означає лише на білорусько- та україномовних теренах). Чому немає літери «э» в слові этомъ? Мабуть, через звичайнісіньку помилку...

Зрештою, ця ситуація доволі типова – аналогічні прояви спостерігаються й у багатьох інших закарпатських і галицьких москвофілів. При цьому русинами для Духновича цілком очевидно (і сподівано) були не лише русини в теперішньому розумінні, а й так само галичани Яків та Іван Головацькі.

Духновичева мова засвідчує його ширші, загальноруські обрії, причому погляди закарпатського діяча на руську мову і на русинів, як здається, не надто змінювалися протягом його творчої біографії. Іще й до 1850-х років Духнович виступив 1829 року з двома одами на честь царя Миколи І та російської армії з нагоди перемоги над турками – й обидві вони були написані слов’яноруською мовою.

Напередодні революції 1848 року Духнович збагнув, що, зважаючи на незрозумілість такої мови народові, треба приваблювати дітей і селян до слов’яноруської (а згодом і до російської) «високої» культури іншим шляхом, через «низьке» народнорозмовне письменство. Проте спирати нову літературну мову на народнорозмовній він ніколи не прагнув. Важко знайти щось більш чуже для нього, ніж проєкт створення самостійної «русинської» нації, як він формулюється сьогодні.

Отож представники новітнього русинського руху перебувають у складній ситуації, бо їхній головний кумир із XIX століття явно мав геть інакший від їхнього погляд на літературну мову русинів. Єдине, що єднає їх із Духновичем, – це слово «русинъ»; однак його значення в Духновича та в контексті русинського проєкту відрізняються настільки, що спроби зобразити Духновича будителем русинів навряд чи виглядатимуть переконливо.

Духнович був насамперед одним із будителів закарпатського москвофільства. У цьому він справді має заслуги перед слов’янством, бо протидіяв подальшому поступові мадяризації.

Пробуджував він, одначе, не «русинство», а «руськість». Хоча деякі його тексти написано мовою, що ґрунтується на русинських діялектах у сьогоднішньому розумінні русинських діячів, було б явним перебільшенням – ба й непорозумінням – стверджувати, ніби він започаткував нову русиномовну літературу. Зрештою, наскільки відомо, такого наміру Духнович ніколи й не плекав».

(Міхаель Мозер «Чи намагався Олександр Духнович створити русинську літературну мову?», 2008 рік)

Тож, як бачимо, русинським сепаратизмом закарпатський будитель не страждав, на відміну від В.Падяка. А папір все стерпить, як Духновича не назови – засновником націоналізму, мадяроном чи космополітом.  Особливо, якщо книжку фінансують закордонні інституції, які би мали бодай продивлятися, що видають. 

^{Друге видання книжки "Загадковий Духнович",
що побачило світ у Тернополі у 2021 році}

^{Цитата В.Падяка}

Теги: Падяк, русин, сепаратизм, Духнович

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати