Микола Мушинка. Моя провесна 2019 року

Сторіччя з дня народження Олени Рудловчак.

Про цей круглий ювілей найвизначнішого карпатознавця другої половини 20 століття нагадало мені запрошення на „Рудловчаківські читання” в Ужгородському національному університеті, який у 1996 році обрав її почесним доктором (doctor honoris causa), а вона віддячилась йому бажанням примістити свою бібліотеку та архів у його стінах.

 А як відзначить цей недожитий круглий ювілей Пряшів, де Олена Михайлівна прожила від юності до самої смерті, працюючи на кафедрі української мови і літератури Пряшівського університету і тісно співпрацюючи з Українським радіомовленням, Українським народним театром, Союзом русинів-українців Словаччини, Спілкою українських письменників Словаччини, Науковим товариством Шевченка, Асоціацією україністів Словаччини, Союзом українських жінок Словаччини, українською пресою тощо. Зв’язуюся з керівниками цих установ та організацій: „Чим би ви могли сприяти відзначенню 100-річчя Олени Рудловчак?” Позитивно відповів лише в. о. Голови СРУС-у П.Богдан: „Зможемо безкоштовно запозичити конферанс-зал” та голова СУПС Іван Яцканини: „Спілка зможе профінансувати перебування у Пряшеві академіка М. Жулинського” (який дав згоду приїхати у Пряшів, однак з-за хвороби не приїхав). Відповіді усіх інших керівників були негативні: „Немає грошей”.

Та ми все таки вирішили „Рудловчаківський семінар” влаштувати, без єдиної копійки й запросили на нього дочку Олени Михайлівни Марусю, внука Яна (Гонзу) з Праги, чотирьох літературознавців з Ужгорода (подружжя Ребриків, їх сина Андрія, декана Філологічного факультету УжНУ Галину Шумицьку) представника Генерального посольства України у Словаччини та численних її співробітників, друзів та знайомих із Словаччини. Прибули усі запрошенні. Закордонних гостей ми поселили на приватних квартирах.

Пряшівський „Рудловчаківський семінар” відбувся в день її народження ‒ у пʼятницю 1 лютого 2019 року в Словацько-українському культурному та інформаційному центрі в Пряшеві.

Семінар відкрив його в. о. Голови СРУСу П. Богдан, а учасників привітала Перший секретар Посольства України у Словаччині Світлана Гончаревська. Отже відзначення століття з дня народження Олени Рудловчак проходило у двох частинах: пряшівській та українській.

Головну доповідь про біографію і ціложиттєве перебування Олени Михайлівни у Словаччині виголосив автор цих рядків. На неї навʼязували доповіді учнів та співпрацівників Олени Михайлівни: Любиці Баботи („Внесок О. Рудловчак у дослідження закарпатоукраїнської літератури”), Зузани Ганудель („Праця О. Рудловчак у Дослідному кабінеті україністики Пряшівського університету”), Михайла Романа („О. Рудловчак і загальноукраїнська література”), Івана Яцканина („О. Рудловак на сторінках „Дуклі”), Йосипа Шелепця („Тривале і тимчасове у дослідженнях О. Рудловакк”), Мирослава Сополиги („О. Рудловчак на сторінках „Наукового збірника Музею української культури у Свиднику”), Павла Богдана („О. Рудловчак й українське радіомовлення у Словаччині”), Ярослава Джоганика („О. Рудловчак і кафедра української мови та літератури Пряшівського університету”). Дочка Олени Михайлівни Марія Дуфек розповіла не лише про життя матері, але й про свого батька Андрія та брата Володимира.

Головне слово на пряшівському семінари мали гості з Ужгорода. Декан філологічного факультету Ужгородського національного університету Галина Шумицька доповіла про бібліотеку та архів Олени Михайлівни в їхньому університеті, на підставі яких там було створено Кімнату-музей Олени Рудловчак. Проректор Закарпатської академії мистецтв Наталія Ребрик розглянула тему „Закарпатська журналістика у дослідженнях Олени Рудловчак”, зосередившись на її рукописній монографії „Закарпатська журналістика в другій половині ХІХ ст..”, яка мала стати темою її докторської дисертації, однак була забракована партійними органами Східнословацького краю.

Кульмінацією пряшівської частини семінару була презентація 4-го тому „Творів” Олександра Духновича, який Олена Михайлівна готувала до друку, однак через хворобу не встигла завершити його. Цю роботу на основі її архівних матеріалів виконав директор ужгородського видавництва „Ґражда” Іван Ребрик, який розповів про історію видання та привіз у Пряшів 30 примірників щойно виданої книги. З них на її презентації було продано 20 примірників. Решту подаровано бібліотекам та людям причетним до видання.

Друга частина святкування 100-літнього ювілею під назвою „Міжнародні наукові читання „Олени Рудловчак ‒ науковець, педагог, журналіст” відбулася на Філологічному факультеті УжНУ в понеділок 4-го лютого 2019 року. „Читання” розпочалися оглядом Кімнати-музею О. Рудловчак, якою учасників провела його завідуюча Марія Медведь. „Читання” урочисто відкрили двоє ректорів найвизначніших вузів Закарпаття ‒ Володимир Смоланка (УжНУ) та Іван Небесник Закарпатська академія мистецтв. Їх виступи доповнили: Галина Шумицька та Валентина Барчан.

І тут авторові цих рядків було дана честь оголосити головну доповідь на пленарному засіданні ‒ „Олена Рудловчак  і Пряшівщина”. І на ужгородських „Читаннях” виступила зі спогадами на маму дочка Марія Дуфек та прозвучали три доповіді ужгородських учасників, виголошених у Пряшеві ( Г. Шумицької, Н. Ребрик та І. Ребрика). І тут була презентація 4-го тому „Творів” О. Духновича. Крім них з доповідями на пленарному засіданні виступили: о. Олександр Монич („Мукачівський монастир у житті О. Рудловчак”), Іван Сенько („Спогади про О. Рудловчак”) та М. Медведь („Участь проф. М. Мушинки у долі приватної бібліотеки та архіву О. Рудловчак”).

Дальші засідання „Читань” велися у трьох секціях: „О. Рудловчак як літературознавець” (6 доповідей), „О. Рудловчак і журналістика” (4 доповіді) та „Культурно-освітні аспекти наукових студій О. Рудловчак” (6 доповідей).

На заключному пленарному засіданні увечері того ж дня було відведено підсумки та прийнято резолюцію.

Слід підкреслити, що до століття з дня народження О. Рудловчак в Ужгороді було видано окреме число науково-мистецького щомісячника „Екзиль” (Ужгород, 2019, ч. 1, 36 с.) повністю присвяченого ювілею вченої (8 статей та один вірш (про різні аспекти життя і діяльності ювілярки (упорядник ‒  сімʼя Ребриків) та документальний фільм „Дорога додому” (сценарій та читання текстів Г. Шумицька).

Четверті Рудловчаківські читання в Ужгороді були достойним вшануванням памʼяті уродженки Мукачеву, яку доля закинула на сусідню Пряшівщину. Їй вона віддала увесь свій науковий та людський потенціал. Одночасно „Читання” були наочним ствердженням, що рішення дочки Марії виконати заповіт мами про передачу бібліотеки та архіву матері Ужгородському національному університету було правильним рішенням.

2. Міжнародна наукова конференція. „Горянська ротонда. Історія дослідження, проблеми збереження та консерваціїʼ. ‒ Ужгород, 7 лютого 2019 року.

Йдеться про памʼятку сакральної архітектури початку 14 століття всеукраїнського та міжнародного значення.

Конференція розпочалася екскурсією в Горянську ротонду (7 км. від Ужгорода), якою учасників провів настоятель храму о. Богдан Савула, а про її історію розповів кращий спеціаліст по церковний архітектури Михайло Приймич.

Після екскурсії учасники пересунулися у конферанс-зал Закарпатської обласної державної адміністрації, де конференцію офіційно відкрили троє високих представників Закарпатської області: представниця ЗОДА Оксана Бабутич [навести посаду], ректор Закарпатської академії мистецтв Іван Небесник та єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Владика Мілан Шашлик. Всі троє підкреслили високе значення конференції.

Споміж десятків учасників організатори конференції першість надали моїй доповіді: „Горянська ротонда у дослідженнях Флоріана Заплетала”. Чому саме їй?

Про Горянську ротонду було написано десятки наукових студій та сотні популярних статей. Та лише одна книжкова публікація ‒ „Horjanská rotunda” чеського дослідника Флоріана Заплетала, який після навчання образотворчого мистецтва в університетах Відня (1911), Санкт-Петербурга (1917) і Москви (1918) та дружніх стосунків з одним з перших дослідників Горянської ротонди Ігорем Грабалем, в грудні 1918 р. повернувся з Росії у новостворену Чехословаччину у звані офіцера Чехословацької армії. У 1920-21 роках він 14 місяців мешкав в Ужгороді на посаді секретаря губернатора Георгія Жатковича. Часто відвідував Горяни і піддав цю найдавнішу сакральну архітектурну памʼятку Закарпаття глибоким дослідженням. Повернувшись у Прагу він вивчив усю доступну літературу про памʼятку. Восени 1922 року в оломоцькому тижневику „Pozor”опублікував на продовження свою працю, а у 1923 році там же видав її власним коштом.

На жаль, цінна праця Ф. Заплетала не потрапила на книжковий ринок й упала в забуття. Перед своєю смертю у 1969 році Ф. Заплетал заповів мені кілька її примірників разом із частиною своєї спадщини, головним чином багатим фотоархівом. Ця спадщина дозволила мені реабілітувати майже забутого дослідника історії та культури Закарпаття, включно його праці про горянську ротонду.

На ужгородській конференціє було виголошено девʼять інших доповідей про Горянську ротонду: Ужгородців ‒ Олега Боршовського („Горянська ротонда як об,єкт туристики”, Михайла Приймича ‒  („Тема Воскресіння Господнього з Горянської ротонди”), Томаша Сопка („Горянська ротонда ‒ обʼєкт охорони культурної спадщин”) та Володимира Мойжеса („Горянська ротонда у дослідженнях науковців- істориків”); львівʼян ‒  Івана Мельника („Історична довідка про Горянську ротонду”) та Василя Карпова („Сучасне бачення консерваційно-реставраційних заходів щодо збереження Горянської ротонди та її настінних розписів”); будапештців ‒  Ґабора Ковача  („Спосіб та методи збереження і консервувації фресок Горянської ротонди”),  Дюли Калді

(„Обсяг виконаних робіт по збереженню та відновленню Горянської ротонди”) та Йосиф Вайда із м. Сентендре („3 D-віртуальний мультимедійний огляд Горянської ротонди”).

Ніхто з них працю Ф. Заплетала не згадував. Після виголошення доповідей розгорнулася жвава дискусія. В ухваленій резолюції було наведено кілька реальних пропозицій на фахову реставрацію фресок Горянської ротонди та пропозиція залучити її до памʼятників культури ЮНЕСКО.

3. ІХ Міжнародний симпозіум „Румунсько-українські відносини. Історія та сучасність”‒  Сату Маре, 8-10 березня 2019 року.

На Міжнародний симпозіум „Румунсько-українські відносини” в Сату Маре мене запрошували кілька разів. Відраджувала складність доїзду у Сату Маре громадським транспортом. На цей раз ми з дружиною Магдою приєдналися до машини директора Музею української культури у Свиднику Ярослава Джоганика та до його дружини Світлани.

Симпозіум своїми розмірами та бездоганною організацією перевершив усі наші очікування. Крім науковців Румунії в роботі симпозіума брали участь вчені з України (зокрема Закарпатської обл.), Угорщини, Білорусії, Словаччини, США та Канади. Для усіх позасатумарських учасників було забезпечене безкоштовне уквартирування в готелях, цілодобове харчування, транспорт з готелів автобусами на місце проведення симпозіуму тощо.

Симпозіум, головним організатором якого був Союз українців Румунії (генеральний секретар та „душа” симпозіуму ‒ Ірина-Люба Горват) відкрив голова СУР Микола-Мирослав Петретцький, депутат Румунського парламенту, а з вітальними промовами виступили: посол України в Румунії Олександр Баньков та високі представники області.

У програмі пленарного засідання були наведені доповіді 23 науковців, переважно з різних педагогічних та наукових установ Румунії. Дальші доповіді були виголошені у трьох робочих секціях: 1.Археологія, джерелознавство, історія (36 доповідей); 2. Політологія, етнологія, державне управління (26); 3. Мовознавство, літературознавство, освіта і мистецтво (34). Румуномовні доповіді паралельно були перекладені українською, а українські ‒ румунською мовами.

З-за неприсутності авторів та браку часу не всі доповіді були виголошені.

Ярослав Джоганик на симпозіумі виступив з доповіддю „Українські літературні памʼятки Словаччини як предмет музеологічного дослідження”, побудованою на матеріалах Музею української культури: „Апостол” 1714 року, твори Василя Довговича 1832 року, але й невідомі вірші Василя Симоненка до Ореста Зілинського.

Моя доповідь несла назву „Дві групи українських переселенців з Румунії у 1946-47 роках, переселених у Західну та Північну Чехію і південну Моравію на місця депортованих німців”. Першу групу становили переселенці із різних українських (руських) сіл Закарпаття (включаючи Пряшівщину), які в середині 19 ст. колонізували селище „Ваґаш” що належало селу Тарна-Маре в нинішній північній Румунії. Після Другої світової війни майже сто сімей (понад пʼятсот душ) із Ваґаша, записавшись словаками, добровільно переселилось у два села (Мілірже й Лесна) та три селища (Вишина, Бранка, Обора) Таховського округу в західній Чехії, де компактно живуть по сей день. В кожному з вище наведених пунктів вони є у перевазі, що дозволяє їм (зокрема старшому поколінню) зберегти рідну мову, культуру та православну релігію.

Другу групу переселенців становлять мешканці із с. Скеюш у західній Румунії, колонізованому у першій половині 19 ст., в основному, переселенцями із двох „дротарських” сіл нинішнього Старолюбовнянського округу: Камйонки та Орябини. Вони доволі компактно живуть у місті Хомутові та селі Троскотовіце. І вони прибули у Чехію записавшись словаками, однак старше покоління і досі зберігає лемківську говірку, традиційний фольклор та греко-католицьку релігію. У 1990 році переселенці з Румунії в Хомутові заснували русинський фольклорний колектив „Скеюшан”, який за чверть століття діяльності дав понад 500 концертів у кількох країнах а 1999 року став лауреатом Міжнародного фольклорного фестивалю у м. Стражніця в Моравії. Нині він ‒ єдиний „русинський” самодіяльний колектив у Чехії.

4. Міжнародна наукова конференція „Карпатська Україна ‒ незалежна держава” (Ужгород 14-15 березня 2019)

Це була найвизначніша наукова конференція присвячена 80-літтю проголошення Карпатської України. Її організаторами були: Ужгородський національний університет та Інститут історії України Національної академії наук України (голова підготовчого комітету ‒ ректор  УжНУ Володимир Смоланка).

В роботі конференції брали участь науковці кільканадцятьох університетів та наукових установ України й зарубіжних країн. Доповіді 35 з них появилися окремим збірником ще до початку конференції. (упорядник Микола Веґеш, 405 стор. тираж 300 прим.).

Словаччину на конференції представляв автор цих рядків доповіддю „Степан Клочурак ‒ міністр оборони Карпатської України”.

Доповідь, опублікована у вище наведеному збірнику, була скороченим виписом з моєї монографії про життя і політично-громадську діяльність Степана Клочурака „Лицар волі” (Ужгород, 1995, 284 с; 2011, 448 с.).

Після іменування міністром оборони Карпатської України С. Клочурак 15 березня 1939 року своїм першим наказом головним командуючим її збройними силами („Карпатської Січі”) іменував колишнього офіцера Армії УНР Сергія Єфремова. Той своє дводенне перебування на цьому пості опублікував у спогадах „Бої на Карпатській Україні 14-15 березня 1939 р.”, обнародаваних 1966 р. в одній з українських газет Канади. Роздобувши ці спогади, я їх опублікував окремою книжкою зі своєю передмовою (Ужгород, в-во „Ґражда”, 2009). Вже після виходу книжки мені у Військовому історичному архіві у Празі вдалось знайти цілу папку документів про службу С. Єфремова у Чехословацькій армії (1921-39) та Словацькій армії (1939-43). На основі новознайдених матеріалів я написав нову, значно поширену версію вступної статті та підготував до друку нове видання спогадів С. Єфремова, яке появилося у видавництві „Лілея‒НВ” в Івано-Франківську на початку 2019 року і було приурочено 80-літтю Карпатської України. Про нього я поінформував учасників конференції у своїй доповіді та кілька примірників роздав зацікавленим істориком.

Ужгородська конференція „Карпатська Україна ‒ незалежна держава”, на мою думку, була найвизначнішим внеском в дослідження цієї, мабуть найсвітлішої сторінки в історії Закарпаття.

Теги: Мушинка, Рудловчак, Карпатська Україна, Горянська ротонда, Румунія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати