От вам і “мяу”

Ще 2014 р. виникло питання, як говорити дітям про війну. Чіткої відповіді так і не з’явилося. Дана вистава пропонує свою версію, яка може бути робочою. Актори цього експериментального спектаклю — ще студенти, котрі не так давно вийшли з підліткового віку, набагато краще пам’ятають його, ніж дорослі, тому їхня гра особливо переконлива.

Усе наше нинішнє суспільство показане через невеличку групу котів, що переховуються у якомусь підвалі. Чому саме коти? Мабуть, тому, що вони найбільш самодостатні серед усіх домашніх тварин. Принаймні, здаються такими. Саме споглядаючи їх, людина найлегше впізнає себе саму.

Вони гіперактивні, спраглі спілкування, переповнені питаннями, які прагнуть негайно вирішити, відкриті до світу, котрий до них зовсім не ласкавий. Зовсім як сучасні діти. Коти не налякані, кожне на своїй хвилі, але інстинктивно тягнуться одне до одного, бо так і тепліше, і спокійніше, і якось надійніше.

Кіт Микита (М. Мокрянин) такий собі метросексуал, породистий, випещений, переповнений власною гідністю і прагненням домінувати. Образ до певної міри сатиричний, але по-своєму привабливий, бо навіть такий альфа-самець тут вимушений рахуватися з іншими і навіть підлаштовуватися під них. Ця внутрішня суперечність розкручує усю потужну пружину ролі. Наприкінці її вже сприймаєш зовсім інакше, ніж спочатку.

Маруся (Д. Голяна) максимально правильна, прагне усім замінити маму, але і їй інколи треба побути на самоті. Ця роль — про такі природні для серйозних дівчаток намагання інтегрувати навіть те, що зовсім не тулиться одне до одного. Про необхідність такого персонажу у кожному колективі попри усю його позірну занудність. Роль дуже тепла зігріваюча.

Персик (А. Орос) чи не найбільш активний і дитинний з усіх. Напрочуд пластичний, він вічно підкидає якісь виклики, постійно прагне щось змінити, порушити рівновагу, додати усьому динаміки. Він як бурлака часто тягне на собі усю сюжетну інтригу, але справляється з цим невимушено легко, якось навіть непомітно, поміж іншим.

Буся (А. Стельмах) врівноважує усіх інших. Ніби і дозволяє маніпулювати собою, але в результаті завжди лишається у виграші. Роль дуже жіночна. Це той образ яким багато дівчаток хочуть бачити себе самих. Така собі принцеса у зовсім не королівських обставинах. Ніби можна було би і без неї, але спробуйте подумки прибрати її, то переконаєтесь що без неї букет був би зовсім не повним.

Як у “Трьох мушкетерах” О. Дюма зміг показати чотири основні людські темпераменти, так і тут показано чотири основні ролі, які зазвичай розігрують діти у своєму колективі. Усе це на дещо екстремальному тлі. Розігруючи звичні ролі, діти якраз і намагаються призвичаїтися до цього тривожного фону (підсиленого музикою В. Бєлова), подолати його.

Чотири цілком пізнавані дитячі типажі демонструють більшість проблем сучасної дитячої психології. Тому спектакль цікаво дивитися і дітям, і їхнім батькам, що постійно впізнають якісь ситуації із власного життя-буття, переживають в ігровій формі пошуки їхнього вирішення.

Вистава вийшла напрочуд доброю і ненав’язливо повчальною. Вона про те, що кожний колектив цінний своїм різноманіттям. І про те, що у житті завжди є місце для гри. Що два — це набагато більше, ніж один плюс один. Про час носити маски, про час скидати їх і про час знову їх вдягати (маски на сцені просто фантастичні попри усю їхню простоту). Це така собі гра-матриця, куди можна постійно вставляти все нові і нові елементи, постійно оновлюючи ціле і примушуючи його грати новими барвами.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати