Від Абазівки до Ящикова

Дані подано на 1 січня 2012 р. На той час в Україні 45 380 600 населення, 490 районів, 459 міст (і 457 міськрад, у Чорнобилі і Прип’яті з їх змінним населенням ради не обираються), 885 селищ міського типу (смт) і 28 449 сільських населених пунктів (10 278 сільрад), 12 088 рад усіх рівнів.

Усього населених пунктів – 29 793, у 1987 р. було 30 252. Тобто зменшення на  459, це при тому, що за чверть століття засновано понад десяток нових сіл (дані про них – у додатку довідника, останнє – село Хортиця під Запоріжжям і Акрополіс в Криму). Із майже півтисячі зниклих населених пунктів приблизно половина влилася до сусідніх, а інша половина – знята з обліку “у зв’язку з виїздом або переселенням жителів”. Наприкінці 80-х це було пов’язано з чорнобильським відселенням, потім – переважно з вимиранням села. На Закарпатті ліквідовано єдине село – Нярош-Горонда Берегівського району, це сталося 1991 р.

Правда, зі здивуванням дізнаємося, що, крім власне сіл, у нас виділяють ще селища – не смт, а просто “селища” (так би мовити, сільського типу), чого раніше не було у вітчизняній статистиці. Щоправда, стаття 133 ч.1 чинної Конституції звучить: “Систему адміністративно-територіального устрою України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села”. Тобто якраз традиційних “селищ міського типу” там немає, а є оці просто “селища”. Це один з цілого ряду стилістичних недоглядів (фахівці налічують до двох сотень), що пояснюються поспіхом знаменитої конституційної ночі. Де-факто у нас смт з їх усталеним правовим статусом і соціально-економічними параметрами залишаються і обліковуються, але тепер з’являються і селища. Правда, у Закарпатській і Чернівецькій області ще немає жодного (хоч теоретично можуть з’явитися), на Львівщині і Тернопільщині – по1, зате на Харківщині – 147, на Донеччині – 196. Загалом нині 28 449 сільських населених пунктів поділяють на 27 238 сіл і 1211 селищ.

У довіднику селища завжди передують селам, то ж складається враження, ніби це щось значніше за село. З іншого боку, жодне селище не є центром сільради. “Вікіпедія” пояснює: “На відміну від селища міського типу в українському законодавстві нема чіткого визначення терміну селище і критерію для відрізнення селища від села. Найчастіше селищами іменують невеликі населені пункти, що мали історичну назву хутір, куток, рибальські та дачні селища тощо. Такі селища зазвичай адміністративно належать до сільської ради, розташованої в більшому селі. У проекті нового адміністративного законодавства запропоновано повернути таким невеликим поселенням назву хутір”. Ще 1959 р. на Україні налічувалось 7000 хуторів, потім їх усіх поступово ліквідовано, а тепер щось подібне починають узаконювати. Це щось ще менше від того, що нині іменують малими сілкими поселеннями (до 200 чоловік), яких за переписом 2001 р. в Україні аж 10,5 тисяч, в тому числі кількадесят на Закарпатті.

Але менше з тим. Як виглядають адміністративно-територіальні параметри Закарпаття на загальному фоні? Ми маємо чи не найменшу кількість районів (13), менше тільки у Чернівецькій області (11). По містах (11) ситуація трохи інша: ще по стільки мають Волинська, Житомирська, Рівненська і Чернівецька, а Миколаївська і Херсонська – по 9. Щодо кількості сіл (579), то трохи менше  мають Хмельницька (578), Чернівецька (398). Найбільше сіл на Львівщині (1849) і Полтавщині (1796). Проте середньостатистичне закарпатське село значно більше, ніж пересічно по Україні, тому по кількості сільрад (307) ми вже аж на 9-му місці з кінця.

Усього на Закарпатті 609 населених пунктів. Найбільше – на Мукачівщині (88), найменше – на Воловеччині і Перечинщині (по 26). А за площею і населенням Тячівщина і далі лишається найбільшим сільським районом України.

За 26 років між довідниками в Україні прийнято кількасот змін адміністративно-територіального плану. Переважно це не надто радикальні рішення: розширення меж населених пунктів, уточнення їх назв, відновлення історичних назв (як правило – замість радянських заідеологізованих). Тільки кілька разів створювалися нові райони чи змінювалися межі між існуючими. Хоча деякі міста розширилися цілком пристойно, набувши до тисячі нових гектарів за рахунок сусідніх сіл. На Закарпатті такі перспективи наразі тільки обговорюються, бо слід сім разів відміряти. Зате в області було багато перейменувань: 2004 р. Діброва стала Нижньою Апшею, 2000 р. іршавська Дібрівка – Дубрівкою,  тоді ж відновлено історичні назви 8 виноградівських сіл, 1995 р. – те саме стосовно 26 сіл Берегівського, Виноградівського і Ужгородського району, а також смт Вузлове стало Батьовим. Найперші ж 8 закарпатських сіл відновили свої старі назви ще 1991 р.

Крім того, чимало назв було уточнено, тобто узаконено їхню традиційну вимову. 2004 р. виноградівська Чорна стала Черною, а 1995 р. кількадесят наших населених пунктів замість стандартизованого закінчення “-е” отримали “-о”, як їх традиційно вимовляють (наприклад, замість Кольчине – Кольчино). По місту Берегову подібне рішення облрада прийняла пару років тому.

Подібна інвентаризація усього, що маємо, очікувалася вже давно. Поява цього довідника – одне з дуже дрібних, але позитивних свідчень того, що починаємо рахувати кожну копійку і кожну сотку землі.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати