Між нами, козаками

Попри простий сюжет (козак карає зажерливого короля) спектакль вийшов максимально яскравим і видовищним, хоч і поставлено його у типовому для сучасного українського мистецтва стилі мінімалізму. На сцені – поворотна конструкція, що постійно крутиться, демонструючи щораз нову декорацію, яка до того ж по-різному освітлюється. Усе це разом з розслаблюючою музикою творить гіпнотизуючий, навіть заколисуючий ефект. Почуваєшся справді дитиною у ліжку, якій бабуся чи дідусь читає казочку.

Дідусь Олександр Петрович справді постарався на славу. Естетика народної пісні (сивий коник, сестра-шабля, червона калина і чорна ожина) чергується з естетикою казки – почасти чарівної, почасти побутово-сатиричної. Декорації аж світяться, наче розмальовані люмінесцентною фарбою (світло С.Бєлікової). Від самого початку виникає враження ночі на Івана Купала, горючої папороті і зачарованого лісу (художниця О.Россол зі Львова). Розкішні костюми забезпечили ледь не половину успіху. Це те, що юним глядачам авжеж захочеться намалювати, повернувшись додому. 

Підібрана О.Ухачем музика то збуджує, то розслабляє.  Малеча сиділа затамувавши подих. Музика активно асоціювалася з річкою, навколо якої і закручено усю фабулу.  Вона дуже різноманітна, демонструє багатство українського мелосу. Річки ж наші тихенькі і досі доводиться боронити – хай вже і не від королів, а від забудовників міні-ГЕС.

Козак же (М.Ігнатишин), навпаки, це постійний згусток енергії, творчого неспокою і боротьби за справедливість. Це якраз той типаж, якому до всього є діло. Вони перші на барикадах і останні під час розподілу трофеїв. Цей типаж не надто поширений на Закарпатті, де домінує помірковане ставлення до усього. Тому те, що нашим малюкам дається саме отакий взірець для наслідування – далеко не зайве.

Зроблено жест і назустріч юним глядачкам – у казці діють дві козачки (Л.Кривчик, Я.Яник), які великою мірою і закручують всю інтригу. Оскільки в нашому суспільстві жінки усе більше домінують, то й казки до цього призвичаюються. Усі трюки з переодяганнями, травестія із подальшим самовикриттям додають сюжетові більшої гостроти.  

Король і його підбріхувач страшенно нагадують нинішні рекламні стенди, які у ці дні по всій Україні. Це дві величезні голови, які живуть окремо від тіла. Вони геть не спотворені інтелектом і моральними чеснотами. Творці різноманітних схем, протистояти яким здатен лише справжній козак.

Окрасою спектаклю є народні та естрадні пісні, що лунають зі сцени буквально одна з одною. Після “Огнем і мечем” Є.Гофмана здавалося, що краще співати “Ой чий то кінь стоїть”, ніж там це робить О.Домагаров, вже просто  неможливо. М.Ігнатишин довів, що можна принаймні виконати нічим не гірше.  

Сова (А.Гайделбахер) – найзагадковіший персонаж твору. Здається, вона залетіла сюди з Шевченкового “Кобзаря”, де вона є чи не найчастіше згадуваною пташкою. Такий собі демон ночі, що допомагає перемогти світлу. 

У цілому вистава нагадує десь шоу, подібне до нинішніх передвиборних, що ідуть по всіх телеканалах, десь фестиваль, якими так славиться Закарпаття. Козаки не раз бували на Закарпатті у XVII ст., билися пліч-о-пліч місцевих відчайдухів. Черговий прихід козака до нашого краю виявився цілком вдалим.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати