Чупакабра по Іршаві ходить

Звати його Василь Шкіря. Видав книжку для дітей “Чупакабра”. На обкладинці саме вона – в усій красі і неповторності. Тільки жива на відміну від відомих фотографій. Відкривається збірка кількома короткими казками про архетипного для В.Шкірі зайчика. Свого часу це звірятко нарило для автора багато сюжетної моркви. Воно продовжує молотити кінцівками і далі. З’явилася тенденція до циклізації оповідей. Подивимося, що з того вийде далі. Зайчик дуже закарпатський, не схожий на інших літературних і мультиплікаційних родичів, тим то рука на нього й не підіймається. Цей згусток оптимізму і сторожкості випромінює максимально позитивне ставлення до довкілля, але щомиті готовий сховатися у самого себе до кращих часів. Коли він висовує вуса назовні, завжди спалахує конфлікт між його інстинктом самозбереження і необхідністю щось чинити (назвався казковим персонажем – ризикуй), якось контактувати зі сповненим викликів світом. На цьому тримається більшість зайчикових казок. Це справді драма для дитини в період соціалізації, то ж інтерес малечі до таких текстів природний. Інша справа, куди її вести, заволодівши увагою.

Далі автор ризикує спробувати себе у більших формах (уперше це чинилося ним ще у 90-ті), тут аж три твори позначено як казкові повісті, а один – навіть роман-фентезі. Чим підкуповують – більшість  про Іршаву. Наразі це місто більше є фоном, аніж персонажем, та головне почати. Провінційне містечко саме по собі загадка для преважної більшості читаючої публіки. Це щось таке, як росичка, котра ковтає комашку і перетравлює її без сліду. Оцей обертон там присутній, але глибоко між рядків.     

Центральна 20-сторіноква  повість про чупакабру. Кредит читацької довіри колосальний, бо про кого вже не казку вали, але про цю тварюку ще тільки починають. Можна прогнозувати, що книжку рватимуть з рук. Тим більше, що вона претендує на потенційне продовження. Чи справиться автор зі сплатою відсотків? Відповідь здатен дати лише він сам. Схоже, що він від самого початку замахувався на щось епічніше, але потім схилився до мінімалізму. Те ж стосується і наступних речей.

Інша повість – про Андрійка Незгоду. Це типаж – із характером, позицією, кулаками і підвішеним язиком. Є теми закордонного заробітчанства матерів, пияцтва батьків, діда-екстрасенса, фольклору  і загалом народної традиції. Є модна містика. Якщо цього персонажа ретельно розкручувати і шліфувати, теоретично може стати закарпатським Томом Сойєром. Якщо автор таке утне – не треба йому ніяких бронзових ідолів, він буде вищим за них.      

У наступному творі про Василька, Марсіяну і НЛО ряд типажів ті самі, що у попередньому, але тут вони вже більш обросли плоттю, а синтез фантастики і реальності вийшов більш гримучим, мембрана між двома світами проникна в обидва боки.

Тепер про приборкувача чупакабр. Понад двадцять років у літературі для дітей. Зроблено чимало, набито руку, накопичено досвід. Що тут сказати? Слід іти із журналістики. Тим паче, що нинішнє роздержавлення преси (останній акт марлезонського балету), якщо воно справді відбудеться, ставить хрест на районках. Літературі для дітей варто віддатися на 100%, бо писати її принагідно нелюдськи тяжко.

Для дітей слід писати (грати, малювати) на порядок краще, ніж для дорослих. Бо саме від дітей залежить, чи існуватиме література у наступні десятиліття, коли вони виростуть. Коли не сформувати у них смак, установку до читання, не переконати, що там знайдуть щось життєво важливе, далі можна сушити весла. Нинішня криза закарпатської літератури зумовлена дуже багатьма чинниками, але головний з них – брак читача. А його немає, бо ми не виховали відповідне покоління. Це далеко не єдина причина, а все ж. якщо в юного покоління сформується смак, все інше наверстаємо. Як співає О.Новіков, “был бы целым позвоночник – остальное нарастёт!” Коли ж не буде, на що нарощувати (літературного смаку), можемо метати бісер скільки завгодно.

            Якщо критик – вовк-санітар, до дитячий письменник – селекціонер, що виводить нову читацьку породу. Василю Васильовичу подяка, що намагається це робити. Сподіваюся, він усвідомлює відповідальність. У нашу добу порятунок дитячої літератури найчастіше є справою рук самих дитячих письменників. Я за те, щоб вона не тільки врятувалася, а й ставала усе кращою і претензійною. Діти ж не винні.

            Сергій Федака.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати