Любов, Шекспір і весна

Дві перші спроби показу колись зірвалися спершу через травму актриси, потім — через відключення світла (після того театр забезпечили автономкою). І от — всупереч усьому! Ті два вечори стали своєрідним прологом до справжньої казки, розказаної з третього заходу.

За жанром це театр про театр — мукачівці вже робили кілька вистав у такому ключі. Сюжет твору дещо нагадує класичну кінокомедію “У джазі тільки дівчата” (режисер навіть підкреслив це однією-двома “цитатами” з фільму), але у Кена вийшло ще смішніше. Два американські актори (Р. Ланьо і В. Глуханич), що змушені переодягнутися дівчатами, створюють масу комічних ситуацій. При цьому вони порівнюють себе з колегами із трупи Шекспіра, де всі жіночі ролі грали чоловіки. Як вони намагаються копіювати жіночі рухи, міміку, пластику, ментальність — це треба бачити. Але при цьому ніяк не можуть позбутися своїх рис альфа-самців, завойовників і конкурентів. Фактично вийшла оповідь чи не про найдавніший спосіб полювання за допомогою мімікрії, маскування, засідок і скраду. Правда, хлопці вносять і дещо модерне — кадрять дівчат на Шекспіра. При цьому мисливці постійно потрапляють в ідіотські ситуації і самі час від часу перетворюються на здобич. Самі комічні обставини постійно нанизуються одна на іншу, перетворюються на цілі разки намиста, і щоразу кожна нова намистина вигадливіша за попередню.

Особливість спектаклю — напрочуд злагоджений ансамбль акторів, поєднання досвіду ветеранів, майстерності середнього покоління і завзяття юніорів. З десяток акторів ніби злилися в єдиний організм — при тому, що серед них ряд нових для цієї сцени фігур, зокрема переселенець із Харкова, який щойно влився до колективу і грає тут лікаря. Роль настільки ексцентрична і вибухова, що кожний його вихід — мов ковток шампанського для глядача. Лікар виступає на пару з лікарським сином — такий класичний цирковий дует рудого і білого клоунів. Роль священика, який постійно молодиться, у виконанні В. Фурдя — надзвичайно тонке поєднання сатири, добродушного гумору і співчуття. Артисти буквально жили, помирали і воскресали на сцені.

Жіночі персонажі — просто згустки еротизму, кожна по-своєму. Фактично показано “три віки кохання”, особливості жіночої психології в юному, середньому і зрілому віці. Вийшла така собі лекція про жіночність в анекдотах і афоризмах. Чи не найповніше жінки розкриваються у танцях (хореографія Т. Суховірської). Але і діалоги їхні — це щось. Суцільні емоції, коли мають на увазі одне, промовляють інше, а роблять третє. Це заплутана поема про кохання, ревнощі, розрахунки, вагання, муки вибору і безоглядне слідування власним почуттям.

Місцями вистава нагадувала модне дефіле, оскільки персонажі постійно змінюють вбрання (костюми Т. Вороніної). Просто божевільно насичена деталями сценографія С. Кіреєва сприймається як вигадливі ребуси, які можна розгадувати годинами.

З публікою творилося щось неймовірне — практично безперервний регіт до сліз. Театр подарував мукачівцям можливість на дві години забутися і розслабитися. Кожний бодай раз упізнав себе у тій чи іншій ситуації на сцені. Виходили зарядженими позитивними емоціями на багато днів, вірою у те, що життя продовжується незважаючи ні на що. Спектакль вийшов максимально “вітамінізованим”, добрим, надихаючим.

Теги: п'єса, Крилівець, Примадони, Людвіг

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати