Передумови виникнення української газети «Нове життя» на Пряшівщині

Існування газети без читачів неможливе. А для того, щоб були читачі, потрібні школи та здорове національне усвідомлення  населення. Таке твердження в ХХІ столітті, здається, банальним. Проте для нас, русько-української національної меншини Словаччини, воно  являється питанням життя та смерті, дальшого існування або зникнення. Обумовлене воно  й тим, що наші друковані видання мають свою особливість. Такою особливістю є азбука.  В оточенні латиниці  найкраще  та природно оволодіти нею можуть діти лише в школі.

Розглянемо ті  політичні  та соціальні умови, в яких почало формуватися українське шкільництво і українське національне усвідомлення та з ними пов’язане  виникнення українського літературного друкованого слова. Такі феномени після Другої світової війни на Пряшівщині були новими,  тому що їх до того часу  майже не було.

Почнемо   уривком з   резолюції робочого комітету, який складався із членів Президії  Української Народної Ради Пряшівщини (УНРП), політичних представників українських округів та деяких суспільних організацій Східної Словаччини. Його засідання  відбулося 12 серпня1949 року. З неї вибираємо: «В часі всього історичного життя українське населення Пряшівщини було випробуване тиском різних шовіністів. В результаті цього в чужих країнах поступово розчинялося і до сьогоднішнього дня ще захоронилося в горах Пряшівщини... Українське населення... в найтяжчий період Словацького штату героїчно оберігало свою приналежність до великого українського народу Радянського Союзу. З ціллю словакізації фашистський міністр Шаньо Мах одним почерком зліквідував сто руських шкіл Пряшівщини. Цей тиск продовжується і у вільній народно-демократичній республіці зразу ж після того, як з нашого краю відійшла Червона армія».

Такі твердження в резолюції  ілюструються  конкретними прикладами: ліквідацією Реферату українських шкіл (РУШ), нападами на український Педагогічний факультет в Пряшеві, який мав би готувати кадри для українських шкіл, так званні «комісіональні записи» в школи, в результаті яких було зліквідовано 60 українських шкіл. Далі  говориться, що під приводом очищення Пряшівського краю від реакційних елементів, вчителі емігранти та оптанти із Закарпаття, які могли стати опорою українізації шкіл,  були переселені в Середню та Західну Словаччину. А вчителі, які були вірні теоретичній політиці партії і проводили в селах та школах українізацію, були переслідувані.

Згадана резолюція гостро попереджає, що в шкільній політиці після 1948 року дуже небезпечно посилився тиск на українське шкільництво,  а «національний шовінізм  з боку шкільних урядів по відношенню до українських шкіл набув таких форм, яких ніколи перед тим не було». Доказом  цього було те, що в результаті централізації був ліквідований Реферат українських шкіл, але в рамках краю  специфічні органи для керівництва українським  шкільництвом відкриті вже не були. Центральні шкільні та партійні органи не взяли  до уваги  ні  проект, який розробив РУШ про поступове  запровадження української мови від третього класу з паралельним  навчанням російської мови, яка в тому часі вживалася в школах, а протягом підготовки кадрів та підручників поступово  впроваджувати українську навчальну  мову, починаючи першим класом. А дальший розвиток подій це повністю підтвердив.

Президія ЦК КПС на своєму засіданні  28 червня 1952 року прийняла радикальне розпорядження про обов’язковий перехід з 1952/53 навчального року з російської на українську навчальну мову в усіх класах нараз. Для такої радикальної зміни не були витворені передумови. Не було достатньо кваліфікованих кадрів, не було підручників та можливостей за два місяці їх підготувати та видати. Притримуючись російської мовної орієнтації,  з Радянського Союзу були замовлені російські підручники в передбаченням (або навмисно), що російські підручники тотожні з українськими. Такі підручники не відповідали нашим потребам.  Дітям  на Пряшівщині  не було зрозумілим, чому Донеччина на Україні є їх рідним краєм, як це було наведено у підручниках, ввезених з України. Таке директивне  партійне  розпорядження, супроводжене з непризнанням руської (русинської) національності,  викликало  в значної частини вчителів та родичів недовір’я та супротив. Отже, не було вчителів, не було підручників, але були українські школи та особливо активна пропаганда проти них.     

А почалася вона зразу ж після створення Української Народної Ради

Пряшівщини як репрезентативного органу русько-українського населення. Цей орган виникнув  1 березня 1945 року на основі рішення делегатів з  усіх  русько-українських сіл  зразу ж після переходу фронту. У головному рефераті член підготовчого комітету Діонізій  Ройкович виголосив таку оптимістичну думку: «Якщо в минулому наше відношення до усього російського в тяжких хвилинах випробувань допомогло нам зберегти  національне лице, то тепер наша приналежність до великого українського народу відкриває простір, якого нам  не було дожичено в рабських оковах минулих десятиліть».

Розвиваючи цю думку, генеральний секретар УНРП Іван Рогаль-Ільків на другому з’їзді  проголосив таке:  «З кількості усіх народів ЧСР ми є народ, який являється одним із найчистіших. Як народ ми не засмічені найменшим колабораціонізмом, не дивлячись на те, що перша ЧСР не була до нас завжди сердечна. Ми сьогодні не мусимо червоніти перед нею від ганьби та зради».

Як випливає із самої назви Українська Народна Рада,  вже від самого початку свого виникнення, не дивлячись на мовні орієнтації – російську та  українську, на політичне ділення – комуністичне та демократичне, однозначно зголосилася до української етнічної приналежності. Яскравим доказом цього є  вітальна телеграма  Раді Народних Комісарів УРСР, в якій, крім іншого, наведено таке: «Звертаємося до вас з просьбою, коли буде вирішуватися питання Закарпатської України, пам’ятайте, що на Пряшівщині теж живуть українці, які своїм національним устроєм життя та культури являються кровними братами закарпатських українців. Лише тепер нам була дана можливість вільно визначити свою національну приналежність». Текст телеграми  являється  ідейним продовженням русько-українського національного руху  на Пряшівщині з 20-30 років  ХХ століття. 

Орієнтація УНРП на Радянський Союз в питаннях державного впорядкування викликало незадоволення Словацької Народної Ради, яка суперечила цілісності Словаччини, а також концепції президента Е. Бенеша та інших політичних партій, в тому числі і комуністичної, про оновлену Чехословацьку Республіку як країну двох рівноправних народів без національних меншин.  Про це свідчить радіотелеграма К. Ґотвальда  Ґ. Гусаку від 4 березня 1945 року, в якій наводяться такі вказівки: «... приєднання українцями населених округів Словаччини до Закарпатської України не є на  повістці дня. Є зрозумілим, що в рамках Словаччини українці мусять дістати  права національної меншини. Чи це право буде забезпечене в рамках територіальної культурної автономії або інакше, це буде вирішуватись при загальнім державноправовім положенні Словаччини.  Поки йдеться про так званий український або російський напрям, тепер ставиться питання інакше, як за попередньої республіки. Населення як ціле вважаємо українським, але хто хоче, може голоситися до російського народу, а школи можуть бути  і українські, і російські, на основі того, як населення буде хотіти. Але виступаємо і далі проти т.зв. русинізму як впливу мадяризації».  

Такий принцип був зафіксований і в урядовій програмі, прийнятій  4 квітня 1945 року в Кошицях. В ній Словацька Національна Рада була визнана  найвищим законодавчим, виконавчим та адміністративним органом на  території усієї  Словаччини. Але гарантія прав українців Пряшівщини як політичного суб’єкту в ній  зафіксована  не була. Наперекір цьому, принципи внутрішньої та закордонної політики нової Чехословаччини давали надію УНРП на справедливе вирішення українського питання в межах народно-демократичної республіки. Українське населення, яке масово брало участь в антифашистській боротьбі в порівнянні з іншими народностями заслужило собі більше прав та свободи в новій республіці. З цією метою  9 квітня 1945 року в Кошицях відбулася зустріч делегації УНРП в складі  В. Карамана, П. Бабея та І.Рогаля-Ільківа з представниками СНР Ґ. Гусаком та Т. Тварожцем. Головним питанням було обговорення співпраці цих двох інституцій. В результаті появилося проголошення СНР (26 травня 1945 року), в якому  констатувалось й таке:  «Від імені словацького народу проголошуємо, що його бажанням є, щоб його відношення до українців було  щонайкращими, щоб ні в одному українському серці не проявилася гіркість за кривди, запричинені українцям». Це проголошення мало бути фундаментом, на якому мали розвиватися словацько-українські відносини. Одноразово цим був елімінований рух за приєднання Пряшівщини до Закарпаття.

На початку були й конкретні успіхи, як, наприклад, відкриття Реферату українських шкіл при Відомстві шкільництва та освіти в Братиславі, були відкриті по чотири окружні шкільні та культурно-освітні інспекторати. Особливо важливим було те, що було виділено по п’ять місць для делегатів в СНР та Національних Зборах, яких буде делегувати УНРП.

Тут треба підкреслити, що УНРП дуже активно залучалася до праці при ліквідації воєнних втрат та вирішенні складної економічної  і соціальної ситуації на північному сході республіки.  Як відомо, ця область, де проживало переважно українське населення, була найбільше пошкодженою. Сімейні будинки, господарські будови значною мірою  були або взагалі знищені або пошкоджені. Не вдавалось налагодити соціальне та матеріальне  забезпечення населення. Наперекір  тому, що були вжиті різні міри для покращання даної ситуації, зміни  проходили дуже поволі. При цьому проявлялися навмисні деструкції при розподілі державної допомоги найбільш потерпілим. УНРП їх викривала та  пред’являла владі   конкретні пропозиції для  вирішення проблем. Наприклад, переміщення із західних чеських країв деяких промислових підприємств до  північно-східних районів Словаччини, де переважно жило українське населення. Тим самим тут створились би нові  робочі можливості, а молода генерація залишалася би  дома.  Деякі пропозиції були реалізовані, а деякі взагалі не були взяті до уваги.

Соціально-економічні проблеми  УНРП намагалася вирішували  в контексті з проблемами національно-культурними. Проте в своїй діяльності в цілому праця її органів спіткається з цілим рядом проблем та перешкод. Випливали вони  із суб’єктивних, тобто внутрішніх та об’єктивних, тобто зовнішніх причин.  Звісно, кожна пересічна людина на перше місце ставить своє соціальне положення, свою економічну базу, а потім на друге місце надбудову, тобто національно-культурний аспект. Якраз  такий пріоритет вартостей  був  та  й тепер служить добрим атрибутом  для маніпуляції політичних та націоналістичних спекулянтів  з таким чутливим питанням, яким є національна приналежність.

Таким національним маніпуляторам на руку була, крім вже згадуваної міграції в Чехію, оптація на Україну у 1947 році. Під впливом фальшивої радянської пропаганди оптувало біля  10 000 осіб. Тим способом вони хотіли вирішити свої соціально-економічні проблеми. Велика частина з  них була активними антифашистами , включалася в політичне життя. Їх відходом, з одного боку, значно послабився політичний потенціал Пряшівщини, а з другого, їхні інформації про справжню ситуацію на Україні, післявоєнну розруху, біду, голод послужили словацьким шовіністам для  антиукраїнської пропаганди в стилі: «Якщо будеш українцем, вивезуть тебе в Сибір!».  Залякане населення швидко змінювало свою національність на словацьку,  а одноразово вимагало зміни навчальної мови в школі теж на словацьку.

Про це наш письменник Степан Гостиняк у своїй книзі «Віддзеркалення» пише про це так: «Таке залякування чужих шовіністів, єзуїтів та космополітів буває  «успішним». Пересічна людина без елементарного знання власної історії при цих образливих погрозах не вміє належно відповідати, а радше прикусить язик і мовчить. І ще більше замикається в собі. Така людина не знає сказати подібному «добродію»  із словацької сторони, що балакаючи про якесь її виселення, є звичайною провокацією, оскільки вона живе не на чужій землі, а на власній землі, на території своїх предків, що вона є тут автохтоном... ».

До суб’єктивних, внутрішніх проблем формування української свідомості на платформі УНРП треба навести боротьбу двох мовних орієнтацій - російської та української. Хоча офіціально вона однозначно зголосилася до української етнічності, на практиці їй не вдалося побороти результати попередніх режимів. Виходячи з історичних традицій та культурно-національних орієнтацій місцевої інтелігенції та з метою збереження національної єдності, УНРП санкціонувала мовний дуалізм, тобто використання української та російської мов. Голова УНРП це обґрунтовував  тим, що «дотримуємося принципу рівноправності української та російської мов, який в сучасності має місце між двома братніми народами. Цією ясною лінією в національному питанні УНРП розбила плани тих недоброзичливців, які покладалися  на корисне та вигідне для неприятелів народу  «мовне питання». УНРП обрала собі правильну дорогу, яка віддзеркалюється в об’єднанні народу». Жаль, що вже на початку формування українського шкільництва перед початком 1949/50 року проти впровадження української навчальної мови у школах виступила т. зв. «группа русских учителей».  Вони, будучи вихованими російськими емігрантами в русофільському дусі,   розповсюджували по селах антиукраїнські листівки. Називали себе «новопоколенцами», тобто новою російською генерацією. За твердженням Василя Капішовського, до цієї групи належали Георгій Ґеровський, Федір Дуфанець, Олексій Фаринич, Василь Зозуляк, Іван Мацинський, Андрій Сушко, Андрій Лисий та інші. Деякі з них , як, наприклад, Іван Мацинський, переоцінив свій погляд і став одним з провідних осіб українського  культурно-національного життя.

Проте висловлене головою УНРП  проголошення з добрим наміром на практиці  ситуації не вирішило.  Та й саме керівництво УНРП, як і більшість української інтелігенції, майже всі вчителі були виховані на  старих русофільських традиціях. Українською літературною мовою не володіли. І з об’єктивних історичних причин орієнтуватись на неї не могли, оскільки новітня українська нація почала формуватися аж на початку ХХ століття. Тому зрозуміло, що їх орієнтація була спрямована на Росію, її мову та культуру. Правда, після приєднання Закарпаття до України ототожнювання  себе із росіянами втратило обґрунтування.

Не дивлячись  на все це,  після визволення на Пряшівшині настав бурхливий розвиток шкільництва. У 1948/49 навчальному році було 43  дитсадків, 273     основних шкіл,  38  горожанських  та 6 фахових шкіл з українською  (руською)  мовою навчання  з 23 112 учнями разом.

Такий розмах українського шкільництва  не був по волі деяким функціонерам  Відомства шкільництва, зокрема якомусь Е. Оттові та центральному інспектору Шраму. Ці представники найвищого державного шкільного органу на окружних  нарадах давали інструкції, як «працювати» з родичами, щоб вони домагалися зміни навчальної мови. Як наводить Василь Капішовський у своїй книзі  «Мрії та дійсність», інспектор Шрам, колишній  член Глінкової гвардії, в крузі своїх однодумців часто висловлювався, що  «українці Східної Словаччини мусять асимілюватися».

Особливо рафінованим антиукраїнізмом був прийнятий Відомством шкільництва Словаччини  у  1949 році  принцип «комісіональних  записів». На перший погляд, він  був цілком демократичним. На його основі батьки могли добровільно записати своїх дітей до української або словацької школи.  Але на практиці цей «демократичний принцип» переріс у психічний тиск на родичів, щоб записували своїх дітей у словацькі школи. Тому що у противному разі будуть вивезені в СРСР. Добрим аргументом їм послужила акція «Вісла» та депортація українців Польщі.  (Вдруге такий виправданий «демократичний принцип» словацькими шкільними властями був використаний у 60-х роках минулого століття, коли вже уся українська шкільна система була цілком підкопана).

Для підтвердження цього  наведемо уривок із звіту шкільного інспектора Списьконововеського округу:  «Інструкції, які  одержав на секретній нараді  в Попраді,  я точно дотримав. Відвідав я всi школи з українською мовою навчання, поговорив не лише з вчителями, але й з духовними, чи не була б можливість змінити навчальну мову у тамтешніх школах... » (PVŠU, Zápisy na školách vo východných okresoch na šk. rok 1949/50, bez sign.)  Про те, що йшлося про наперед продуманий  тиск, говорить також звіт шкільного інспектора в Старій Любовні. В ній, крім іншого, наводиться, що в  «селі Малий Липник тамтешній директор школи є на боці відкриття словацької школи, а учням уже кілька разів пояснював, що немає значення відвідувати  руську школу» (Dôverná správa školského inšpektorátu v Sabinove, 23.5. 1949, bez signatúry).

Щось подібного відбувалося і в інших округах Пряшівщини. В результаті такої пропаганди на Пряшівщині на словацьку мову навчання  перейшло більше 60  шкіл.  Така ситуація  викликувала напруження та погіршення відносин між Рефератом українських шкіл,  на чолі котрого стояв Василь Капішовський, з одного боку, та державними  шкільними органами, з другого .   Президія УНРП такі  «комісіональні записи» оцінювала як спробу  ліквідації українського  (руського) шкільництва та намір словакізації українсько-руського населення.  В. Капішовський та Петро Бабей як члени пленумів центральних партійних органів звернулися до ЦК КПС з гострим протестом проти таких практик. Ситуація вирішувалася в КК КПС в Пряшеві за участі уповноваженого Відомства шкільництва Л. Новомеського, який всіма можливими способами старався вивернути твердження, написані в листі. Кавза закінчилась, але  П. Бабеєві та В. Капішовському навіть не приснилося, що такою відкритою критикою відкрили собі дорогу мук, терпіння, наклепів та переслідування.

Як пізніше стало відомо, після захоплення влади у країні комуністами в 1948 році,  Президія ЦК КПС наприкінці року засудила діяльність УНРП та прийняла резолюцію про її розпуск. Першим кроком до цього була ліквідація Реферату українських шкіл.  Потім йшла ліквідація УНРП.  Особливо яскраво при цьому проявилося фарисейство секретаря ЦК КПС Вільяма Широкого, з яким Василь Капішовський в роки війни сидів в одній камері у Леополдовській в’язниці.    9 грудня 1948 року на засіданні Президії ЦК КПС, на якому було обговорення українського питання, а  українські делегати запрошені не були, організаційний секретар це обґрунтував тим, що їх присутність не обов’язкова, хоч В. Широкий обіцяв. На повістці засідання був звіт про діяльність УНРП та пропозиція на вирішення українського питання на Пряшівщині, який підготував генеральний секретар УНРП Іван Рогаль-Ільків. На цьому засіданні В. Широкий, а також інші члени Президії піддали гострій критиці діяльність депутатів-комуністів за те, що не могли зупинити буржуазно-націоналістичні тенденції серед  інтелігенції на Пряшівщині. Уповноважений Відомством шкільництва Л. Новомеський гостро критикував керівництво Реферату українських шкіл.

22 грудня, тобто через кілька днів, на вимогу українських депутатів П. Бабея, В. Капішовського та І. Рогаля-Ільківа  їх прийняв В. Широкий. Як згадує  В. Капішовський, бесіда велася навколо українського питання  в дуже приємній атмосфері. В.Широкий накреслив подальшу можливу працю депутатів серед  українського населення, як, наприклад, знайомити українське населення  з п’ятирічним планом, реалізація якого  підвищить культурний та соціальний рівень усієї республіки, в тому числі і Пряшівщини. По відношенню до вимоги правового оформлення Реферату українських шкіл, висловився, що треба пред’явити проект в Центральний комітет КПС і  т. п. Пообіцяв, що проект на рішення українського питання, який випрацював І. Рогаль-Ільків, буде обговорюватися в Президії ЦК КПС за присутності українських депутатів. В тому часі Президія ЦК КПС уже прийняла резолюцію про розпуск  Української Народної Ради Пряшівщини.  

А далі Президія ЦК КПС в червні 1952  року прийняла постанову, що, починаючи 1952/53  навчальним роком, провести зміну навчальної мови в школах з російської на українську в усіх класах нараз. Про ситуацію, яка виникла в результаті цього в школах,   ми навели на початку.

Одноразово з цим почався великий процес з носіями  «українського буржуазного націоналізму». В Пряшівському краї за вказівками із центру  активним шукачем «націоналістів» між українцями став секретар КК КПС Йозеф Шішка. За послушного помічника вибрав собі абсольвента   Гуменської російської гімназії Івана Габаля, заритого ворога усього українського.  Йому вдалося організувати групу однодумців т.зв.  «desať ukrajinských súdruhov». Ця група партійних яничарів,  в яку входили Куречко, Минчич, Габаль, Даньо, Кудзей, Петровай, Форінт, Копчак, Питель та Цванціґер,  «відшукала» двох головних «носіїв українського буржуазного націоналізму» в особах Петра Бабея та Василя Капішовського.  Це ті, котрі сміло та активно відстоювали  позиції українського шкільництва та економічного вирівняння Пряшівщини з іншими областями республіки. Василь Капішовський очолював Реферат українських шкіл і  твердо відстоював їх існування та розвиток  в усіх тодішніх руських селах, а Петро Бабей як член пленуму ЦК КПЧ адресував гостру  критику  тодішньому секретареві ЦК КПЧ Антоніну Новотному. В листі автор звинувачував ЦК КПС, що по відношенню до українського населення проводить політику утиску, що господарська  політика на Словаччині керується національною дискримінацією, яка проявляється в тому,  що цілеспрямовано не дислокуються промислові підприємства до округів з українським населенням, які б допомогли розвитку виробничих сил. І, нарешті, наголошує, що політика КПС гальмує  культурний та шкільний розвиток  українського населення.

Їх дискримінацією як членів пленуму ЦК КПЧ  (П. Бабей) та ЦК КПС (В. Капішовський) та одночасно як членів Президії УНРП послужило центральним партійним органам доброю причиною представити діяльність УНРП як організацію групи українських буржуазних націоналістів і цим способом дискредитувати її перед суспільством.   

«Десять українських товаришів»  направили в ЦК КПС лист, в якому на основі підтасованих фактів  звинуватили  «головних носіїв українського буржуазного націоналізму»  в таких «злочинах»:

- що штучно викликають недовіру між функціонерами словаками та українцями,

- не признають керівної ролі комуністичної партії,

               - утримують контакти з антидержавними елементами,

- утворюють антипартійні платформи, співпрацюють з представниками демократичної партії,

- співпрацюють з бандерівцями  та допомагають втікачам та оптантам із Закарпаття та СРСР,

- допомагають жінкам священиків та монашкам і под.

Після обговорення цього листа в ЦК КПС та КК КПС у Пряшеві піднялася шалена критика  «носіїв українського буржуазного націоналізму» в основних партійних організаціях та особливо в українській пресі. У вересневому Бюлетені КСУТу  за 1952 рік  появилася стаття анонімного автора, в якому наводиться таке: «Між українським населенням Східної Словаччини є також немало буржуазних націоналістів. Так як усі  буржуазні націоналісти,  представники цієї зграї між українським народом Східної Словаччини в різних історичних умовах пристосовують свою реакційну ідеологію. Одіваються до національних костюмів лише задля того, щоб замаскувати свою безпринципну зрадницьку душу, свою ганебну службу міжнародному імперіалізму. Центральний комітет КПС недавно вказав на небезпечний ухил до буржуазного націоналізму тов. Бабея, Капішовського та інших. Ці товариші опинилися на спільній платформі з контрреволюціонером Грушевським».

 А вже відомий нам Іван Габаль, вже як один з чільних функціонерів КСУТу, в дев’ятому номері «Дружно вперед» того ж року написав таке:  «Тов. Бабей та Капішовський перебрали політику української буржуазії   і всіма силами старалися ізолювати українських трудящих від спільного поступу соціалістичного будівництва і проголошували, що  весь український народ разом з Ґойдичем має прогресивне відношення на нашій дорозі до соціалізму». Критика  «націоналістів» продовжувалася і далі. В десятому номері журналу  «Дружно вперед» дальший функціонер КСУТу критикує діяльність УНРП як організацію  «вузького кругу українських буржуазних

націоналістів». А по відношенню до новозаснованої організації  КСУТ на марго  праці П. Бабея та В. Капішовського  зазначає, що вони   «тормозили економічне та культурне життя українських трудящих».

З такими брехливими та образливими  виступами згадані  товариші виступали на окружних конференціях, зборах КСУТ, перед  широкою публікою. Зайняли вони чільні функції в апараті новозаснованої організації Культурного союзу українських трудящих, котра була створена партійними органами замість зліквідованої Української Народної Ради Пряшівщини. Очолили  розвиток культури українського населення.  Звісно, що така штучно витворена атмосфера не могла мати позитивного впливу на її розвиток.  А головним акторам за їх  «заслуги» при організуванні  КСУТом гуртків  бджільництва, агромінімуму, зоомінімуму і под. та за сліпе виконування вказівок партійної шовіністично настроєної номенклатури  були приділені різні містечка в окружних, крайових і навіть центральних партійних органах.

Вже цитований нами письменник Степан Гостиняк у своїй книзі у зв’язку з вигадками про буржуазний націоналізм пише: «Найбільшими ворогами українського народу для його роз’єднання і ослаблення вигаданий український буржуазний націоналізм було перенесено і на наш ґрунт. Треба було ж якось покарати людей, які любили не лише чуже, але й своє. Для примітивів тут і знадобилась вигадка про т.зв. українських буржуазних націоналістів. Цікаво, що майже у всіх народів світу гордість за своє, боротьбу за своє вважають шляхетною справою, патріотизмом, і тільки в українців повага до себе розцінюється як неподобство, зухвалість, бандитизм, злочинство. Крім цього, ясно ж бо, що націоналізм є прямою реакцією на чийсь шовінізм, він є наслідком, а не причиною. А боротися  проти небажаних наслідків можна тільки боротьбою  проти причин цих наслідків». 

Цей трагічний період та Резолюцію ЦК КПС від   1952 року Василь Капішовський  вже як голова ЦК КСУТу (1964-1968) у своєму виступі на шостій конференції КСУТ охарактеризував так: «Фактично йшлося про те, що було потрібно засудити працю УНРП та всіх тодішніх (та майбутніх) представників русинів-українців, які б посмілились підняти свій голос за послідовне та справжнє вирішення національного питання в ЧССР. Цю  «політику» дуже добре виконував цілий ряд  «українських кадрів» в Пряшеві, Бардієві, Гуменному та в Кошицях. Ці  «кадри» сміло  виконували «партійну політику».  «Допомога» номенклатурних кадрів як Хлебця, Разуса, Кулька з Кошиць  (секретарі КК КПС) спочивала в тім, що давали вказівки, що КСУТ може робити, та які звужували вже й так вузькі рамки його діяльності». (Матеріали  VI   Конференції Культурного союзу українських трудящих ЧССР,  17-18   листопада  1966, Пряшів).     

В такій суспільно-політичній атмосфері  заникає Українська Народна Рада Пряшівщини та її друкований орган «Пряшівшина».    На її місці виникає новий, спочатку партійний, друкований  орган «Нове життя», ювілей якого та української преси відзначаємо в даний час.  Треба зауважити, що українське друковане слово  на довгий період  було позначене  цією атмосферою,  а її вплив дуже негативно відчуваємо й тепер.

            (З доповіді, зачитаної на Міжнародній конференції  «Українські мас-медіа в Словаччині після 1945 року та презентація в них України», Пряшів, 19 – 20 жовтня 2012 р.)   

Михайло Шкурла,  «Нове життя», № 25 – 26/2012 (Пряшів)

Теги: Нове життя, Пряшівщина

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати