Жіночі сповіді самій собі

Заголовок книжки з 15 новел асоціюється із документальним фільмом про Клаудію Кардінале “Я — Клаудія. Історія однієї італійки”. Якщо кінозірка відтворила на екрані з півсотні різноманітних драматичних жіночих історій, то письменниця так само поринає у загадки жіночої натури, парадокси жіночих доль, незбагненність життєвого шляху, який вічно заводить кудись зовсім не туди.

Більшість новел побудовано на діалогах, бо жінка найхимерніше виявляє себе саме у неспішній бесіді — нібито і ні про що, але, як згодом виявляється, насправді багато про що, причому у кінцевому підсумку виявляється, щось зовсім не про те, про що воно здається на перший погляд.

У першій новелі бесідують бабця і онучка — нібито такі різні, як високий і низький береги у гірської річки, але врешті-решт виявляється, що річки між ними практично і немає, що усі відмінності суто зовнішні, а вони двоє — ледве не дві іпостасі тієї самої сутності.

“Бузина” – розмова діда Антося з онуком, подана через жіноче сприйняття. Тут ідеться про бузинову сопілку, що переходить від діда до онука — щось на кшталт бузинової палички Гаррі Потера. Саме вона дозволяє дідові і надалі жити у своєму онукові.

Заголовкова оповідь “Я, Клавдія” – портретування жінкою шістьох своїх родичів і сусідів. Зовсім як у народній казці про рукавичку, або у “казках мого бомбосховища” О. Чупи, де той описує мешканців одного під’їзду на його рідній Донеччині. У пані Надії вони, звісно, зовсім інші — типові для українського середовища нещодавнього Пряшева ще соціалістичної доби. Попри усю необлаштованість кожної окремої долі разом вони складають на диво доладний букет, у центрі якого — сама оповідачка.

Багато мовиться у книжці про старість і смерть, котра стає якби випускним іспитом після усього життя. Бо все у нашому житті випадкове, окрім смерті. вона найповніше виявляє природу кожної людини, з математичною строгістю вивільняє усе, закладене в особистості, навіть якщо воно не було геть цілком реалізоване за життя. Метафізика умирання особливо цікава авторці.

Оскільки Н. Варгол – відома етнологиня, має публікації про демонологію українців Пряшівщини, то і в її новелах нечисть буквально перестрибує буквально з одного тексту до іншого. Цю нежить постійно згадує то один герой, то інший. Життя цієї публіки, яка зависла між селом і містом, настільки ірраціональне, що без чортівні не обійдешся.

Оповідь “Кленовий листок” – привіт О’Генрі і В. Стефанику. Але якщо в “Останньому листку” О’Генрі ідеться про кохання, яке перемагає тривалу хворобу, а “Кленові листки” Стефаника — про чотирьох дітей, які по смерті матері нагадують опалі з дерева листки, то тут — діалог жінки із кленом, який був свідком цілого її життя, власне, якась язичницька або пантеїстична сповідь жінки перед деревом, намагання героїні розчинитися у цьому дереві, піти із свого тяжкого життя у вічний і гармонійний світ природи.

“ Мадам з пуделем” – своєрідна рецепція на Чеховську “Даму з собачкою”. Якщо там про курортний роман, то тут теж про задушливу провінцію, про літню даму, яка здає помешкання приїжджому чоловікові, і між ними зав’язуються напрочуд складні, навіть містичні взаємини. Наприкінці там виникає образ землі з кротовини, за допомогою якої герої намагаються подолати час, повернути собі молодість. У Дж. Фаулза “Кротові нори” — символ несподіваних життєвих поворотів, тут вони взагалі набувають якогось казково-фантастичного звучання.

Усі твори Н. Вархол просякнуті музичними і живописними алюзіями. Особливо це стосується “Єлизаветинської серенади”, котра супроводжувала ціле життя героїні і виявилася пророчим ескізом, канвою, по якій вигаптувалася усі її доля.

Книжка полишає стійкий післясмак, як добре вино. Вона сповнена житейської мудрості і багатого людського досвіду, що переплавлені у справжні мистецькі шедеври.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати