Портал у ХІХ століття

Друге видання удвічі більше за перше, збагатилося багатьма новими деталями і епізодами. Основна сюжетна лінія стала значно стрункішою і обгрунтованою. Як і раніше, сюжет полягає у мандрівці кількох сучасних ужгородців через випадково відкритий ними часовий портал до Унгвара 1871 р. (рівно за століття до народження О. Гавроша), де вони продовжують з’ясовувати між собою стосунки, котрі не з’ясували у наш час, але стикаються і з цілим рядом нових проблем. Починається же книжка подібно до цілого ряду класичних романів: “Спека була неймовірною — млосною, мов дебела пітна жінка у перповненій маршрутці”.

Оповідач Пелехатий розривається між двома фатальними жінками — Морікою-Манею і Мартою. Фактично він і тікає із цього трикутника у минуле, але там його клята геометрія наздоганяє заново. Тільки тепер вже ідеться не про трикутник, а значно складнішу фігуру.

Демонічним нелюдом вийшов такий собі Бідака (“його кудлата шевелюра і борода, котра росла в різні боки і, схоже, ніколи не знала ні гребінця, ні перукаря, блиск великих антрацитових очей наганяли жах не на одну добропорядну студентку”), що у ХІХ столітті перетворюється на торгівця секонд-хендом й орендаря готелю “Чорний орел” Сруля Лейбовича (“се такий чоловік, що всі ходи й виходи знає”) — “у довгих пейсах, чорному оксамитовому каптані та білих панчохах”. Він розгортає просто божевільний бізнес у масштабах двох-трьох століть.

Більш романтична постать студента Любчика: “Юне обдарування випромінювало свою чарівну посмішку, на яку цнотливі дівчата залипали, як мухи на мед”. Той почувається у минулому, як риба у воді, наче нічого і не змінилося. Він збурює місто в обох часових зрізах.

Але головне, що оповідач гине практично на початку твору. Бажають його смерті геть усі і нині, і прісно, і вовіки віків. Здавалося би, як далі? А він гине, але не на сто відсотків. Його душа переселяється в австро-угорського поліцая Алоїза Штрімфлю, який і починає розслідувати це убивство і відкриває безліч нових таємниць.

В Ужгороді 150-річної давнини герої знайомляться з лікарем Адамом Новаком і хормейстером Уриїлом Матезонським, єпископським архіваріусом (сам єпископ у від’їзді) і цілим рядом інших осіб, що мають цілком реальних історичних прототипів, але змінених майже до невпізнання. Події відбуваються у єпископських палатах і єпископській бібліотеці, на Кальварії та Благовіщенському цвинтарі (навпроти сучасної “Білочки”), у військовому містечку, приміських селах і навіть Середньому, у численних ресторанах і шинках Унгвара.

Нове видання щедро ілюстровано ужгородським гравюрами ХІХ століття і картинками з ужгородської сатиричної газети “Сова” 1871 р. Це була перша ілюстрована газета в нашому місті. У ній з’явилися карикатури практично на все наше тодішнє духовенство та світську інтелігенцію. Кожний із 33 розділів роману має епіграф із закарпатських демонологічних легенд.

Ужгород під пером автора перетворився на місто-міф: “Унгвар нагадував загумінкову Венецію. Його невеличкий центр був обрамлений двома рукавами дрімотного Ужа, що тримали середмістя, мов у долонях. І якщо Великий Уж ще скидався на річку, то Малимй — на канал. Сюди зсипали сміття і нечистоти, й від нього тхнуло далеко не рибою”. Тхне від міста містикою, демонологією, загадками, що перетікають одна в іншу. Це вічне місто, яке так ніколи і не минуло, нікуди не зникло всупереч технічному прогресу, а продовжує жити усередині нас.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати