Варчині верби

Подивився генеральну репетицію вистави В.Шершуна “Про що плачуть верби” за драмою І.Карпенка-Карого “Безталанна”.

Варчині верби

П’єсі зараз виповнюється щось із 130 років, тому перед переглядом були побоювання, наскільки її можна наблизити до нашої сучасності, здути з неї пилюку  століть і зробити максимально фотогенічною. Бо ставити її “один до одного” в авторській версії немає жодного сенсу. Колись цей театр зміг досить вдало актуалізувати “Добродітель превишаєт багатство” О.Духновича. Саме ця постановка кілька разів згадувалася тепер, бо перегуків таки чимало.

Передчуття не зраджує: завіса підіймається і на сцену вивалює публіка у цілком сучасних “прикидах”. Особливо органічний Я.Мелець в образі американського чи канадського туриста. Екскурсоводи по скансену (Л.Семків і В.Грицак) – це треба бачити. Особливо самим музейчикам. Типу, ласкаво просимо до пекла. І воно починається. Спершу перед туристами ніби розгортається танок-реконструкція. А потім дійство непомітно провалюється на сто-півтораста років назад. Щось перемикає, як буває уві сні, і те, що починалося несерйозно, як гра, продовжується уже не по-дитячому. Хоча всякого-різного і там вистачає. Режисер максимально наповнив виставу сучасним психоделічним фольк-роком уперемішку з ресторанною попсою (кадриль з переходом у “Три дубки”) – аж голова обертом (музичне забезпечення – Надія і Микола Петрунь). У масових сценах – вся молодша частина трупи, чоловік з двадцять. Акробатика, пластика і ледве не стриптиз (балетмейстер В.Бабука). Страсті-мордасті час від часу згладжуються гумором. Коротше, не знудьгуєшся.  

А в цілому вистава на вічну тему – про найбільш кляту з усіх геометричних фігур (“безталанна” Софія (С.Тазінгер) кохає Гната (К.Балог), а він Варку (Є.Неглядюк), але...). Кохання взагалі найгірше з усього, що може статися між чоловіком і жінкою. Бо вилікуватися можна навіть від найбільш смертельної хвороби, окрім цієї. І навіть спробувати зіскочити з теми, марно. Гнат спробував, але ліпше би він взагалі не народжувався. Хоча вся його історія настільки абсурдна, що Кафка відпочиває. Спершу з якогось дива намагається порвати з коханою Варкою і перебити існуючу пристрасть чимось таким більш “кошерним”. Наївний. Цей вірус ніколи не помирає, він здатний вижити хоч усередині ядерного реактора і навіть зміцніти там. Його руйнівна сила миттєво ламає слабких. А на сильного Гнат не виглядає – такий собі класичний мачо з усіма їхніми понтами і комплексами. Варка явно домінує над ним і вміло грає на його трьох струнах. Типова відьмочка, яка добре усвідомлює власну інфернальність. Ніби й нічого особливого у ній немає (аж дивуєшся – на що той парубок повівся!), зате чітко знає, чого хоче, готова маніпулювати чоловіками – аж від зубів відскакує. Словом, досконала машина для вбивства. Хоча і сама нещасна, а від того ще небезпечніша. 

Натомість Софія вийшла просто чарівною. Коли у них з Гнатом все тільки починається, то хоч і знаєш фінал наперед, але страшенно хочеться вірити, що бодай у даній театральній інтерпретації все складеться щасливо. Проте психологічні закони невмолимі. Можна обманути цілий світ, але тільки не себе. Гнат не зміг, але й ніхто не зміг би – стихія. Може, якби він просто склеїв ласти, його би кудись і винесло. Але ж закортіло повдавати із себе супермена – от і зламався.

Спектакль вийшов про всесилля жіночої помсти. Така собі казка про Івасика-Телесика, якого всупереч класичній версії запхали у пічку. Про жіночу магію, посилену українськими вербами. У їхніх косах, що звисають з колосників, постійно плутаються усі персонажі (сценографія Л.Бєлої). Варка, ніби павучиха, тче із себе самої якусь таку нитку, котрою можна задушити не те що Гната, а й увесь світ. Звідки у неї ті чари, так і не вдається зрозуміти. Це щось більше біологічне, ніж духовне. Як кіно про живу природу, де хижак неквапом, з насолодою розправляється із своєю жертвою. Катарсис у глядачів-чоловіків повний: яке щастя, що то не зі мною! Що відчувають глядачки, можна тільки здогадуватися. Ну і туристи-екскурсанти на сцені. Не задивляйтеся, мовляв, у старовину, звідти б’ють такі протуберанці пристрастей, що краще їх не знати.

11 липня 2015р.

Теги: вистава, Карпенко-Карий, Безталанна