Пригоди Федора Щубера у Виноградівській райлікарні

Федір Дмитрович полум'янів бажанням поділитися з нами і читачами пережитим. Ми пішли на зустріч. Заразом зможемо через свіже око Федора Щубера в чергове глянути на цю сіру і безперспективну реальність і хто знає, можливо, для когось вона підрум'яниться новими фарбами, не такими фатальними і безнадійними.

- У лікарню я потрапив 22 вересня. Але перед цим я тиждень лікувався амбулаторно. Відчувши слабість, біль у голові, затруднення при диханні, посилене кашлем, я звернувся до лікаря Дротинської амбулаторії. Лікар мене оглянув і призначив лікування, на яке я витратив 300 грн. Після проходження курсу, мене знову оглянули, сказали, що я вже практично здоровий, а невеличкий кашель сам пройде через кілька днів - виписали лікарняний. Але я продовжував кашляти, до того ж температура не спадала. Зрозумівши, що сільська медицина із завданням не впоралася, я вирішив звернутися у районну поліклініку. Перед цим я написав заяву і заніс до заступника головного лікаря по поліклінічній роботі Ліспух Беніті Арпадівні. У заяві я попросив зробити мені обстеження і з'ясувати, чому мені погано. Беніта Арпадівна особисто відвела мене до пульмонолога пані Мишанич і до лора пана Козаря. Мені зробили рентгеноскопію грудної клітки і пазух носа (Федір нахапався таких термінів). При цьому, лікар Мишанич сказала, що відхилень по її спеціалізації немає, а лікар Козар, подивившись на знімок, визначив, що в мене гнійний гайморит. Після цього Микола Миколайович Козар виписав мені направлення на стаціонарне лікування у лорвідділення райлікарні. Цікаво, що тільки я з'явився на порозі лорвідділення, як до мене підійшла пані в білому халаті і запропонувала зробити добровільний внесок у лікарняний благодійний фонд. На це я сказав, що в разі, якщо мені дійсно тут допоможуть, я обов'язково зроблю внесок, а зараз не бачу причин його робити. Після цього мене обстежив завідуючий лорвідділенням лікар Гриценко і призначив лікування. Мені виділили місце, де я ще не встиг як слід освоїтися, як приходить медсестра: потрібно купувати ліки. Я їй на те: згідно Конституції у нас безкоштовне лікування. А вона: як це, у нас такого нема, щоб людина безкоштовно лікувалася, у нас всі хворі собі ліки купують. Я попросив, щоб мені письмово повідомили, що ліків на безкоштовне моє лікування немає. Через кілька хвилин мені принесли всі призначені ліки, окрім одних, яких не було у відділенні.

- То Федір недоотримав ліків?

- Я змушений був ці ліки купити в аптеці, що знаходиться на території лікарні, на що витратив 23 грн. Маю також письмову відповідь від головного лікаря - Надії Степанівни Онисько, що таких ліків дійсно в лікарні немає.

- Прямо письмову?

-  Так. В разі виникнення якихось запитань, я відразу письмово звертався у приймальну головного лікаря, а юрист лікарні  мені в палату приносив відповіді. За 10 днів, що я знаходився у відділенні райлікарні, у нас налагодилася доволі жвава переписка. А приводів, повірте в мене, людини нової в цих умовах, було більше, ніж достатньо. Наприклад, того дня, коли я  поступив на лікування, уже ввечері мене питають: ви будете їсти суп молочний? Спробую, відповідаю, чому не спробувати, тим більше, що для хворої людини здорова і ситна їжа не аби яка підмога виздоровленню. Але на дні тарілки "молочного супу" я знайшов три вермішелини і зрозумів, що підмога явно недостатня. Наступного дня я звернувся із письмовою заявою у приймальну: надати мені добовий раціон харчування хворого в українській лікарні і прохання покращити моє особисте харчування.  Того ж дня мені надали добовий раціон українського хворого і особистий  харчовий раціон покращили, а також перевели в палату для "учасників війни". Стали давати набагато більші порції, з'явилося м'ясо, яблука, салати... Але стан здоров'я в мене не покращувався, температура не спадала, кашель, який з гайморитом, наскільки мені відомо, не пов'язаний – продовжувався.

Я звернувся до свого лікаря у відділенні Гука Віталія Миколайовича із скаргами на здоров'я. Він відповів, що це, можливо, якесь побічне інфекційне або вірусне захворювання. Що ж, викликайте відповідного лікаря, нехай огляне і призначить відповідне лікування. Добре, сказав мій лікар. Але того дня до мене ніхто не прийшов, наступного ніхто не з'явився. Тоді, зрозумівши, що таке відношення до хворих є нормою, я зателефонував у приймальну обласного відділу охорони здоров'я і поросив з'єднати мене із керівником. Мене спитали: по якому питанню? Неналежне лікування – відповів я. Не потрібно, ми зараз зв'яжемося із керівниками районного відділу охорони здоров'я і питання вирішиться. Не пройшло і хвилин 20, як до мене завітала Надія Степанівна, головний лікар. Стала питати про мій стан, турбуватися моїм здоров'ям. Я розповів Надії Степанівні сумні етапи мого лікування, починаючи із амбулаторного і закінчуючи незрозумілою реакцією на мої скарги лікуючого лікаря. Надія Степанівна сказала, що немає відношення до амбулаторій, що цим займається хтось інший у районі. Вона назвала прізвище, але я не запам'ятав. Після цього мені зробили перепризначення ліків для лікування. У мене почалося покращення. Приблизно через 4 дні мого перебування в стаціонарі навідує мене лікар Козар і каже: " Слухай, на мене мої колеги сердяться. Говорять: для чого ти такого терориста направив у стаціонар? Але я їм, Федоре, сказав, що ти правильно робиш, бо вимагаєш тільки те, що хворому положено." Хочу кілька слів сказати про умови, в яких лікуються хворі. Якщо одним словом, то це – жах. Саме відділення знаходиться на третьому поверсі і зовнішнім виглядом викликає сумне і депресивне враження. Є дві вбиральні: жіноча і чоловіча. Про жіночу нічого сказати не можу, але от чоловіча нагадує оті привокзальні радянських часів туалети. Все ніби на місці: унітаз, краник для миття рук, але води в кранику нема. Стіни пописані різними словами, які озвучити в будь-якому нормальному суспільстві неможливо. Сморід страшний. Вентиляції немає, але є вікно. Відкриваєш вікно і стаєш об'єктом для спостереження вуличних пішоходів. Хочеш скористатися зливним бачком, то ледь встигаєш відскочити, бо змивається не тільки унітаз, але і ноги відвідувача. Коли я спитав, де знаходиться душова, щоб помитися, мені сказали, що душової у відділенні немає, а помитися можна в приймальному відділенні. І ось після всіх цих вражень побутовими умовами я звернувся до районного санітарного лікаря Киретіва Василя Васильовича із заявою, де висловив думку, що дані умови суперечать загальноприйнятим санітарно-побутовим нормам. А також змушений був звернутися до санітарного лікаря із заявою перевірити харчовий блок райлікарні, позаяк після вживання їжі став відчувати внутрішній дискомфорт чи від надлишку калорій, чи від інших причин. Василь Васильович пообіцяв відреагувати, і дійсно, через день у відділення завітала санепідемстанція. А також мені надали письмову відповідь, що побутові умови погані і їх необхідно покращити, в разі не реагування відділення закриють. У лорвідділенні розпочався ремонт. Зараз працюють над туалетом.

- А розібралися із вашим шлунком?

- Призначили мені консультації у терапевтичному відділенні і в пульмонології. Вирішили мене повністю обстежити. На консультації мене супроводжувала сестричка, видно вирішили мене самого нікуди не пускати. Медсестричка йшла попереду, заходила в кабінет. Із-за дверей я чув: тут є той. Мене просили трохи почекати, в цей час заходила санітарка з шваброю і після заходив я у вже приготовлене з вогкою підлогою приміщення. Повинен сказати, що терапевтичне відділення виглядає дуже достойно, зроблений євроремонт, лікар був уважний. Після терапевтичного, мене повели в пульмонологічне відділення. Те, що я побачив, схоже на кінець війни – 1945 рік. Дах, як мені стало відомо, вже зробили, але загальний стан відділення просто жахливий. Консультувала мене Мирослава Іванівна – завідуюча відділенням. Послухала, виписала додатково якісь таблетки. Я її питаю: звідки в мене кашель, адже він не може бути від гаймориту. Мирослава Іванівна сказала, що кашель у мене від бронхіту. На моє питання, чи є в них такі ліки, які вона мені виписала, Мирослава Іванівна сказала, що їх прийдеться купити в аптеці, бо у них немає. Я звернувся до Віталія Миколайовича – свого лікаря у лорвідділенні, що не маю коштів на ліки. Він сказав, що щось придумають. І ліки з'явилися. Але температура в мене 37,4 продовжує бути. З цього приводу був зібраний консиліум у складі заступника головного лікаря Євгена Піруса, зав. пульмонологічним відділенням Мирослави Рябець, зав. терапевтичним відділенням Леньо та стоматолога.

- А чому стоматолог?

- Вирішили, що причиною гаймориту став хворий зуб. Лікарі були дуже збентежені моєю температурою, стали мене всі обстежувати. В результаті мені на два дні продовжили лікування, щоб я вже повністю став здоровим і направили до стоматолога. Стоматолог направив мене на знімок, щоб з'ясувати чи зуб хворий, чи здоровий. У поліклініці кабінет був закритий і мені сказали, що в приміщенні колишнього побутового є приватна рентгеноскопія. Знімок в побутовому коштував 20 грн. Але, на жаль, стоматолог не зміг по знімку визначити, чи зуб хворий, чи здоровий. "Що ж, сказав пан дохтор, прийдеться зуб вирвати і тоді побачимо точно, чи то від нього вся біда."

- Слово "біда" він, напевно, вжив у самому широкому змісті.

- Я погодився, бо це голова, а з головою не шуткують. Лікар взявся до роботи, і нарешті зуб вже назовні, в кліщах пана дохтора. "Ви знаєте, а зуб ніби здоровий" – задумливо сказав він. Я навіть не найшовся, що на це сказати...

- А як прізвище пана стоматолога?

- Пішковці. В результаті з наболілим я звернувся до головного лікаря - Надії Степанівни, паралельно до обласного управління охорони здоров'я та у Департамент лікувальної, практичної медицини у Київ.

- І що ви там написали?

- Все: як ставляться до людей, які прекрасні спеціалісти.

- Про зуб?

- Про зуб. Про умови, в яких лікуються хворі у Виноградівському районі. Я також поцікавився, чи правильно було призначене амбулаторне лікування. Вчора я хотів отримати відповідь від Надії Степанівни, але мені сказали, що поки відповіді немає, тому що обласне управління, згідно моїх скарг, призначило комісію, яка буде розбиратися і вже після нададуть мені вичерпну відповідь.

- І у підсумку, що можна сказати? Невже ми продовжуємо вірити отим лікарським комісіям?

- Справа не в комісії. Знаєте, я там багато розмовляв з людьми, з медперсоналом (особливо молодшим) і помітив, що настрої загалом дуже песимістичні. Сестрички і санітарки мені розповіли, що від них збирають кошти на ремонт. А який ремонт можна зробити із коштів санітарок і сестричок? Сусід мій по кімнаті, хлопець із Великої Копані, всі ліки купив за свої кошти, інший, коли йшов на укол, то обов'язково ніс шоколадку. Дружина ще одного мого сусіда по кімнаті дивувалася, як до мене відносяться, як мене годують, а коли я сказав, що я такий, як і вони, просто не мовчу, то вона відповіла: не всі так можуть. Думаю, що ми багато в чому самі винуваті, що з нами так поступають. І це не тільки в медицині, а буквально всюди. Ми їх привчили не тільки до хабарів, але й до того, що з нами можна не рахуватися і робити все, що завгодно. Влада собі влаштувала окреме від народу життя, у них є кошти і можливості це життя собі забезпечувати. А нас просто вирахували, що ми мовчки терпимо і ніяк серйозно не можемо вплинути на цю ситуацію, бо втратили і гідність, і честь, та й не вміємо ми грамотно себе захищати. А я, на своєму прикладі, показав, що це можна робити і обов'язково потрібно робити, бо інакше нас просто не стане.

Володимир Мочарник

Теги: лікарня, ліки

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати