Альона Пинзеник: "Скрипка здатна зачепити людську душу"

«Музикант отримує від роботи адреналін так само, як і гонщик»
- З Альоною я займаюся з першого курсу, це вже третій рік. Чесно кажучи, на першому-другому курсах ми скромно займалися, багато трудилися і от вперше здійснили таку велику роботу. Бо ніхто в Ужгороді не пам’ятає (а я тут живу із 1961 року), аби хтось із учнів грав із професійним симфонічним оркестром. Іще із студентським оркестром – так, було, а от із професійним - Альона вперше, - розповідає викладач музучилища Інна Володимирівна Лєснік. - Взяти участь у концерті, присвяченому 170-річчю з дня народження Макса Бруха, нам запропонувала диригент симфонічного оркестру Олена Короленко, котра колись працювала у школі і знає Альону з перших класів. Ми якраз на зимовий залік готували 2 і 3 частину концерту цього композитора. Пані Олена запропонувала нам довчити першу частину і зіграти з оркестром. Я загорілася пропозицією, бо знаю, що це велика справа, і для учениці дуже корисно – буде значним кроком для неї як музиканта. Я дуже горда за нас обох. Навіть зрілим скрипалям іноді не під силу винести такий великий твір із трьох частин. А уявіть, яку витримку треба мати учневі. То таке велике задоволення, коли працюєш, працюєш і потім бачиш добрі результати...
- Якими були ті півгодини на сцені? - питаю Альону.
- Звичайно, перед виходом на сцену дуже хвилювалася, а як же без цього? Але коли ти довго готуєшся до виступу, вже добре знаєш твір, то на сцені, крім того, що виконуєш, ти ще й ним насолоджуєшся. Тим більше, коли не збиваєшся під час гри і симфонічний оркестр тебе підтримує. Взагалі, Брух як композитор сам дуже цікавий. Хоч, на жаль, його музика не така вже й відома, але мені вона подобається. Пам’ятаю, якось слухала записи і подумала, як було б класно зіграти цей концерт з оркестром. Зіграла... Враження від тих емоцій, які пережила на сцені, дійсно чудові. І взагалі, музикант, мені здається, отримує від своєї роботи адреналін так само, як і гонщик під час ралі. І не тільки адреналін. Це все-таки результат роботи тебе і твого вчителя. От ходиш на пари, ходиш, по кілька годин на день займаєшся на інструменті і коли є такий концерт, така віддача та ще і колосальне задоволення – навіть заради цього варто було вчитися...
«Музика – це генетичне»
- Сім’я у вас музикальна?
- У мене мама музикант, у неї абсолютний слух, грає на фортепіано. Щоправда, зараз займається туризмом, а раніше була педагогом. Тато теж має хороший музичний слух. Знаю, що прадід, хоч і був самоучка, вправно грав і на скрипці, і на баяні. Родичів талановитих теж є чимало, хоча ніхто не має спеціальної професійної освіти. Так що це в нас, виходить, генетично передається…
- А чому твій вибір зупинився на скрипці?
- Насамперед це було рішення батьків. Спочатку думали віддати на фортепіано, аби наслідувати маму, проте вибір зупинили на скрипці – цариці музики. Все-таки це унікальний інструмент, яким можна передати найяскравіші емоції. В наш час є і комп’ютерна музика, і фонограми, можна натиснути на кнопку – і все, звучать ноти. Проте живу музику, а тим більше звучання скрипки, яка здатна зачепити людську душу, ніяка коробка не замінить.
- В музичну школу привели за руку?
- На прослуховування я дійсно пішла з батьком. Для мене, шестирічної дитини, то було досить незвично. Пам’ятаю, батько дуже хвилювався, а я на перилах каталася. Але екзамен на п’ятірку таки здала. Першою вчителькою в мене була Оксана Борисівна Буковська, й зараз працює в музичній школі ім.Чайковського. Вона – учениця Інни Володимирівни Лєснік, котра зараз уже є моєю вчителькою. Оксана Борисівна потім сказала, що думала, дадуть мені в руки скрипку – я відразу і заграю. Але мені, правду кажучи, спочатку було трохи нецікаво. Проте приємно нині переглядати відео, як я маленькою грала на скрипці: три ноти - і то фальшиво (сміється. – Прим. авт. Л.С.). Уже десь в класі третьому-четвертому, коли брала участь в обласних конкурсах і зайняла призові місця, зрозуміла, що буду займатися музикою і надалі. Там же у музичній школі познайомилася і з Інною Лєснік та Степаном Бундою, нинішніми викладачами в музучилищі.
- На фестивалі, конкурси їздиш?
- Коли навчалася в музичній школі, то брала участь в обласних конкурсах скрипалів. Спочатку було перше місце, потім друге, потім - гран-прі. Перші два роки в музучилищі – це насамперед робота над постановкою, над технікою виконання і т.д., бо просто розучувати твори недостатньо. Зараз третій курс – найважчий, бо доганяєш все, що не встиг, намагаєшся якнайбільше творів пройти, якнайкраще їх виконати. Тим більше, що в майбутньому хочу займатися музикою професійно - після закінчення училища планую вступати в консерваторію. Тож вже зараз починаю потроху готуватися. Там, дай Бог, як вступлю, буду думати про конкурси. Бо конкурси і фестивалі вимагають серйозної підготовки, а все встигнути буває важко…
«Без праці свій талант можна покласти на полицю»
- Як іде підбір творів? Музика, яку граєш, підходить до твого характеру?
- Звичайно, у мене є свої смаки, але викладачці видніше, що більш важливіше і потрібне. Зараз розбираю три частини симфонії «Лулу». Це симфонія для скрипки, в іспанському дусі, мені це подобається. Хотілося б, безперечно, зіграти її з оркестром, як Бруха... А щодо творів взагалі, які граю, то спочатку, звичайно, підлаштовувалася до них. Але все одно будь-який виконавець додає до музики щось своє. Дати двом людям однакові ноти - і вони зіграють їх по-різному, хто як відчуває.
- На скрипці щодня займаєшся?
- Так. Якщо немає часу вдень, то вранці на дві години раніше встаю, щоб позайматися. Тому що це така справа: якщо займаєшся – майстерність покращується, а коли відкладаєш, то важко потім наздоганяти.
- День розписаний по годинах?
- Ну я сама по собі людина, яка любить все розпланувати. Хоча не скажу, що розписано все по годинах. Але багато часу займає навчання в училищі – сольфеджіо, музична література тощо, їх також треба добре знати, бо допомагають розуміти спеціальність свою, скрипку. Стараюся  бути відмінницею, але це вже таке…
- Що потрібно музиканту, щоб його сприймав слухач – талант, знання, техніка?
- Кажуть, що успіх музиканта – це 99 відсотків праці і тільки один відсоток – талант від Бога. Тому потрібно багато працювати над собою. А без праці свій талант можна покласти на полицю. Думаю, що будь-яка людина, навіть якщо вона не займається музикою, все одно відрізнить хорошу гру від поганої. А завдання музиканта - донести до слухача свої враження, переживання, сам твір. І чим краще ти будеш володіти будь-яким музичним інструментом, не лише скрипкою, тим краще зможеш виразити емоції. А емоції в музиці – це головне.
«Хочу сережки із скрипковими ключами»
- Чим ще займаєшся, крім музики?
- Подобається працювати з бісером. Виготовляю невеликі картини, які поки що дарую родичам, знайомим і друзям. Та щоб серйозно цим займатися – не вистачає часу. Іще збираю одноразові пакетики з цукром, які в кафе подають до кави чи чаю. Всім знайомим постійно нагадую, щоб не забували мені їх приносити. Пакетики зшиваю у велике полотно - теж свого роду картина...
- Не хочеш поекспериментувати і поєднати класичний інструмент із популярною музикою?
- Я розумію, що це модно, і що особливого попиту на класичну музику немає, тому не дуже багато людей професійно нею захоплюються. Та класика – все одно мій вибір. Сподіваюся, що гратиму в симфонічному оркестрі, який багато подорожує з концертами. Але не думайте, що слухаю тільки класику. Мені до вподоби й популярна музика, яку слухаю, коли відпочиваю.
- І не хотіла б досягнути вершин слави Ванесси Мей?
- Якщо б і хотіла, то, мабуть, тільки перестрибнути її. У принципі, якщо в мене дійсно має бути така доля, то знайдуться люди, які мені в цьому допоможуть.
- А взагалі, ти в долю віриш?
- Так, звичайно. Кожній людині приписано щось своє. Але шлях, яким вона буде до цього йти, - це вже їй обирати.
- Талісман маєш?
- Я б не сказала, що вірю в якісь заячі лапки чи чотирилисники. Маю хрестик, і все. А музичне щось? Хочу сережки із скрипковими ключами (сміється. – Прим. авт. Л.С.)…

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати