Чому закарпатські угорці краще знають англійську, ніж державну?

Чесно кажучи, така розповідь сприймалася як дуже підфарбована правда. Аж, виявляється, нічого не перебільшено.
Недавно довелося побувати у сільській угорськомовній школі Виноградівського району, де нині є 20 угорськомовних і двомовних шкіл. Отож, с.Дюла.

Село звикли називати депресивним, розташованим «на краю світу», поряд з румунським кордоном. Років десять тому про це поселення вперше дізналися англійські місіонери і відтоді навідуються в село, щоб нести сюди слово Боже і англійську мову. Після розпаду колгосів тут не залишилося жодного підприємства, яке б підтримувало комунікацю з державним материком. Щодня сюди приїжджає робочий автобус, який доставляє дюлянців у далекий райцентр на підприємство «ВЕТ Аутомотив Україне». Є ще прикордонна застава. Тут розмовляють українською, а сама застава обгороджена старою дротяною сіткою. Ще до минулого року існувала можливість купувати від місцевих господарів сільгосппродукцію для потреб прикордонників, але зараз, щоб «усунути умови для корупційних діянь на містечковому рівні», заборонено брати щось від місцевих фермерів – усе харчування забезпечується централізовано. Це я до того, що й така можливість почути в побуті державну мову відпала. Не почуєш її й у місцевому кафе-магазині, що навпроти школи, бо тутешня продавець-барменка у відповідь на моє запитання про кав’ярню відповіла фразою, що починалася словами «нем іртем».

Небагато вихідців із Дюли стали відомими людьми. Передусім тут називають Карла Резеша, депутата обласної ради і колишнього голову райдержадміністрації. Є ще лікарі в Угорщині, є молодий чоловік із Дюли, який здобув освіту в Угорщині й переїхав у Великобританію, працює на корпорацію «Майкрософт». Робота у нього пов’язана з відрядженнями по світу, але в країну, де він народився, навряд чи приїде працювати, оскільки державну мову уродженець України ніколи не знав...

У самій школі і директор Катерина Роспопа, і заступник Тиберій Гевеші поставилися до журналіста надзвичайно привітно і всебічно посприяли спілкуванню з учнями.

По-перше, запросили у 9-й клас, де почався урок історії. «Добрий день!» – дружно встали і привіталися школярі... Але це була перша і остання фраза, яку вони сказали українською мовою. Далі наш діалог відбувався з допомогою вчителя і завуча Тиберія Йосиповича, який робив переклад буквально кожного запитання й кожної відповіді. Власне, запитання було нескладне: «Куди підеш вчитися після 9 класу?». Учень дивився на вчителя, вислуховував переклад і вже тоді повідомляв: «Гімназіум». «Він має на увазі ліцей у Пийтерфолво», — тут же переклав-пояснив завуч. Плани на майбутнє? Він ще не знає. Може, столяром буде, як батько, який тепер на заробітках в Угорщині.

— Який твій улюблений предмет? — запитую дівчину поряд.

— Англійська мова, – відповідає, вислухавши переклад учителя.

(Згодом дізнався, що вона зайняла 3-тє місце на обласній олімпіаді з англійської)

— А яку мову знаєш краще — англійську чи українську?

— Англійську.

Виявилося, всі у класі вважають, що англійську знають краще, ніж державну.

— А чи знаєте ви українських письменників? Які зараз живуть. – І відразу ж пошкодував, що ускладнив завдання. Бо дев’ятикласники назвали тільки Тараса Шевченка, один учень згадав Куліша, ще один – Котляревського. «Пощастило» ще авторові гімну Павлові Чубинському, чиє прізвище теж прозвучало у класі.

Учні мають плани стати хто автослюсарем, хто фармацевтом, хто лісничим, проте 90 відсотків співрозмовників слабко уявляли своє майбутнє і скоріше пов’язували його або з долею домогосподарки, або заробітчанством в Угорщині, де зараз працюють батьки більшості з них. У будь-якому випадку цих дітей чекає серйозний психологічний стрес. Адже їм доведеться адаптуватися у повністю чужомовному середовищі, скажімо, в Хусті, Виноградові, Мукачеві. Якщо ж продовжать вчитися в Угорщині, то там також попри зрозумілу мову панує все ж таки дещо інша культура, інший менталітет.

— Невже ви так само знали українську? — питаю Тиберія Йосиповича, який закінчував колись цю школу, а зараз вільно спілкується державною мовою.

— Перш за все варто зробити поправку на ситуацію. На уроці діти виявляють кращі знання, ніж коли доводиться ось так несподівано «здавати екзамен» сторонній людині. Але я вам скажу, що українську я знав навіть гірше, тому що застав ті часи, коли був СРСР і угорцям викладали не українську, а російську мову. Коли я вступав в університет, то міг здавати всі предмети угорською. Проте надалі жив у гуртожитку, де розмовляли тільки українською, тому через рік не лише міг спілкуватися зі студентами, але й здавав на «відмінно» усі іспити.

У райцентр я повертався робочим автобусом. Дорослі дюлівці, які доїжджають, розуміють українську і можуть спілкуватися. Але, як і їхні діти, вони після школи мови не знали. А тим часом юність — це той час, коли є нагода самовдосконалюватися, здобути цінну професію, досягти в подальшому певного соціального статусу. Незнання мови стає для закарпатських угорців серйозним гальмом. Поки «життя навчить», з’являється сім’я, дорослі клопоти – не до навчання. Чому ж угорці знають українську гірше, ніж англійську, хоча для більшості з них державна мова таки стане в пригоді, тоді як англійська залишиться невикористаним багажем?

Пояснення про небажання угорців вчити державну мову відкидаємо відразу – угорці хочуть знати українську мову, вони життєво зацікавлені в цьому, особливо це розуміють батьки. Про це говорять угорці в особистій розмові, про це щиро нагадує депутат районної ради Йосип Борто, виступаючи на її засіданнях. Він наполягає, що вивченню державної мови в угорськомовних школах приділяється мізерна увага. І це першочергова причина, чому багато дітей продовжує навчання в Угорщині, якщо всі інші предмети, крім української, вони знають пристойно. Ось з усіх випускників Пийтерфолвівського ліцею (2011 року) понад 40% вчаться в сусідній країні, ще 24 відсотки — в Закарпатському угорському інституті. Лише 5 процентів продовжують навчання в українських середніх профзакладах, 24% є студентами українських вишів.

Є ще один парадокс – англійську мову школярі вчать за методикою іноземної мови, тобто починаючи «з нуля» і поступово й послідовно розширюючи базу знань. Програма ж з української мови більш інтенсивна, розрахована на те, щоб абітурієнт-угорець на час незалежного тестування володів державною так само, як українець. А кінцевий результат, як бачимо, зовсім інакший. Випускник з Дюли краще порозуміється з англійцем, ніж українцем. Можливо, справді проблема у способі й програмі навчання?

Методист Виноградівського райвідділу освіти Лілія Русінко переконана, що методика правильна. Тим більше, що шкільні підручники для 8 і 9 класів підготували вчителі, які безпосередньо викладають державну мову в угорських школах Виноградівщини.

Задля справедливості слід сказати, що картина з вивченням державної мови не скрізь така, як у згаданих випадках. У Виноградівській міській ЗОШ №3 відразу пояснили: «Якщо хочете писати про проблеми вивчення державної мови, то в міській школі їх не знайдете. До нас у перший клас приходить 50% українців, які не знають жодного угорського слова. Та й їхні батьки зазвичай не знають угорської. Але діти порівняно швидко опановують одні українську, а інші угорську. Що цікаво, більшість випускників школи продовжує навчання в Україні. Така ж ситуація і в деяких сільських школах, де, крім угорців, є й українці. Виходить, що для різних шкіл справді потрібна різна методика?! Одна більш доречна для Дюли чи Шаланок, інша — для селища Вилок, ще інша – для міської школи.

Так чи інакше, там, де угорці просять посприяти у вивченні державної мови, це треба робити. Бо інколи складається враження, що ми намагаємося «захистити» державну мову від національних меншин, а не допомогти їм  опанувати українську і почуватися своїми у своїй державі.

Василь Горват