Василь Кузан: "Довкола справжнього письменника має існувати міф"

Його пісня у виконанні Отамана Карпат "Золото Карпат" стала шлягером року. "Мамин вальс", музику на який написала його дружина Тетяна, двічі перемагав у всеукраїнському радіофестивалі "Пісня року". Автор багатьох публікацій, героями яких є відомі особистості краю, України. Двічі лауреат обласної  літературної премії імені Федора Потушняка.

Кузан ще і відомий тамада, організатор-промоутер популярних культурно-мистецьких заходів, фестивалів. П’ятий рік очолює відділ культури і туризму Іршавської райдержадміністрації. Член двох Національних спілок України – письменників (із 2000 року) та журналістів (із 2010 року). Ну хто не знає Кузана Василя та його веселої вдачі?

Зі  своїм відомим земляком вперше роблю  інтерв’ю. Розмовляємо у його робочому кабінеті. На слово не скупиться, похвалитися  теж не ганьбиться (останню рису характеру також відношу до позитивних). 
Із  перших днів року і до пізньої осені…

 – Василю Васильовичу, час летить не як птах, а як стріла. Здавалося б, зовсім недавно ви відзначили 20-ту річницю  своєї творчої діяльності в обласному  театрі ляльок, де був повний аншлаг. І вже треба святкувати 25-ту…

– Справді, п’ять років пролетіли як одна мить. Проте  можу похвалитися, що упродовж цього часу вдалося втілити в життя чимало. Зроблене за чверть століття підсумовую, аналізую, систематизую. З нагоди цієї дати зі своїми здобутками йду до шанувальників із перших днів нового 2010 року…

 – Тобто ви уже відзначаєте?

 – Відзначаю, але не так, як інші. Оскільки у мене багато шанувальників, то я  намагаюся зустрітися з якомога  більшою їх кількістю. У січні  провів два творчі вечори перед відпочиваючими санаторію "Карпати". Виступав в Острозькій Академії, в Музеї друкарства та книги Києва у рамках фестивалю "SAVAMA", у містах Нетишів та Славутич. Маю запрошення в Умань, Харків, Львів, Тернопіль, Франківськ.
  Завершити тур хотілося б вечором-зустріччю  наприкінці осені в Ужгороді. Загалом, планів багато, можливостей – не дуже… Хочеться провести творчий вечір із виступами всіх співаків-виконавців моїх пісень. Боюся, що вони у моїй хаті не помістяться – їх потрібно поселити, нагодувати, приділити увагу. Хочеться ще запросити і друзів – письменників, художників, журналістів, перекладачів, телевізійників, композиторів, науковців, учителів, які писали про мене, перекладали, творили музику, робили оформлення книг, досліджували та пропагували мою творчість.

Муза  потребує щоденного задоволення

 – Чому вирішили перевидати саме "Демонів дівочих дегустацій"?

– Для мене ця книга була найуспішнішою. Весь тираж розійшовся за два тижні. Перевидання не здійснено лише з  причини пошуків вигідного видавця. Сьогодні я вже не хочу вкладати у випуск книги власні гроші та шукати собі спонсорів. Планую знайти видавництва, які займаються продажем свого продукту, роблять йому рекламу та виплачують авторові гонорар. Просто виконувати функції друкарні для сучасних видавництв – це замало і неприйнятно для авторів, завдання яких – написати достойну книгу, а не займатися менеджментом. 

Художнє оформлення для першого і другого  видань зробив мій друг Василь Ловска з Ільниці. Ловска знає мене вічність і відчуває мою душу фарбами. 

 – Ви гарний і видний чоловік, який пише прекрасну інтимну лірику. До того ж, їздите з колективами на виступи, де учасницями є молоді вродливі дівчата. Вам приписують романи із колегами, артистками. Скажіть чесно: чи буває диму без вогню? Дружина ревнує, змушує божитися у подружній вірності?

 – Звичайно, ревнує (сміється. – Авт.). Хоча я пересвідчився на власному досвіді: дим без вогню таки буває. Інколи просто спілкуєшся з красивою жінкою, а у дружини одразу виникають підозри – от тобі й дим без вогню. Тут таки треба сказати, що моя дружина – дуже мудра жінка. Вона сприймає життя по-філософськи, і, сподіваюся, років так через 50 взагалі перестане мене ревнувати (сміється. – Авт). Я, звичайно, як і більшість поетів, далеко не святий, але родину люблю і намагаюся бути добрим чоловіком, турботливим батьком і люблячим дідусем. 

– Вітаю, еротично-ліричний поет-пісняр став дідом… 

– 12 квітня у сім’ї сина Валентина  народився син. Назвали Максимом. Я, як і кожна людина, – щасливий, що маю продовжувачів роду. 

До  теми "Чи буває вогонь без диму"  хотів би повернутися і навести живий приклад – фото Володимира Твердохліба, на якому ми з тобою під час святкування Нового року в прес-клубі. Я тебе обняв як землячку, а Володя це швиденько зазнімкував. Пригадуєш: я почав бітанґувати. Хоча це було за кількох десятків журналістів, письменників, але люди, які пропустили згадану вище мить або були відсутніми, побачивши ці фото, нафантазували собі всякого. І правильно зробили! Бо довкола справжнього письменника має існувати міф. Якщо цього міфу не існувало б – його варто було б придумати. Ці фото я побачив більш ніж через рік, але певний час відчував, що в Ужгороді деякі журналістки дивляться на мене з-під лоба.

Ленін і нині спостерігає за житомирцями

– Нещодавно ви взяли участь у кількох  всеукраїнських мистецько-культурних заходах. Розкажіть детально, з ким зустрічалися, поділіться враженнями.

 – Найбільш бажаною була поїздка в  Житомир на міжнародне Шевченківське  свято "В сім’ї вольній, новій". Так співпало, але саме ця акція  завадила мені побувати на презентації "Провокації" поетеси Оксани Варги (моє ім’я було заявлено навіть в афіші). Замість мене доводилося провокувати публіку моєму синові Валентину. А я в той час спілкувався з Василем Шклярем, Петром Перебийносом, Євгеном Дударем, Миколою Білокопитовим, Олесем Лупієм, Наталією Пасічник, Оксаною Мардус, із письменниками з Чорногорії та Білорусі.

Перебування в Коростені та Житомирі ніби машиною  часу перенесло нас у недалеке минуле. Ідеологічно Житомирщина  живе в часі останніх років соціалізму. Леніни, Маркси, Енгельси, всі діячі тоталітарної радянської держави із мармурових постаментів спостерігають, як сучасне життя минає повз них і житомирців, які не можуть збагнути, чому донині не виконуються укази прокомуністичних Президентів України Кучми та Кравчука про ліквідацію символів тоталітаризму. Тому і розумієш, що в оточенні таких "героїв" знищена і зґвалтована комуністичною системою Житомирщина не визнаватиме голодомору геноцидом української нації. Навіть тоді, коли половина світу вже в цьому переконана.

"Перша  книга йшла до  читача 8 років"

 – Василю Васильовичу, чи вважаєте себе успішною людиною? 

– Буду відвертим: успішною людиною таки себе вважаю. У моєму розумінні  "успішна людина" – це та, в якої виходить усе, за що вона береться. Якщо говорити про себе, то зазвичай беруся за ту справу, яка неодмінно призведе до успіху. В Лисичеві більше десяти років тому був заснований районний пісенний фестиваль "Гамора". Я один зі співорганізаторів того, щоб перетворити звичайне районне свято на фестиваль ковальського мистецтва та етномузики, який став відомим на всю Україну і його заздалегідь включають у всі обласні туристичні маршрути та програми кінця червня. Приємно, що після проведення чуємо тільки позитивні відгуки. Наразі "Гамора" є відомим фестивалем ковальського мистецтва та етномузики. До прикладу, торік учасниками його були колективи з 17 областей України, а ковалі приїжджали навіть із-за кордону. Нині інтенсивно готуємося до чергового фесту, який буде проведено в останню суботу-неділю червня у гірському Лисичеві.

  – Яким був ваш шлях до успіху? 

– Початок шляху до першого мого успіху був дуже важким. Першу книгу  "Загублене мовчання" видавав із 1988-го по 1996 рік. Подав рукопис поезій у видавництво "Карпати". Головний редактор сказав: "У вас дуже гарні вірші, ми будемо їх видавати, але є черга, є члени Спілки письменників". Я поцікавився, скільки треба чекати. "10-12 років", – почув у відповідь. Мені було 26. Чекати 10 років?! Це був удар по моєму власному "я". Зрозумів, що іншого виходу не маю. І став чекати, періодично нагадував про себе. Мій рукопис лежав п’ять років намертво. У 1993-му я його забрав і відправив на конкурс "Гранослов". На щастя, став одним із переможців. Книга мала вийти того ж року, але помер директор видавництва, з яким було укладено угоду. Через три роки приїхав український письменник з Австралії Дмитро Нитченко і за кошти тамтешньої української громади видав 10 книг молодих вітчизняних авторів. До цього переліку потрапив і мій рукопис. Із виходом у світ "Загубленого мовчання" я став відомим. Книга розповсюджувалася всюди, де живе українська громада. Вірші з неї передруковували альманахи України, Чехословаччини, Канади…

 – Змінились на посаді начальника відділу  культури і туризму Іршавської РДА?

– Сподіваюся, що не змінився, бо усвідомлюю, що кожна посада є тимчасовою. Людина повинна не просто займати престижне керівне крісло і хизуватися цим, а робити щось позитивне і корисне для громади і суспільства. Наприклад, за п’ять років роботи на посаді начальника відділу культури і туризму Іршавської РДА я спільно з працівниками сфери, колегами відкрив меморіальний музей письменника Юрія Мейгеша у його рідному Великому Раковці, добився створення відповідних умов для відкриття інтернет-центру в Іршавському Будинку культури та двох дитячих шкіл мистецтв у Білках та Приборжавському, започаткував чимало позитивного. Найкращу оцінку моїм вчинкам дасть час. 

  – Зримуйте щось для наших читачів.

  Коли не те, не той, не так,
  Коли  всі мрії – у просак,
  Коли  засмоктує безвихідь,
  Коли  немає вже вина –
  Беріть  ви книги Кузана,
  Читайте і творіть дива.
  Тонкі поезії слова
  Покажуть  із безодні вихід.
 

Тетяна  Грицищук, ЗІА"Простір". Фото  В. Твердохліба

Теги: Кузан, письменник, книга, ювілей

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати