З моря погода

У п’єсі кілька персонажів з усіх сил очікують на незрозумілого Годо — таке собі втілення тяжко досяжної (а може і взагалі не існуючої) мрії. Твір вважається однією з перлин світової драматургії. Проте далеко не всякий театр наважиться мати у своєму репертуарі таку виставу, оскільки вона потребує підготовленого і відданого глядача. Те, що молода трупа ризикнула, це прояв і зухвалості, і віри у власні сили, і віри у нашу публіку. Адже в європейській культурі ХХ ст. є цілий ряд творів, які не піддаються однозначній інтерпретації, а навпаки допускають десятки і сотні інтерпретацій. Такою є, наприклад, знаменита пісня про готель “Каліфорнія”, куди легко поселитися, але неможливо виписатися. З цієї ж серії і “Чекаючи на Годо”. Фактично, кожна нова постановка є новою інтерпретацією п’єси, яка відкриває у творові зовсім інший зміст, ніж то бачилося раніше.

Режисура Єгорова має ряд принципових новацій. Зазвичай два головних герої п’єси Гого і Діді постають досить підтоптаними чоловіками. Такою була знаменита ужгородська постановка В. Дворцина тридцятирічної давнини з Л. Луцкером і М. Мільмейстром. Натомість тут бачимо жінку (С. Алмаз) і чоловіка (О. Дашковський) у розквіті сил. Їхнє очікування на містичного Годо виливається у сатиру на традиційне подружжя, на різні етапи його еволюції, на спроби двох людей то випередити час, то, навпаки, наздогнати те, що невмолимо тікає від них. Пристрасті давно вже не лишилося, замість неї — звичка не звичка, але якийсь зовнішній тиск обставин, що примушує триматися разом. Ситуація стає щораз усе більш абсурдною, поки не сягає апогею. Така от постмодерністська версія традиційної історії вигнаних з раю Адама і Єви.

Точнісінько так чоловіком і жінкою виявляється інша пара — Поццо (М. Марковський) і Лакі (Ю. Горєлкова). Це більш патріархальне подружжі із значно грубішою і різкішою диференціацією гендерних ролей. Хоча інколи ця пара виглядає як учитель і учень, кобзар і його поводир, брехач і підбріхувач тощо. Взаємини між ними ще химерніші, ніж у першої пари. Коли ж усі четверо перетинаються, починається ціла ескапада трюків, коли вже незрозуміло, хто кого веде, а хто підпорядковується.

Часто цих персонажів показують як бомжів, волоцюг. Тут же маємо вишукану сценографію, ледве не дизайнерський одяг (художниця Д. Сивик). У пластиці акторів — претензії на аристократизм. Вигадливе світло робить їх схожими на екзотичних акваріумних рибок. Це нагадує як би якусь просту пісеньку на два-три акорди став виконувати цілий симфонічний оркестр. Несподіваний комічний ефект все більше і більше наростає.

Чотири основні персонажі у цій постановці нібито уособлюють чотири людські темпераменти. Цікаво спостерігати, як кожний з них взаємодіє із кожним, які примхливі складаються пари і трійки із цих комбінацій. Усе багатство людської натури проминає перед тобою за якусь годину-півтори. Це своєрідний калейдоскоп людської психології, який крутиться так швидко, що тебе аж запаморочує.

П’ятий, епізодичний персонаж — хлопчик (у Єгорова дівчинка), слуга і посланець (ангел) невловимого Годо. Це чи не найбільш містичний з усіх персонажів (О. Аляб’єва) з якимсь інфернальним голосом. З одного боку, він є хоч якимсь свідченням того, що Годо справді існує. З іншого боку, він щодня повторює, що Годо прийде тільки завтра.

Спектакль можна дивитися неодноразово, щораз відкриваючи у ньому щось нове для себе. Робота непроста, фестивальна, багато в чому експериментальна, контрастна до першого спектаклю цього театру — більш традиційного “Короля Ліра”. Ті самі актори з першої вистави перейшли до другої (за одним винятком). Вони демонструють, що можуть грати і у класиці, і у постмодерні. Отже, театр росте і продовжує шукати себе.

Теги: УжіК, театр, переселенці, вистава, Годо, Бекет

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати