Із безодні

В Ужгороді щойно побачила світ нова книжка Любові Дмитришин "Крізь сльози".

Із безодні

Це вже чотирнадцята книжка українсько-американської письменниці, але перша її лірична збірка. Вона містить півтораста віршів від 2008 до початку 2024 р., все писалося у дуже різні часи з різним настроєм, проте об’єднано якимсь трагічним оптимізмом. Назва збірки, звісно, асоціюється з “Contra spem spero!” Лесі Українки:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Більшість віршів мають народно-пісенну основу. Чи не звідти — величезна кількість флори, і традиційної для нашого фольклору, і більш екзотичної (манго). Але найчастіше — сосна, що поєднує Україну з США. Багато нічних сюжетів, естетики нуару, коли усе розмито у напівтемряві, губиться у здогадах, стикаються і борються протилежні емоції, а лірична героїні чекає на “досвітні вогні”. У цій темряві живуть наші страхи, але і сподівання, і що із того кінець-кінцем переможе — залежить від нас самих. Тому в книжці чимало міфологічних і фольклорних образів, які тут несподівано актуалізуються, набувають якогось модерного переосмислення, перетворюються на репортаж із глибин людської душі, де зараз усе перемішано, скуйовджено, мов у жіночій сумочці. Поетеса занурює туди свою руку і витягає щораз все химерніші і химерніші речі. Тому ніколи не знаєш, чого чекати від наступної сторінки.

Третину збірки складає воєнна лірика. У ній — складна суміш відчаю, надії, незламності:

Ворожу я на ромашках.

Але важко,

Дуже важко.

Все одної пелюстини

Не стає

До моєї мрії.

Але тут же і новий екзистенційний досвід, коли все попереднє життя освітлюється у променях сьогодення якимсь зовсім новим досвідом, постає у новому вигляді, починає відлунювати новими, зовсім незнаними раніше звуками. Війна змінює кожного, це доба переосмислення минулого — і суспільного, і індивідуального:

Коли серце бринить сльозою,

А природа кипить росою,

Десь здалека до нас озивається

Луна давнього дня...

Саме за останні два роки ми усі почали відчувати Київ як власну столицю, що раніше не було настільки емоційно відчутно і самозрозуміло:

Києву вірш присвятити схотіла,

бо до цього не сміла.

Лірична героїня збірки постає в усій своїй складності — розгубленою, але не зламаною, із загостреним зором, зболеною, але готовою до нових випробувань. Збірка є поетичним щоденником за часи “війни і миру”, радості і горя, це нотатки з проджитих днеів і ночей, але найбільше — з тих, що назавжди врізалися у пам’ять. Часто вірші нагадують заклинання, прокляття, тексти-обереги, їх насичує магічна енергетика, причому на рівні і синтаксису, і лексики, і звукопису. Раціональне тут відступає на задній план під натиском довколишнього абсурду, а його місце заповнює-компенсує щось дологічне, глибоко емоційне, інтуїтивне, справді поетичне. Поетеса намагається збудувати-врятувати власний світ, подібно до прадавніх берегинь, оздобити його усім найкращим, що живе у пам’яті (у віршах багато покликів на дитячі спомини), зробити незнищенним.

25 березня 2024р.

Теги: Дмитришин, вірші, збірка