Закарпатська «Просвіта» ім. Т. Шевченка видала книгу «Плекаймо слово рідне»

Книга є збірником понад сотні статей Юрія Піпаша, котрий із 1995 по 2006 р. працював літературним редактором у газеті «Карпатський голос». Водночас, із 1997 по 2006 роки він вів у ній рубрику «Плекаймо слово рідне». Майже у кожному номері подавав коротенькі статті із роз’ясненням лексичних понять. Метою було допомогти читачам у оволодінні культурою правильного українського мовлення та правопису, вживання термінів, вірного застосування норм літературної мови, усуненні русизмів та суржеку. Ю. Піпаш глибоко володів нормативами української мови, надзвичайно її любив, шанував та популяризував, якщо можна так сказати – був палко закоханий у неї.

Рубрика була популярною серед значної кількості читачів, про що свідчать листи із проханням роз’яснити правильність вживання тих чи інших слів. Чимало їх не тільки дякували, але і повідомляли, що вона значно допомогла їм у володінні українською літературною мовою, розумінні закономірностей лексики. Уже тоді висловлювалися прохання про видання матеріалів рубрики окремою книжечкою. Наразі за фінансової підтримки Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (голова П. Мовчан) виникла така можливість.

Книга стане у пригоді вчителям, студентам, журналістам, дикторам мовлення, державним службовцям, всім, хто прагне володіти  культурою українського мовлення та правопису, вживання термінів, застосування норм літературної мови, усунення русизмів та суржику.

Довідка

Юрій Олексійович Піпаш народився 22 квітня 1932 року у гуцульському селі Косівська Поляна, що на Рахівщині, в сім’ї селян. Виховувався у дусі пошани до віковічних гуцульських традицій та українського патріотизму. Довгі роки, аж до виходу на пенсію, працював  викладачем філологічного факультету та завідувачем кабінету педагогіки. Був учнем відомого українського лексикографа-діалектолога Закарпаття Миколи Грицака (уродженця сусіднього із Косівською Поляною села Росішки), із котрим і товаришував. Був палким патріотом України, членом НРУ, Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, заступником голови Закарпатського відділення Педагогічного товариства України. Палко кохаючи, як зазначалося, українську мову, водночас надзвичайно любив її гуцульський діалект, досліджував його. Є автором та співавтором низки наукових праць (зокрема: Жегуц І., Піпаш Ю. Словник гуцульського говору в Закарпатті. – Мюнхен, 2001. – 180 с.; Піпаш Ю., Галас Б. Матеріали до словника гуцульських говірок (Косівська Поляна і Росішка Рахівського району Закарпатської області). - Ужгород: Ужгородський національний університет, 2005. - 266 с), котрі є значним внеском у вітчизняну діалектологію.

Помер Ю. О. Піпаш 19 липня 2010 року.

Українська мова – неціненний і неповторний Божий дар

Юрій ПІПАШ

Коли Господь Бог розподіляв земельні території серед народів, то чи не найкращою, найплодоноснішою наділив українців. Цю неповторність і багатство України яскраво змалювали й оспівали українські письменники Т. Шевченко, Л. Глібов, М. Гоголь, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка, А. Малишко, В. Сосюра, О. Довженко та ін. митці.

Не зобидив Всевишній українців ні розумом, ні талантом, ані здібностями та мудрістю, не обділив фізично (тілом, вродою, силою, зовнішьою досконалістю та неповторністю).

Одним із найкращих, щонайцінніших Його дарів є мова народу. Щодо української мови, то вона, як і вищеназвані дари, справедливо й закономірно належить до найчудовіших та найбагатших мов світу. Адже серед них є такі, що забезпечують спілкування кількома тисячами слів, інші – кількома десятками тисяч (і всі з доволі простою граматичною будовою). До багатих відносять ті мови, які мають у своєму складі 100 і більше тисяч слів.

В арсеналі ж української мови – сотні тисяч слів! Окремі з дослідників вважають, що її лексикон є півмільйонним і вище! Це, очевидно, є реальністю, позаяк, по-перше, увесь він на всій нашій етнічній території не записаний, і навряд чи це можна зробити: процес творення нових слів постійно триває.

По-друге, як за царату, так і в добу тоталітарно-комуністичного режиму, українська мова обмежувалась і заборонялась, піддавалась жорстокій асиміляціїї. В останні десятиріччя панування комуністів цей процес особливо посилювався: всіляко обмежувалось, відкидалось і не узаконювалось вживання тисяч і тисяч прекрасних власне українських лексем і новотворень, натомість засмічувалось її будь-чим, аби тільки русизмами.

Українська мова оформлена складною фонетико-морфологічною та пунктуаційно-стилістичною системою, правилами і законами. Ця система, що вироблялась і укладалась століттями, точна й послідовна. Тож наша мова належить не до легких при її досконалому вивченні. Одначе це аніскільки не значить, що її не можна засвоїти, а за десятки років (прикладів маємо безліч поміж українофобів) – тим паче.

Процес боротьби проти української мови (як і за знищення української нації взагалі) розпочався з розбудови московської імперії, котра згодом привласнивши тодішню первісну назву України, найменувала себе “Російською” державою.

Процес особливо підсилюється і набирає цілеспрямованості й політичного звучання в імперії після захоплення влади більшовиками (1917 р.), котрі поставили собі за завдання повну ліквідацію нашого народу. З метою фізичного винищення, застосовувалися такі «засоби», як голодомори, колективізація, репресії. Вважалося, що це не лише зменшить кількість української популяції, але і налякає рештки, духовно зламає, що допоможе їх асимілювати – зробити «совєтскімі», «русскімі».

Реалізація завдання радянського режиму за повне знищення та асиміляцію українського народу набирає дедалі більших масштабів після Другої світової війни. У найвищій мірі воно торкалось української мови – однієї з найважливіших компонентів народу – найціннішого і найпрекраснішого (тут спрацьовує принцип «немає мови – немає народу»). Зникає низка номінацій національної культури, побуту, історичних етапів і подій, виробничих процесів, родинних зв’язків і стосунків, найрізноманітніших синонімічних рядів і паралелей, власне українських географічних та топонімічних назв і понять тощо.

З початком 50-их рр. ХХ ст. більшовицькі ідеологи і шовіністи закладають підвалини для «творення» якоїсь нової нації «совєтського народу». Все це було «обгрунтовано» у двох лженаукових статтях мовознавчого характеру, написаних, вочевидь, під намаганням мовознавчими світилами, а для переконливого і помітного звучання було вписано гриф  «нове вчення про мову» і підписаних... самим Й. Джугашвілі. Це так зване «нове вчення»  узаконювало, перш за все, зверхнє, керівне становище в імперії «великого російського народу» та його мови над усіма іншими народами.

Й. Джугашвілі з незакінченою середньою духовною освітою і слабким володінням російською мовою та відчутним акцентом, у вимові стає не простим «мовознавцем», але й засновником «нової мовознавчої теорії» про розквіт мови (російської) та «закономірність» відмирання національних мов. У своїй «теорії» та діях він добре розставив імперські акценти: в СРСР має бути один народ – савецкій і одна мова (безперечно, російська). Саме в таке русло, на глибоке переконання «вождя», мала круто повертатись політика партії та уряду. Виконання цього заходу щонайбільше стосувалось України та її мови.

Адже «хахли»-українці (та поруч з ними прибалтійці) не зупиняються у своєму пориві до націоналізму, постійно не примирюються з геноцидом (винищенням) нації і мови. Сили, що прагнули самостійності, завжди були в Україні (достатньо згадати УПА). Не зупинили їх ні голодомори 1921-22, 1932-33 та 1947 рр., ні винищення еліти в 1937-38 рр., ані мільйони знищених у роки війн (1939-1945). Тож натомість імперія зла «впустила в Україну мільйони т. зв. «старших братів», опустошивши сотні тисяч своїх населених пунктів чорноземної і нечорноземної зон.

Ці «кадри» заполонили чи не всі населені пункти України міського типу, обійняли переважно керівні посади, бо ж їм належало і навчати й перевиховувати корінних жителів. Чи не найголовнішим їхнім завданням було втокмачувати, що немає української мови та українського народу, а головне – впроваджувати російський суржик у всі сфери життя українців. Самі поняття «Україна», «українець», «український», «українська мова» та деривати від них дратували ненависників, викликали в них алергічні, чи то пак психічні процеси й реакції. Будь-який прояв любові до української мови та українського народу оголошувався «буржуазним націоналізмом», за що повинно було наступити відповідне покарання в тюрмах та таборах ГУЛАГу.

До участі в процесах насильно були задіяні військові, ідеологічні та психологічні важелі. Досить зазначити, що із шести постанов «керівної і спрямовуючої» кінця 40-их – початку 50-их років з літератури, грізніші і суворіші були антиукраїнські («Про хиби і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі української літератури», «Проти ідеологічних перекручень у літературі» та ін.). Тільки чудом уникли  арештів, репресій і заслань О. Довженко, Л. Первомайський, М. Рильський, В .Сосюра та ін. письменники, а от Остапу Вишні та багатьом іншим не поталанило.

В імперії створили всі можливі умови для ліквідації української мови.

Це не лише збільшення кількості місць на спеціальність «російська мова і література» на філологічних факультетах вузів., але й великі привілеї вчителям «общєпонятного» та повне впровадження російської мови в національних школах (національних вузів майже не залишилося). Натомість — зменшення кількості національних (УКРАЇНСЬКИХ) шкіл і класів, а в окремих містах Півдня і Сходу – майже повної ліквідації їх.

Ганебна асиміляція та дискримінація України та її мови здійснювалась і такими засобами московських інтершовіністів: державне управління, виробнича сфера, транспорт, зв’язок, торгівля, побутове обслуговування, медицина, органи правопорядку, армія,  реклами тощо обслуговувалися здебільшого російською. Більшість книг, кінокартин, журналів, газет, буклетів, радіо-і телепередач, пісень і музики виходили лише російською.

А такі дикі, примарні витвори фантазії шовіністів, як «нові часи і звичаї» та «радянський спосіб життя», були спрямовані на повну ліквідацію в Україні релігії і духовності, укладених століттями національних традицій і обрядів, побуту, колориту, фольклору, всіх інших українських національних надбань, отже, й українського етносу та його мови.

На жаль, на нашій землі ніколи не бракувало (про що з сумом писав і наш Геній та Пророк Т. Шевченко) зрадників і перевертнів, а найбільше в добу панування комунофашистів: система сприяла і підтримувала їхню діяльність. Такі функції успішно здійснював ЦК КПУ, його відділи в обкомах, райкомах і парткомах.

Новітнім теоретиком «нового вчення» про мову став лжеакадемік, директор інституту української мови, колишній майор Смершу І. Білодід. Його «вчення» про двомовність в Україні, як і сталінське, викликало подив і глузд.

Скориставшись горбачовською «відлигою», знак тривоги подали письменники, вчені, політики, публіцисти і просто патріоти — О. Гончар, І. Драч, Д. Павличко, Р. Лубківський, В. Яворівський, С. Плачинда та ін. У 1989 р., на вимогу патріотів-інтелектуалів, Верховна Рада прийняла «Закон про мови в Українській РСР», але надто недолугий і формальний, близький до того, щоб його не виконувати: строки впровадження його розтягнуті, багато недоречностей і протиріч. Чи це Закон, якщо в ньому фігурує принцип про «добровільний вибір мови навчання»?! (Стаття була написана задовго до прийняття «закону Ківалова – Колісниченка», який є вщент україноненависницьким – прим. ред.).

МОВА - це не овоч і не фрукт, щоб їх перебирати й вибирати. В такий спосіб, вочевидь, можна вибирати і державу?! А це ознаки духовного виродження. І це, на жаль, має місце в Україні, бо НІМЕЦЬ НЕ ЗАХОЧЕ СТАТИ ТУРКОМ, а ФРАНЦУЗ - МОНГОЛОМ.

Поскільки після прийняття в 1991  р. Акта про незалежність України, а влада на всіх рівнях залишилась в руках тієї ж партноменклатури, тривога за стан української мови зростала. Деякі парламентарі виступають і розмовляють у стінах парламенту недержавною мовою (цей «феномен», напевне, є єдиним не тільки в Європі, а й у світі!).

Так поступати можуть тільки вороги України та її мови, витісняючи її на задвірки, як другорядну, сільську, неповноцінну. Вони добре розуміють, що занепад і втрата функціонування мови – це національний занепад. Саме для цього маємо не власні ЗМІ, паспорти російсько-українські, слухаємо пісні і музику чужої держави.

Незважаючи на все, наша мова з кожним днем розвивається, збагачується і доповнюється новим змістом. Вона є обличчям, прикрасою нації, народу, кожної людини, її багатством, Божим даром, а тому й найбільшим моральним скарбом людини. А коли його забуто, відкинуто, від людини не залишається нічого: вона стає неповноцінною й непотрібною для нації і держави, вона – зрадник, великий грішник! Бо хто українською не розмовляє, той не мислить, не думає про Україну і не живе нею! Глибокі знання рідної мови, постійне і правильне використання її – найперша ознака освіченості, культури, інтелігентності, патріотизму та моралі людини, кожного українця. Без цих компонентів і рис людина не може бути справжнім Українцем. Українцям і молитись треба по-українськи.

Нашу, українську мову об’єктивно визнають і високо оцінююь у світі. За багатство, різноманітність термінології, багатоваріантність, гнучкість, гуманність і цивілізованісь (у нас майже відсутні непристойності та вульгаризизми). Українську мову прирівнюють до французької, англійської та низки інших найбагатших мов світу. А за мелодійність, музикальність, милозвучність, поетичність, ліричність та інтонаційність її справедливо порівнюють з італійською.

Хай Всевишній дарує всім українцям здорового глузду і прозріння не помилитись, не схибити, не сходити з правильного шляху і в розумінні ролі рідної мови  в розбудові (вперше за всю історію!) рідної і власної держави – України.

(Газета «Карпатський Голос». – 2005. – № 31 – 39.)

Теги: українська мова,

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати