Невгамовний Саркісьянц

Вірменсько-болгарсько-українське коріння та кочове життя сина військового в дитинстві

Вірменське коріння йде від батька, Олександра Артемовича, чия родина прибула до Криму, рятуючись від геноциду в Туреччині на початку ХХ століття. Втікачі із Західної Вірменії оселилися в селі Желябівка, де жила доволі численна болгарська колонія. Тож коли дід режисера був стовідсотковим вірменином, то бабуся – болгаркою.

Натомість його батько, Олександр Саркісьянц (1919 – 1999), вірменською вже володів слабо. Після закінчення Ульянівського танкового училища почав служити у Західній Україні, яка з 1939-го опинилася у складі СРСР. Туди ж направили й родину матері: дід із Ямполя на Сумщині, українець Микола Митрофанович Ярема, був призначений начальником районного фінансового управління у Чорткові на Тернопільщині. Його донька Надія вступила до Львівського університету, де й познайомилася у 1941-му з молодим офіцером. А далі була Друга світова, яку танкіст Олександр Саркісьянц закінчив із бойовими нагородами, а Надія Ярема – лейтенантом військ зв’язку. По війні батько перейшов працювати у військову прокуратуру – розпочалося традиційне кочове життя офіцерської родини. Старший син Геннадій народився у 1946 році у Дзержинську на Нижньоновгородщині (згодом стане інженером-будівельником), молодший Олександр побачив світ 6 липня 1948-го у Калініні (нині – Твер).

Із Росії військового прокурора перекинули до Відня, де перебували радянські війська. І перші дитячі враження майбутнього режисера були пов’язані з Австрією, де вони проживали у 1953 – 1955-му, поки звідти не вивели військовий контингент СРСР. Відтак до 1961 року сім’я Саркісьянців мешкала у Львові, де малий Сашко пішов до школи. Тут у нього проявилося розмаїте творче обдарування. Відомий хореограф Софія Глінська, помітивши виступ хлопчика в дитячому танцювальному ансамблі, запросила його до себе в балетну студію. Але 1961-го родина військового прокурора знову змінює місце проживання у зв’язку з новим призначенням (Він закінчив службу полковником юстиції). Цього разу Саркісьянци перебралися в місто Рівне, де в центрі оселилися вже назавжди. Саме тут майбутній театральний режисер проведе свою юність і період становлення характеру, закінчить школу №3.

Захоплювався музикою, боксом, вивчився на «водника», але театр переміг

Захоплення у хлопчини були різноманітні: він грає в народному театрі, цікавиться мистецтвом, займається музикою і боксом. І хоча вступив у 1966 році в Рівненський інститут інженерів водного господарства, душа його тягнулася до культури. Мабуть, давався взнаки вплив матері, Надії Яреми-Саркісьянц (1924 – 2009), яка працювала в обласному товаристві охорони пам’яток історії та культури, пізніше – в обласному центрі народної творчості.

Навчаючись на вечірньому відділенні інституту, Олександр влаштувався в художній комбінат, де працював оформлювачем. Тут він захоплюється чеканкою по металу, яка стала його хобі на все життя. Але студента вабила сцена, хоча про свої заняття в народному театрі при клубі залізничників батькам не хвалився.
Після отримання диплома інженера-водника у 1973-му пішов до армії, в якій за часів СРСР мусили відслужити всі юнаки. Тепер для нього відкрився південь України: служив у частинах морської авіації спочатку в Первомайську Миколаївської області, а далі – в Одесі. Звідси й улюблена тільняшка, з якою не розлучався і після служби. З армії залишиться ще одна пам’ятка: болюче коліно, яке травмував під час боксування. На операцію на меніску не наважувався, тому легка кульгавість залишиться характерною ознакою Олександра Саркісьянца на все життя.

Служба в армії зміцнила бажання прилучитися до світу театру. І він у 1975 році вступає до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який закінчує 1980-го за спеціальністю «режисер драми». Вчився у відомих майстрів – народних артистів Сергія Сміяна, котрий очолював Київський театр імені Івана Франка, Анатолія Скибенка.

На Закарпатті Саркісьянц поставив з пів сотні спектаклів

А потім 32-літнього випускника запрошують на роботу в Закарпатський український музично-драматичний театр. З того часу його доля назавжди пов’язана з Ужгородом.

Мешкаючи у малосімейці, куди поселяли молодих спеціалістів, познайомився з інженером-будівельником Галиною – її в 1984-му направили сюди на роботу з Миколаєва. Через два роки вони одружилися. Першим свідком на весіллі був майбутній заслужений актор України Олександр Мавріц, який мешкав у цьому ж будинку.

Усе театральне життя Саркісьянца пов’язане із Закарпаттям, де поставив близько пів сотні спектаклів. Лише на два роки він залишив місто над Ужем, коли в 2012 – 2013-му працював головним режисером Хмельницького обласного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького, який за його художнього керування отримав звання академічного. Там поставив яскраві вистави – драму «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та інші. Однак дружина мешкала в Ужгороді, тут була облаштована квартира, сформоване коло друзів і знайомих, тож Олександр Саркісьянц знову повернувся до рідної сцени. Тепер уже остаточно.

У 2019 році він вийшов на пенсію через проблеми зі здоров’ям. Болюча нога не дає змоги рухатися, хоча в театрі його досі люблять і шанують. Адже кожна його постановка – це своєрідний художній світ. Олександру Саркісьянцу властиве намагання ставити перед глядачем складні проблеми, прагнення змусити його думати під час вистави, впливати різними театральними засобами, тому його спектаклі – це синтетичний витвір, де художнє оформлення, музика, хореографія, літературна основа сплітаються в один загальний образ, у якому все продумано до найдрібніших нюансів.

У театральній характеристиці на молодого тоді ще режисера було сказано: «Ерудований, непоганий організатор, володіє чуттям простору, відчуває драматургічний матеріал, уміє грамотно вибудувати виставу». Олександр Саркісьянц не боявся йти шляхом першовідкривача, ставлячи твори, які до того не мали сценічного втілення. А це завжди ризик для режисера!

Йому належать такі резонансні постановки закарпатської драматургії, як «Чардаш над Амуром» Василя Вовчка, «Приходьте до нас на свято», «Закарпатське весілля» та «Автограф у вічність» Василя Руснака (останню О. Саркісьянц поставив у 1987-му в Пряшівському українському театрі), «Голос Великої ріки» та «Дерев’яні люди» Дмитра Кешелі, «Розмаринка» Ю. Чорі та І. Марушка, «Князь Лаборець» Юрія Бачі, «Вуйцьо з крилами» Олександра Гавроша.

Йому вдавалися і дитячі вистави, які довгий час трималися в репертуарі. До найкращих постановок належать «Павлінка» Я. Купали, «Бонка» П. Панчева, «Алладін» Я. Стельмаха, «Дракон» та «У полоні Снігової королеви» Є. Шварца.

Поставив режисер і чимало української класики: «Шантрапа» М. Саксаганського, «Вій» за М. Гоголем, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Кум мірошник» Д. Дмитренка.

Помітним досягненням стало першопрочитання п’єси Івана Франка «Майстер Чирняк», що було відзначене на театральному фестивалі в Івано-Франківську, присвяченому 150-річному ювілею видатного письменника. За цю виставу режисер отримав і обласну театральну премію імені братів Шерегіїв.

Не сценою єдиною: його хобі – чеканки на міді

Неймовірна скромність та критичність до своєї роботи не дали можливості визнаному майстрові отримати більшого визнання від владних інституцій, хоча кілька разів колектив театру подавав прохання про присвоєння режисеру звання заслуженого артиста України. Проте в нас у першу чергу нагороджують гнучкіших та запопадливіших. Тому відсутність звання вважаємо абсолютним недоглядом тих, хто мав це зробити за службовими обов’язками. Адже вистави Олександра Саркісьянца давно стали візитівкою Закарпатського муздрамтеатру, а деякі не сходять зі сцени понад десяток років. «Нічні трудівниці паризьких тротуарів» А. Рейне-Футона, «Нічний вартівник і праля» П. Путніньша, «Обережно, жінки!» А. Курейчика увійшли в золотий фонд «шерегіївців» і після успішної постановки в Ужгороді помандрували по інших театрах.

Харизма, потужний інтелект, начитаність, неперевершене почуття гумору завжди робили цього режисера особливим. Його розповіді, оцінки, вислови зацікавлювали, тому біля нього завжди в театрі людно. Це вдома він переважно варився у власних думках та книжках.

Олександр Саркісьянц залишався успішним, за яку справу би не брався. Його чеканки на міді є витворами мистецтва, недарма він здобувся навіть на персональні виставки, а його роботи розійшлися по приватних колекціях. Він виготовляв і фігури середньовічних лицарів у металевих латах, які прикрашали будинки скоробагатьків. Шкода, що не закарпатські замки!

На жаль, Олександр Олександрович ніколи не дбав про власні каталоги чи портфоліо, популярність ніколи не була його метою, тож зафіксувати зроблене ним буде вкрай нелегко. Вдома збереглися лише кілька ранніх робіт. Але і в художньо-декоративному мистецтві йому належить свій слід на Закарпатті, досі не досліджений і не узагальнений.

І якщо є поети від Бога, якими, безсумнівно, були наші земляки, Шевченківські лауреати Петро Скунць та Дмитро Кремінь, то режисером від Бога в Ужгороді був Олександр Саркісьянц, театральна доля якого ніколи не стелилася легко.

Теги: Саркісьянц, режисер, театр

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати