Закарпатець Олександр Гаврош написав новий роман "Донос"

Роман "Донос", який випустив Видавниций центр "Академія"  - про психологію підступності та зради, донос як привід руйнування Кирило-Мефодіївського братства і про те, що відбувалося з його учасниками. 

Олександр Гаврош – відомий письменник, журналіст, драматург. Автор низки поетичних, прозових і драматичних творів для дітей та дорослих. Творчість відзначена багатьма відзнаками, преміями – шість разів отримував "Коронацію слова". Окремі твори автора перекладені словацькою, білоруською, польською мовами, а за повістю "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу" знято повнометражний художній фільм.

***

Київ, 28 лютого 1847 року

Помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович писав за столом у своєму кабінеті звіт для начальства. Після домашнього обіду його завжди тягнуло на сон, і він ледь стримувався, аби не позіхнути. У нього злипалися очі, тож боявся припуститися помилки. На щастя, у двері легенько постукали, а значить — можна було перепочити від писанини.

— Так-так, прошу! — мовив, не відриваючись від паперу,аби дотягнути до крапки.

До кабінету несміливо зайшов Петров. Цікавість поступово витісняла з його душі страх. Оскільки Юзефович продовжував писати, то Петров увічливо кашлянув.

— Доброго дня! — нарешті привітався.

Юзефович, підвівши голову, кілька секунд уважно вивчав Петрова, відтак різко підвівся.

— Уклінно прошу! — підійшов до гостя й поручкався з ним. — Чим можу бути корисний? Що вас привело до мене? Зробіть ласку, сідайте, — показав він на стілець. — Бачу, ви з університету…

— Так, студент юридичного, другий курс... Але, чесно кажучи, тут така справа… Навіть не знаю, з чого почати.

— А ви почніть спочатку. Так буде найправильніше, — мовив Юзефович і для солідності взяв гербовий папір, що лежав на столі, й застругане перо.

— Ну, якщо говорити загалом, — боязко почав Петров, — то йдеться про антидержавну змову.

Юзефович стрепенувся. Його сонний настрій миттю розвіявся.

— Що?! — відклав він перо у мідну чорнильницю у вигляді масивного жолудя на дубовому листку. — Молодий чоловіче, ви розумієте, якими словами розкидаєтеся?

Чиновник із пишними темними бакенбардами підвівся, підійшов до дверей, перевіряючи, чи за ними нікого нема.

— Юначе, — Юзефович схитнув головою, — про такі речі можна говорити тільки тоді, коли у вас є докази на руках.

— А вони в мене є, — відповів Петров.

Юзефович послабив бордову краватку, яка, здалося йому, була зав’язана надто туго.

— Про кого йдеться? — спитав і обернувся до вікна, ніби когось там виглядаючи.

— Йдеться про колишнього чиновника Київської губернії Миколу Гулака, — почав перераховувати Петров, — професора Київського університету Миколу Костомарова, поміщика Василя Білозерського, учителя Пантелеймона Куліша, колишнього студента Опанаса Марковича, художника Тараса Шевченка…

— Тихіше, тихіше! Ото розігналися! — перебив його Юзефович і сторожко глипнув на двері. — Молодий чоловіче… Як вас величати?

Юзефовичу від хвилювання пересохло в горлі.

— Олексій… Михайлович.

— Олексію Михайловичу… — тихо мовив Юзефович. —

Альошо, звідки у вас такі відомості?

— Річ у тім, що я був сусідом Миколи Гулака, в якого збиралися змовники, — почав Петров. — І вони були настільки необережні, що я чув усе, про що йшлося в їхній кімнаті.

— Гм.. А чи є у вас якісь письмові підтвердження їхніх умислів? — помітно нервував Юзефович.

— Є! — радісно закивав Петров. — Вони самі давали мені їх переписувати.

Юзефович, важко зітхнувши, налив собі склянку води. Одним духом випив і сів за стіл.

— Давайте ваш папір! — простягнув руку.

— Який папір? — не зрозумів Петров.

Юзефович пильно глянув йому у вічі й повільно вимовив:

— Донос давайте!

— Так я ж… — розгубився Петров."

— Що? Ще не написали? — зіронізував Юзефович.

— Ні... — знітився студент.

— Боїтеся загидитися, — скривився Юзефович, — що хтось колись і про вас дізнається?

— Та ні… Я просто не знав...

— То знайте: аби ділу було дано хід, має бути підстава. Письмова. Документальна. По формі складена. З датою і підписом. З прізвищами й обставинами.

— Зрозумів…

— Нічого ви не зрозуміли, — махнув рукою Юзефович.

— То коли мені занести?

— А коли вам напишеться!

— Ну то я піду… — Петров підвівся, спантеличений роздратованим тоном господаря кабінету. — Не смію більше відбирати час, призначений для ваших священних обов’язків.

— Ідіть з Богом! І раджу вам, молодий чоловіче, поки що тримати язик за зубами, — Юзефович навіть не подав руки на прощання. — Ви ще маєте час на роздуми.

Коли Петров вийшов, Юзефович знову взявся за перо. Але тепер йому не писалося. Нові клопоти охопили його голову. Майже з усіма змовниками він був на короткій нозі. Куліш навчав його дітей. Костомаров і Шевченко працювали разом із ним в археографічній комісії. Він навіть рекомендував Шевченка на посаду вчителя малювання в Київському університеті. Гулака цінував сам київський генерал-губернатор Бібіков.

Слава Богу, що попечитель Київського навчального округу генерал-майор Траскін не відпустив його на весілля до Куліша. "Свят! Свят! Свят! — перехрестився й знову налив собі води. — Оце би вляпався по самі вуха!"

Поки що він не знав, як діяти, і вирішив покластися на провидіння. Буде офіційний папір від донощика, буде і швидка реакція на нього. А поки що треба добре все обміркувати. "Головне, не наламати дров, — думав обачний помічник попечителя. — І постаратися вийти з цієї халепи з найменшими втратами".

Теги: Донос, роман, Гаврош, Шевченко

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати