Загадкова вісімка

Автор п’єси — класик французької драматургії Робер Тома (1927 — 1989). П’єсу написано ще 1958 р., проте вона не втрачає популярності. Вистава ця ставиться тепер по цілому світові, в тому числі у кількох театрах України, причому її детективний сюжет трактується різними режисерами дуже і дуже по-різному. Постановка В. Семенцова максимально психологічна, ексцентрична, десь навіть психоделічна. Не встигаєш як слід осягнути одну “веселу картинку”, як вона динамічно змінюється новою.

Вісім жінок (шість родичок і своячок і дві наймані працівниці) виявляються на Різдво відрізаними від цілого світу — їхній маєток замело снігом, ще й заклинило електрифіковану браму, а телефон пошкоджено. Якось в одному нашому власному оповіданні ми моделювали таку ситуацію: “Коли товариство полишають жінки, воно зразу стає грубішим і неоковирнішим. І розмова зразу сповзає на банальності, і животи знову випирають з-під ременів, і лишається тільки випити і забутися. А якщо ідуть чоловіки — наприклад, на війну? То що — публіка стає витонченою і елегантнішою? Куди там! Та стає ще гірше. Суджу по собі і своїх подругах”. Чоловіки залишившись у тісній компанії, починають вибудовувати різні ієрархії (хто в чому крутіший, причому насправді, за гамбурзьким рахунком), завдяки цьому поступово з’ясовують стосунки і якось стабілізують свої взаємини. У жінок таке не спрацьовує. Там кожна неповторна, не вписується в жодну ієрархію, тому взаємини доводиться вибудовувати на інших засадах. Усе відбувається набагато емоційніше, якось більш хаотично і непрогнозовано.

І ці восьмеро заходилися розбиратися між собою не на жарт. Усі різного віку, різних сімейних станів. Кожна має якусь свою таємницю, і торгує нею як розмінною картою. Кожна тягне на себе ковдру загальної уваги, а для цього готова на що завгодно, навіть оговорити себе, звинувативши у немислимих злочинах. Кожна прагне будь-що опинитися нагорі, а для цього треба пожертвувати кимось із решти. Тому виникають найхимерніші коаліції, які втім так само легко розпадаються. Ситуація змінюється, як у калейдоскопі, і кожна сценка так само сяє, виблиску все новими і новими гранями.

Особливість творчого почерку режисера В. Семенцова — він домагається, щоб актори розкривали своїх персонажів через рухи, жести, пластику, біомеханіку. Слова уже тільки доповнюють створений і без них неповторний образ. У даній виставі це виявилося чи не найповніше. Кожна з восьми героїнь — це щось: раз побачиш і вже ні з ким не сплутаєш. Недарма їх стільки, як нот у гамі. На сцені складаються все нові і нові акорди, музичний рисунок стає усе вигадливішим. Це як синхронне плавання — тільки там усі одночасно виконують ті самі рухи, а тут кожна веде свою партію, проте це якимось дивом все одно узгоджується. Господи, які у нас талановиті акторки! Вісім абсолютно різних жіночих типажів, причому когось подано максимально сатирично, когось, навпаки, романтично. Емоції на сцені аж зашкалють, і щохвилини — зовсім різні. То регочеш з того, що на сценні, то, навпаки, переймаєшся щирим співчуттям до героїнь. Що й казати, вистава для справжніх театральних гурманів.

Кожна героїня по ходу вистави з’являється на сцені у все нових і нових вбраннях (художник Е. Зайцева). Це просто дефіле. То для чоловіків одяг — питання передусім комфорту. Для жінки же це головним чином засіб самовираження. І виражаються вони так, що зносить дах і іншим героїням, і численним глядачам.

Абсолютно несподіваною є кінцівка цієї історії. Втім і фінал кожен може тлумачити як йому забажається. Виходиш із залу і розумієш, що питань у тебе значно більше, ніж було на початку вистави. Чітко знаєш тільки одне — жіноча природа невичерпна. Героїні не знають межі ні падінням, ні злетам, їхні душі невичерпні, як атом.

Теги: театр, прем’єра, вистава, Семенцов

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати