Вікторія Андрусів дуже щаслива, але щастя просто так не дається

Ти, пригадую, спочатку писала вірші. Як та чому перейшла до прози?

– До прози я не переходила, адже вірші пишуться так чи інакше. Просто у житті кожного автора настає мить, коли є що сказати людям у набагато більшому форматі, аніж вміщає у собі віршована форма. Вірш для мене – як раптова неочікувана стихія — може народитися будь-де: у сні, за кермом автівки, в найнесподіваніших місцях. А проза вимагає часу та зосередження, особливо коли має соціальний, а не розважальний характер.

В тебе в книжках багато впізнаваних героїв. Що для тебе важливо в людині, аби вона стала літературним персонажем?

– Герої моїх творів — здебільшого вигадані персонажі. Але чомусь мають властивість нагадувати когось з реального життя, і часом у зв’язку з цим виникають казусні ситуації. Приміром, був такий випадок: на зустрічі з читачами в мукачівському ліцеї я читала одне з оповідань про заробітчан. Раптом одна дівчинка розплакалась і вибігла із зали. З’ясувалося, що вигадана мною історія начебто списана з історії життя її родини. Ніколи до цього, ані опісля я ту дівчинку не бачила... Звідки взялася ота історія у моїй голові — не знати... Часом мені здається, що хтось звище надиктовує мені тексти і моя місія маленька — сідати та записувати...

Українська література здебільшого пише про інтелігенцію. Люди бізнесу в цих творах – як далекі привиди. В тебе все навпаки. То який він, закарпатський бізнесмен?

– У наших людей є одна велика вада: вони вміють заробляти гроші та не вміють ними розпоряджатися. Споконвічно існувала така народна мудрість: з кожного заробітку відділи десятину і віднеси до церкви. Нехай це буде не церква — сиротинець, чи будинок для людей похилого віку, чи Червоний Хрест — неважливо... Мало навчитися заробляти гроші — треба навчитися безболісно їх віддавати, а не обростати енною автівкою чи ще якимось непотрібним майном. На Заході з цим все інакше. Благодійність у них — не виняток, а норма. Взагалі, я вважаю, що випробовування грошима — одне з найважчих випробовувань для людини. Розбагатіти і не втратити при цьому людських якостей — складна наука і не кожному під силу. Висловом «гроші правлять світом» людина принижує сама себе, бо ж зізнається у власній безпорадності перед жалюгідними папірцями.

А взагалі цікавий феномен відбувся з Україною. Є люди, які щось там роблять у літературі й мистецтві. Але з хлібом щоденним у них справи кепські. І ті, які колись були в літературі та мистецтві, але пішли робити гроші. Їм тоскно за літературою. Як все відбувалося з тобою?

– На жаль, наша держава не поважає людей інтелектуальної праці,  і я особисто знаю багатьох обдарованих людей, котрі не здатні прогодуватися творчістю. Їм доводиться робити безліч принизливих речей, аби вижити.

Вже давно невдивовижу є зустріти на базарі професора, який торгує крамом чи на грецьких плантаціях збирає маслини. Мені також довелося впродовж життя добряче звиватися, аби прогодувати самотужки сина. Сім років я працювала за кордоном, у Чехії, і впродовж того часу кожних два тижні мчала не одну сотню кілометрів, аби провести час із рідними людьми. Бувало, що від втоми ледь не засинала за кермом, але їхала, бо знала — вдома мене чекають.

В екстремальних ситуаціях у людини відкриваються потаємні шлюзи, та такі, що сам дивуєшся власній витривалості. Просто нема вибору. За тим же кордоном розлучені матері більш захищені фінансово, а у нас жодна інстанція, включно й суд, не може захистити твої права. Батько може собі дозволити працювати неофіційно, аби не сплачувати аліментів, а отого мінімуму, який примусово з нього стягується, не вистачає навіть на маршрутку, а не те, аби утримувати сина-студента. От і виходить, що людина зі столичним дипломом журналіста робить все, що завгодно, що не має жодного відношення до журналістики, аби протриматись на плаву. Добре, що з’явилась у моєму житті людина, яка взялася нам допомагати, і я навіть змогла дозволити собі таку розкіш, як працювати останній рік за фахом – як старший редактор студії «Експеримент» телекомпанії « Тиса-1». Але ж ти добре розумієш, що без сторонньої допомоги на отих тисячу гривень офіційної державної зарплати особливо не розженешся. Саме тому і тема
заробітчанства лунає у моїх новелах особливо болюче.

Ти часто їздиш на Львівський книжковий форум як автор, який влаштовує презентації. Як ти себе там почуваєш? Що тобі на таких зібраннях цікаво, а що ні?

– Впродовж кількох років я відвідувала Львівський форум — це правда. Цьогоріч обставини склалися так, що я не поїхала, але книгу ми встигли випустити, і на форумі вона вже успішно продавалася. Хоч до останнього не вірила, що встигнемо — у надто стислі строки випускалося видання. Дійшло до того, що друкарня працювала цілу ніч напередодні форуму і скільки встигли надрукувати книжок, стільки й відвезли. Я дуже вдячна видавництву «Ліра» за таку підтримку й мобільність. І коли до видавничої ятки приходили люди з проханням купити саме цю, а не будь-яку іншу книгу, ми ще раз переконалися, що все зробили правильно і наші спільні «потуги» не пройшли даремно. Читач віддячився увагою. Форум особисто для мене — завжди можливість об’єктивно оцінити власну вартісність поза межами області.

З якими думками ти найчастіше прокидаєшся?

— Завжди з однією думкою — дякую, Боженьку, за подарований день. Ми не знаємо, скільки часу нам відміряно, і тому не хочеться гаяти жодної хвилини на якісь непотрібні речі.

Зазвичай на прощання щось бажають читачам. А чого ти бажаєш собі?

— Чого собі бажаю?.. Того, що бажає собі кожна людина — стабільності, впевненості у завтрашньому дні... Аби мій здібний син — студент третього курсу музичного училища знайшов власну ятку в житті й присвятив себе улюбленій справі, а не проходив тест на виживання, як мама. Не знаю, чого собі бажати, бо ж часом ловлю себе на думці, що я й так дуже щаслива людина, а щастя просто так не дається — його треба відпрацьовувати... Що я і роблю...

Мар’яна Нейметі

Теги: Вікторія Андрусів, вірші, проза