Щоденники Джуді Кассаб. Надзвичайна доля художниці-портретистки із Берегова

Найцікавіше те, що рідним містом цієї жінки є закарпатське Берегово. Саме тут почалося для неї сходження по життєвій драбині – через терени до слави. На жаль, більшості закарпатців ім'я Джуді Кассаб нині нічого не говорить. А їй сьогодні вже виповнилося 90 років, з 1951-го живе у австралійському Сіднеї. У рідне Берегово жодного разу після еміграції не приїжджала. Можливо, саме через те, що не дуже бажала згадувати ті важкі роки...

Спокійне життя закарпатської буржуазії

Народилася Джуді у Відні, однак згодом родина переїжджає до Берегова (Берегсасу), де має власність – цегельний завод, який залишився у спадок від дідуся. У родині царював матріархат – розлучена мати, дві тітки і головна над усіма – бабуся. Серед чоловіків – лише дядько. Джуді багато читала і займалася малюванням, що згодом стало для неї улюбленим заняттям. Ще підлітком якось під час шкільної екскурсії у Кошице вона знайомиться з Йончі Кампфнером, менеджером пивоварні графа Шенборна. У них зав'язується палкий довготривалий роман...

Цікаво, що чимало моментів із життя відомої світової художниці стали відомі лише недавно, коли Джуді Кассаб видала частину своїх мемуарів, написаних на основі особистих щоденників. Отже і ми скористалися цією можливістю, аби дізнатися деякі подробиці з життя Берегова і Закарпаття 1930-40-х років.

"Я почала вести щоденник, коли мені було 12 років, і продовжую записувати своє життя з тих пір, – пише Джуді. – У мене вже 35 рукописних томів, котрі закриті у шафі. Це єдине місце в домі, на якому висить замок. Мій чоловік, Йончі, ніколи не бачив їх, та й ані хто-небудь інший. І я, звісно, ніколи не збиралася їх публікувати..."

На щастя, друзі вважали інакше і наполягли, аби ці щоденники були надруковані. "Просто раніше я вважала, що можу висловлювати свої думки лише за допомогою пензля, – каже художниця. – І навіть не думала, що зможу щось написати. І була вражена, коли почала перечитувати свої записки 45-річної давнини..."

Їй дуже шкода, що щоденники з раннього дитинства не збереглися. Вони залишилися під час війни у домі в Берегсасі і були втрачені назавжди. "Я не надто хвилююся за свої картини, – пише Джуді. – Адже я завжди можу намалювати їх знову. Навіть втрачені коштовні речі можна купити, поміняти на інші. Але ніхто не поверне мені мої 12 років, коли я мешкала у рідному місті..."

Тому щоденники починаються вже зі знайомства з майбутнім чоловіком. Цікаво, що Джуді тоді було всього 18, а Йончію – вдвічі більше. Але він залишався впертим холостяком. Одного разу з другом Фері вони були у Кошице, аж раптом, побачивши якусь дівчину, Йончі вигукнув: "Дивись! Саме на такій я би хотів женитися!" Вона виявилась знайомою Ферія, він їх і звів. Принаймні так розповідає сімейна легенда. Джуді каже, що також одразу закохалася у стрункого елегантного денді.

Янош Кампфнер за освітою інженер-хімік, працював у той час директором пивоварного заводу в Підгорянах (Podhering) під Мукачевом. Ця пивоварня належала графу Шенборну, аристократу, який мав один із замків неподалік Відня, де зберігалося зо три сотні  шедеврів Рембрандта, Рубенса, Ель Греко. "Але граф волів жити у Берегварі, де мав ще один невеликий замок, розташований у лісі біля заводу", – читаємо у щоденнику Джуді. "Йончі запропонував мені руку і серце після першої ж нашої зустрічі. І я сказала, що теж люблю його, але вийду заміж лише за умови, що він дозволить мені залишатися художником. Ця обіцянка "золотою ниткою" пройшла через усі дні нашого довгого і щасливого шлюбу..."

Йончі вирішив, що його кохана поїде спочатку в Прагу, де буде навчатися живопису в Академії мистецтв, а вже потім зіграють весілля. Бо не хотів, аби потім його звинувачували у тім, що не відпускає своєї дружини на навчання. "Я послухалась, хоча і дуже тужила за Йончієм, після уроків часто плакала, згадуючи його".

Але в кінці 1938 року в Прагу увійшли танки Гітлера. І все тихе, розмірене життя європейської середньої буржуазії розвіялося.

Трудові табори, гетто і малювання

Джуді згадує: "Коли я побачила танки, то одразу зрозуміла, що треба якнайшвидше вертатися додому. Після довгих годин стояння у черзі в посольство Німеччини, де я чекала на проїзні документи, якийсь голос промовив: "Євреї – в кінець черги!" Це було вперше у моєму житті, коли мені сказали, що я не дівчина, не жінка, не людина, а єврейка. Знадобилося три дні, аби отримати цей документ із печаткою і за два дні на дуже повільних поїздах дістатися додому..."

У березні 1939 року Джуді з Йончієм поєднали свої долі. І коли хтось запитав, чому він не одружився ще десять років тому, то Йончі відповів: "Як я міг? Їй тоді було всього вісім!" На весілля запросили і графа Шенборна, який, однак, просив не фотографувати його. Через два роки граф піде на службу в німецький "люфтваффе" (у військову авіацію), а його менеджер і друг Йончі потрапить у трудовий табір.

Будь-які контакти з ріднею там заборонялися. У Джуді і Йончія була лише одна зустріч. Хтось довідався, що табір переміщає людей із Польщі у Київ, причому маршрут пролягає саме через Берегово. "Я провела весь день на вокзалі, не знаючи точного часу прибуття поїзда. Був січень, мороз. Поїзд прийшов у 3 години ночі і зупинився лише на кілька хвилин. Ми зі знайомою побігли у бік вагонів для худоби, звідки люди вигукували наші імена. Ми простягнули наші руки – і вони підхопили нас, підняли угору..."

Вони встигли зустрітися. І Йончі наказав дружині негайно переїхати до Будапешта й далі вчитися живопису, "поки його немає вдома". Що, можливо, і врятувало Джуді життя. Вчителем малювання був Аурел Бернат. У перший день учні отримали завдання намалювати вугіллям руки старої жінки. Малюнок Джуді виявився найкращим. "Він запитав, чи працювала я коли-небудь з олійними фарбами. Я відповіла, що так, хоча не було жодної людини, яка б могла мене навчити цьому в Берегсасі, де не було навіть галереї. Лише батьки іноді привозили мені листівки з Італії..."

Невдовзі з табору вдалося повернутися Йончію. Він був одним із тих, кому пощастило це зробити. Згодом дізналися, що у Берегсасі створено єврейське гетто. І всі – мама, бабуся, дядько і вітчим, вся родина Йончія була депортована. Свідки бачили, як людей загнали у вагони для худоби – по 80 чоловік з одним відром води. Без харчів.

"Наш друг Фері, той, що познайомив нас, одного разу зайшов до себе в кабінет, зняв із себе жовту зірку, поклав її на стіл і застрелився. Йончі вимагав від мене, аби я поміняла ім'я і більше не носила зірки. Так я тимчасово стала Марією Копердак, за документами моєї покоївки..."   

Джуді влаштувалася на фармацевтичний завод. Із чоловіком знову не контактувала. Хоча вони часом зустрічалися поглядами на вулиці, однак одне до одного не підходили, поводилися як чужі. Просто у Йончія залишалася жовта зірка на грудях.

Одного разу в жовтні люди почали говорити, що радянські війська впритул підійшли до міста. Однак ейфорія тривала недовго – німці почали евакуацію євреїв в інші концтабори. І лише завдяки угорським друзям-акторам Йончію вдалося вижити, він переховувався в них удома. Хоча й ризикували через це своїм життям...

Із пансіону для біженців – до Букінгемського палацу

У березні 1945 року вони повернулися додому. "Коли ми прибули у Берегсас, я не могла зрозуміти, в якій реальності знаходжуся. Адже після спалених будинків і трупів на вулицях Будапешта тут усе стояло недоторканим. Здавалося, що кожний камінчик і травинка кричали мені: "Нічого не сталося, нічого  не змінилося". Але в цього міста забрали душу. Я зустріла людей, яким пощастило повернутися з концтабору, і вони були схожими на скелети. Там уперше я почула про крематорії і про євреїв, які призначалися для дослідів доктора Менгеле або для газових камер смерті".

Жоден із їхніх родичів не повернувся із концтабору. "Оскільки Берегсас відтепер став частиною Радянської Росії, я нічого не могла врятувати з нашого старого будинку, навіть такі дрібнички, як чашки або блюдця..." І згодом подружжя повернулося до Будапешта, де у них народилися  діти – Янош (Джон) і Петер.

Згадує Джуді про випадок, який її дуже вразив. Йончі поїхав до Відня у своє перше відрядження після війни, де й зустрів колишнього шефа – графа Шенборна, який запросив до свого будинку. Там знайшлися й особисті речі матері Джуді, які дуже стали в нагоді після народження дітей. Ці два великі чемодани з рушниками, ковдрами і перинами були негайно відправлені до Будапешта.

У 1949 році родина вирішила емігрувати з Угорщини. Рік пробули у Відні, а потім перебралися  до Австралії. Жили там у пансіоні, де на вісім сімей біженців була одна газова плита. Є ще один тогочасний запис у щоденнику: "Я не смію нікому про це казати, але відчуваю, що в один прекрасний день мені вдасться малювати портрети краще, ніж будь-хто інший".   

Єдине, що мала Джуді, – це рекомендаційний лист до людини на ім'я Чарльз Ллойд Джонс. "Коли я запитала у господаря нашого будинку, хто такий цей Джонс, той подумав, що я страждаю на манію величі. Однак я зв'язалася з ним і він доручив написати портрети його дружини... Коли його син Чарльз-молодший приїхав забрати мене з пансіону на Rolls Roycе, то всі наші сусіди здивовано споглядали на це видовище зі своїх вікон..."

У 1955 році Джуді виграла свій перший приз за картину, потім ще один. Однак, незважаючи на скрутне становище родини, чоловік не дозволяв торкатися до цих грошей. Він вважав, що їх слід використовувати для розвит¬ку таланту дружини, тобто на фарби і подорожі за кордон. Джуді поїхала у Лондон, де отримала замовлення намалювати портрети відомих політиків та моделей. Врешті, маючи за плечима різні знайомства, вдалося відкрити першу персональну виставку. А у 1960 році Її Величність Королева дозволила Джуді використати жовту гостьову в Букінгемському палаці у якості студії, аби намалювати портрет принцеси Олександри. "Вам вистачить шість сесій? – запитав секретар. – Адже до 22 квітня слід звільнити приміщення, бо наступного дня сюди прибуде генерал де Голль..."

"Усе це здавалося дуже дивним, якщо порівнювати з моїм дитинством у Берегсасі, – згадує Джуді Кассаб. – Це був початок захоплюючого етапу в моєму житті. І якщо хтось казав Йончію, чому це він відпускає свою дружину в Лондон, то він відповідав: "Я волів би бачити щасливу дружину 10 місяців у році, аніж 12, але нещасну..." Йончі помер 2001-го у 97-річному віці.

У 1961 та 1968 роках Джуді Кассаб була нагороджена премією Арчібальда, у 1969-му стала лицарем Ордену Британської імперії. Нині вона є Почесним доктором філології. Її портрети знаходяться у багатьох галереях світу. Одна з картин зберігається в Берегові в краєзнавчому музеї. На жаль, сама художниця навряд чи колись приїде у місто свого дитинства. Адже їй у 90-річному віці зробити це буде вкрай важко. Але є сподівання, що вдасться зустрітися хоча б з її сином Джоном Сідом, який став відомим австралійським скульптором. Хтозна, може саме він колись увіковічить пам'ять про свою матір на іншому континенті, аби про неї тут теж знали і пам'ятали...

Олександр Ворошилов

Теги: Джуді Кассаб, художниця, портрет, Берегсас

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати