Втеча з пекла

Про ті події написано вже сотні і тисячі творів, проте далеко не всі з них набули читацької популярності. Роман П’янкової гостросюжетний, кінематографічний, сповнений внутрішніми інтригами, дуже динамічний, з несподіваним фіналом у дусі О’Генрі. Не дивно, що його вже перекладають польською і німецькою. За такий глибокий твір справді не соромно перед нашими зарубіжними партнерами.

У романі три сюжетні лінії, уособлені трьома персонажами — двома жіночими і одним чоловічим. Авторка почергово звертається то до одного, до іншого героя, а у підсумку усі три лінії філігранно зв’язуються в один нерозривний вузол. Така троїста структура роману (її особливо любить А. Курков) нагадує калейдоскоп: три дзеркала утворюють призму, всередині якої — зображення кольорових скелець, що з кожним поворотом трубки складають у все нові і нові орнаменти. Події твору розгортаються у реальному селі Мачухи за 3 км від Полтави, де тоді вимерло половина мешканців. При цьому усі персонажі балансують на межі між психічною нормою і аномалією.

Свирид — один з організаторів голодомору в масштабах власного села. У диявольському механізмі він найдрібніше коліщатко, але зі своєю душевною травмою (відмова коханої жінки, яку він ціле життя прагне повернути), що і заводить його кінець-кінцем у цілковиту безвихідь.

Дуся — центральна фігура роману. День св. Євдокії припадає на 1 (14) березня, відома приказка “Яка Явдоха, таке і літо”. Відповідно і героїня з цим іменем — символ весни, яка неодмінно настає всупереч усім зимовим поневірянням. Її історія — це суцільне ходіння по муках, які так любили зображати наші іконописці на образах Страшного Суду. Як писав Олекса Влизько:

І знов романтикою плине

в юнацькі очі синя мла,

мов репродукція з картини

середньовічного хохла.

Правда, образ Дусі — більше епічний, ніж романтичний, у ньому багато від Марусі Богуславки, що рятує козаків з неволі.

Соломія Степанівна з Опішні — дружина номенклатурника, яка живе у своєму герметичному світі, але поступово прозріває і усвідомлює, чим займається її чоловік. Образ, безперечно, біблійний, що й підкреслюється самим іменем. Згадується, звісно, і М. Хвильовий з його “Санаторійною зоною” (героїня П’янкової саме лікується у санаторії після втрати дитини). Якби не самогубство Миколи Григоровича під враженням від того самого Голодомору, він сам міг би створити дуже подібний образ.

Голодомор зображений у романі як пік громадянської війни в Україні. Війну спровоковано Росією, головний комісар на селі принципово російськомовний, але він має силу підручних із місцевих людей, та й самі селяни в екстремальних умовах запекло конкурують між собою заради власного виживання. У селі розпадаються усі соціальні зв’язки, люди перетворюються на “червоних мурах”. Перед читачем постійне питання: на якому рубежі скінчиться це руйнування цивілізації?

Роман — про те, як дві цілком чужі одна одній жінки, кожна зі своєю заплутаною родинною історією, допомагають одна одній. Це дозволяє одній з них разом з молодшим братом вирватися з голодного пекла, отримати шанс на життя. Твір про загадковість жіночої душі, в якій святі і чорти безперервно ганяють одні одних, де на перший план виходять то одні, то інші, проте ніхто з них так і не може перемогти остаточно. Доволі романтичний Свирид опиняється між цими двома полюсами і врешті-решт божеволіє. Насамкінець в його уяві голод перетворюється на щось персоніфіковане, Свирид розмовляє з ним.

Попри десятки інфернальних мікроісторій, якими сповнений твір, він завершується світлим фіналом. Якщо роман починається образами обважнілих від водянки ніг обох голодуючих героїнь, то останнє слово у романі — “Невагомість...”, останній образ — героїня із щойно народженою донькою.

Теги: П’янкова

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати