«Бути фотографом – невиліковна хвороба, це діагноз»

За плечима угорця зі словацьким корінням Карла Смутка – майже 40-річний досвід знімкування. Тож прізвище професіонала фігурує у багатьох популярних виданнях, крайових туристичних путівниках, мистецьких альбомах. Мені ж особливо заімпонувала скромність знаного майстра, невимушеність у спілкуванні.

"Мене цікавить усе, але на першому місці – пейзаж. Осінній"

– Біографію маю стандартну. Народився в грудні 1956-го в Ужгороді. Мої батьки, дід та баба – також ужгородці, отже, я корінний закарпатець від п'ят до голови. Навчався в школі № 5. Тоді, у підлітковому віці, і з'явилося захоплення світлиною. Звідки взялося – не знаю, якось само собою, ніби нізвідки. Лише після довгих умовлянь батьки подарували мені фотоапарат "Школьник" – шедевр радянської індустрії. Радощам не було меж! Так я пірнув у казковий, осяяний загадковим червоним світлом фотоліхтаря світ проявників і закріплювачів. Далі пішли фотоапарати "Смена-6", "Любитель", "Салют", "Зенит-Е", які просто змушували глибше пізнавати улюблену справу. Знімкував навіть і під час служби в залізничних військах у Тинді Хабаровського краю: спонукували фантастичні місця, природа. Чого вартий лише Становий хребет! Повернувшись додому, знову взявся за своє. Щоправда, було, коли фотографія відходила на задній план. Причини житейські – одруження, утримування сім'ї, робота на заводі "Ужгородприлад". Та все-таки я завжди старався викроїти час на своє хобі. Врешті, всілякі експерименти з плівками, фотопапером і складами розчинів, безсонні ночі, проведені у ванній кімнаті, стали внутрішньою потребою, тримали в приємному напруженні, сприяли розумінню фізичних і хімічних процесів чорно-білої, а пізніше й кольорової фотографії. Причому донині лежать у шафі старанно запаковані фотозбільшувач, кілька допотопних апаратів, фільтри для кольорового друку, реле часу. Здавалося б, цілком непотрібні речі в епоху цифрового фото, але викинути все на сміття не лише шкода – гріх. До речі, фотоархіви збереглися частково, адже не гадав, що колись заняття фотографією стане моїм хлібом. Водночас і моєю невиліковною хворобою. Погодьтеся, мокнути під дощем або мерзнути взимку, витратити чимало грошей, наїздити сто-двісті кілометрів або падати з ніг від утоми заради кількох, а нерідко й одного кадру – це діагноз.

– У якому жанрі любите працювати?

– Мене цікавить бук¬вально все – від знімання речей до, приміром, весільного фото, щоправда, на перше місце ставлю пейзаж. Я – локал-патріот, зачарований Карпатами, полонинами, озерами, лісами, тому своєю творчістю намагаюся передати, зокрема, красу, шарм нашої природи. Найкрайща пора доби для ефектного, вдалого фото – перед сходом сонця, рано-вранці, вечір і ніч. Якщо бути точнішим, то дві години зранку і дві звечора, які, звісно, залежать і від пори року. Я завжди любив і люблю фотографувати насамперед осінь. Вона асоціюється в мене з вечором, із заходом сонця. До речі, весна в мене не викликає ні особливих емоцій, ні захвату. Коли навколо все тече, тане, то я її порівнюю з малюком, котрому постійно треба міняти памперси.

Далі, мабуть, слід виділити портретні фото. Також складний жанр, серйозна робота. Приміром, фото може бути виконане технічно досконало, насправді ж – людина не розкрилася. А квінтесенція – передати її вдачу, характер, аби погляд ніс певне навантаження, а не був, перепрошую, тупим, ніяким. Кожна людина унікальна, неповторна, і от фотограф повинен знайти ту фішку, акцентувати увагу, наприклад, на очах, у яких видно душу. Добре, коли ви маєте час, можливості, а як треба моментально зорієнтуватися, на ходу?! Щоправда, часто від фотографа вимагається, мовити б, скрасити дійсність. Приміром, прийшов якийсь начальник, котрий балотується в депутати. На білборді йому хочеться виглядати доброзичливим, з приємною усмішкою. Добрий артист перемкнеться швидко, з гіршим – треба довше попрацювати, щоправда, не завжди вдається реалізувати задумане. Ану, спробуйте втілити доброзичливість, коли чоловік усе життя звик керувати, командувати, приймати поклони – і це в'їлося в його обличчя, єство!..

Що ще? Закарпатським фотографам тяжко проявити себе в жанрі ню. Насамперед через те, що є дефіцит дівчат, жінок, які згодні позувати оголеними. Далі: якщо й удалося організувати таку фотосесію, то головна проблема – продемонструвати свою роботу. Містечко наше мале, кожен кожного знає, тому рідко хто й наважується на подвиг. Знову-таки: якщо й наважується, то тут без офіційного дозволу, угоди не обійтися.

А табу в мене на фотографування похоронів, бомжів, алкоголіків. Причини першого – легко здогадатися. Щодо другого – я не прихильник зображувати "низьке". Належу до тих, хто хоче пропагувати лише красиве й світле фото.
 
"З будь-якої вилазки на природу я задоволений одним-двома фото. З двохсот-трьохсот!"

– Ви – відомий весільний фотограф. Як воно – знімати свальбину?

– Відомий чи невідомий – річ відносна. А щодо "як воно знімати" – штука нелегка. Ніколи не розумів і не розумію колег, котрі зневажливо ставляться до весільного фото. А ця справа вимагає як досконалого знання техніки, так і креативності, кмітливості, реакції, неабияких здібностей психолога. Весілля надзвичайно дисциплінує фотографа. По-перше, не дає права на помилку: ніхто ж через твою незібраність, неуважність чи повільність не зіграє його знову. По-друге, на весіллі у твоєму об'єктиві – різні люди, причім  зовнішньо й за вдачею. По-третє, в окремі періоди на фотографові тримається чи не вся забава. Приміром, коли чимало гостей вже не цілком тверезі, тоді ними доводиться тактовно керувати, спрямовувати. Це й психологічно складні моменти. Тоді на поміч приходить досвід. На знімках усі повинні бути гарними, щасливими, радісними, привабливими, має відчуватися дух свята. Від початку до кінця весілля – ніби кінофільм, де свої зав'язки, кульмінації, розв'язки, це такий собі сюжет зі своїми настроєм, зв'язком подій.
Як відомо, нині з'явилася ку¬па аматорів, котрі вважають, що досить купити фотоапарат і безперестанку клацати. Там ні знань теорії, ні вміння, ні бажання вчитися. Як наслідок – сотні фото, а дивитися нічого. Інша проблема: закарпатські весілля втрачають свій неповторний національний колорит, свої традиції, перетворюючись на бізнес. До цього підштовхують і організатори, і фотографи, і тамади, і закостенілість мислення, мовляв, зіграти весілля так, як усі. Галопом полонять край однакові банальні, примітивні сценарії, у яких усе вкрай заорганізовано, ні хвилини не передбачено на імпровізацію, немає простору для творчої фантазії, сюрпризів. Молоді не можуть відлучитися, бо все розписано, хто де, коли і як, чому й навіщо. А ще гірше – коли заклопотані насамперед тим, аби на столі доста було їсти й пити. Тому фотографи зазвичай "тихо" підлаштовуються. Ми зазвичай уже раді лише тому, якщо пара – розкомплексована, з почуттям гумору, не боїться експериментувати.

– Які у вас критерії до вдалої світлини?

– Однозначно відповісти неможливо. Залежно від того, про що йдеться. Якщо про репортаж, то одні вимоги треба ставити до майстра; якщо ж про художнє фото, то інші; якщо про портретне – треті. І так далі. Приміром, у пейзажі для мене головне – впіймати настрій. А це непроста річ. Як доказ – з будь-якої вилазки на природу я задоволений хіба що одним-двома знімками. З двохсот-трьохсот! Не люблю, коли у фото вираховують пропорції, звертаються до математичних співвідношень. Я не аналітик, а людина настрою, тому фотографія для мене – це емоції. Щоправда, на Закарпатті, на жаль, бракує професійної фотокритики.

– Технічний бум, а саме перехід на цифрову технологію знімкування, поява комп'ютерів дали свої позитиви й певні негативи. Але ж залишаються й затяті прихильники плівки.

– Що й казати: кожен кулик своє болото хвалить. Тобто хтось, незважаючи ні на що, молиться на плівку, хтось давно на "цифру". Так само можна без упину дискутувати про переваги чорно-білого фото над кольоровим і навпаки...

Так, масовість фотографування, корені якого в тому, що вже кожна родина має апарат, серйозно вдарила насамперед по художній світлині. Нічого не вдієш – прогрес є прогрес. Я також років сім тому цілком відмовився від плівки. З різних причин. Голов¬на – поступово переконався, що "цифра" фотографує ні на йоту не гірше. Опісля кілька необхідних ефектів досягається на комп'ютері. І навіть професіонал не розрізнить, чи це плівка, чи "цифра".

– Що для фотографа є найтяжчим?

– Мало бути здіб¬ним фотографом, треба вміти ще себе подати, продати. Так побудований бізнес, такі закони життя. Коли я керував фотолабораторією, то стикався з талановитими, перспективними молодими хлопцями, які мали чудовий потенціал, але не мали амбіцій прославитися, натомість інші фотографували слабше, але горіли бажанням чогось добитися й урешті досягали свого.

– Пригадайте, будь ласка,  фото, що має особливу історію створення.

– У кожної світлини – власна історія. На його значущість здебільшого ставить печатку час. Бувало, нині якесь мені здавалося шедевром, унікальним, завтра я оцінював роботу виваженіше, а післязавтра усвідомлював, що це був рядовий кадр. Але, звісно, дещо в пам'яті й карбується. Одного разу, здається, чотири роки тому, восени ми з сином Сашком махнули на Синевирське озеро. Цілий день лило. Поверталися додому трохи засмученими, бо в творчому сенсі поїздка не вдалася. Знічев'я вирішили піднятися на верх Синевирського перевалу. Усе навколо було сіре, безнадійно затягнуте хмарами. Аж раптом збоку, здавалося б, усупереч негоді й усілякій логіці визирнуло сонце. Краєвид – гори, ліси – завдяки промінню казково ожив, засяяв, став яскравим. Утворилася колона машин, туристи виходили й, роззявивши роти, стояли, дивилися. Навіть синевирці зачаровано спостерігали. Я ж, як навіжений, бігав із фотоапаратом і штативом. Фантастична картина тривала близько десяти хвилин. Заради таких епізодів варто бути фотографом.

Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ
 

Теги: фотограф, Карл Смутко

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати