Перший лемко, творчість якого визнали в Європейському Союзі (ФОТО)

Незважаючи на брак університетської освіти, письменницький талант довів його до найвищої оцінки, не тільки серед його співвітчизників. Михайло Шмайда народився 2 листопада 1920 року в с. Красний Брід, на Лабірщині (Східна Словаччина). Його доля нагадує багатьох, які в дитячому віці втратили батька, а багатодітну родину потрібно було допровадити до повноліття. І тут Михайло був великим помічником матері, якій прийшлося без чоловіка опрацьовувати землю, щоб виростити четверо діточок.

Після закінчення горожанської школи, Михайло не мав можливости піти вчитися, бо мама потребувала чоловічу робоу силу, зрештою, і фінансово це було неможливо.

1939 р. Чехословаччина розпалася, а з нею і зв’язки Пряшівщини з Ужгородом, де можна було здобути і русинам освіту. А потім постала Словацька фашистська держава, а далі розпочалася Друга світова війна і Шмайда опинився на примусовій праці в Німеччині.

Новий етап у житті Михайла настав після 1945 року, коли він поміняв працю інспектора культури на працівника заснованого Музею української культури. Збирання та записування  усного народного  фольклору в українських селах - пісні - сучасні й історичні, казки, леґенди, різні оповіді тощо, вплинуло на творчий характер М.Шмайди. Часом він публікував свої оповідання, чи коротку прозу, у тзв. українській пресі Пряшівщини, яка з 1945 р. тут видавалася російською мовою, навіть орґаном Української Народної Ради Пряшівщини ( УНРП — національно-суспільна організація русинів-українців Східної Словаччини, що існувала впродовж 1945—1951 років) «Пряшівщина».

Українську літературну мову на Пряшівщині було запроваджено у школах щойно після 1951 р., незважаючи на те, що на це не було ні підручників, ні вчителів. Педагогічні кадри складалися, в основному, з російської еміграції та російських ґімназій Пряшівщини. Оскільки Михайло Шмайда не був під впливом русофілів Пряшівщини, то йому завжди літературна українська була ближчою, аніж російська, яка була далекою від  лемківського діалекту його рідного села та околиці. Самоук, який «наважився» взятися за художню прозу без глибокого вивчення «принципів соціалістичного реалізму», без «розуміння керівної ролі комуністичної партії», що ставало і в Чехословаччині головним і керівним «принципом», 1953 року видає першу свою повість «Паразити». Ця повість була першою, де письменник таки «піддався класовому підходу» до теми – так, як цього вимагала «ґенеральна лінія комуністів». Шмайда, у цій повісті, зобразив село так, як він сам його знав і бачив – до і після війни – воно було поділене на два табори.

Подорожі та записи фольклору дали Шмайді багато матеріалу для художнього зображення побаченого і навіть ним самим пережитого.Так з’явилась збірка оповідань «В’язка ключів» (1954), яка складається переважно із соціально спрямованих і відносно вдалих психологіних та й сатиричних малюнків-оповідань. Їх будова, мова, стиль, драматичне напруження, психологічне проникненя в душу окремих персонажів, сатиричне і критичне зображення,  є доказом того, що М.Шмайда зробив виразний крок вперед у художньому осмисленні і зображенні окремих проблем. 

Слід зазначити, що поява кожного нового твору М.Шмайди привертала увагу читачів певною дозою новізни, якої бракувало у тогочасній літературі не тільки українцям Чехословаччини. Тому наступний успіх письменника, якого він зазнав романом «Тріщать криги» (1957), був цілковито закономірним. В ньому автор спробував вже панораматично зобразити гострі соціальні, моральні, політичні і конфесійні протиріччя українського села Пряшівщини, коли воно, після комуністичного перевороту 1948, розпочало змінюватися із старого на модерне село:  ламалися старі традиції мислення, моралі, господарювання, а виникали нові: з труднощами, зі значним протистоянням старих сил і політичних структур, коли мінялися пріоритети життя, політичні партії тощо. Все відбувалось раптово і автор намагається подати події правдиво, використовуючи свій талант. Симпатії  письменника були на боці того нового, що народжувалось у селі. Він показав, як різко і болюче відбувався цей процес, коли тріщали старі криги моралі і зароджувалися нові плани. 

Роман «Тріщать криги» був найуспішнішим твором Шмайди, то й не дивно, що книгу було перекладено на словацьку мову під назвою „Púkajú ľady“(1959). Саме цей роман Шмайди був першим і одиноким романом на таку тему в словацькій і чеській літературах, він, навіть, став джерелом для написання кіно-сценарія, але до його екранізації не дійшло. 

Окрилений успіхом, Михайло Шмайда задумав створити трилогію «Лемки» і вже 1965 р. вийшла перша книга, під назвою, «Корчмарський слуга». На жаль, планам письменника перешкодила окупація Чехо-Словаччини 1968 р. совєтським військом, внаслідок чого був припинений демократичний розвиток країни. Оскільки письменник не підримав окупацію країни, то його звільнили з праці в музею, зі Спілки словацьких письменників і заборонили публікувати будь-які твори, чи листи. Його було цілковито виключили з українського культурного життя на наступні понад 20 років.

Та все ж, ще до втрати праці та заборони публікувати, появилася повість Шмайди «Роз’їзди” (1969), яка не тільки в українській літературі Пряшівщини, але й літературах тодішньої Чехо-Словаччини, показала життя українського селянина (та селянина тодішньої республіки) з ішого боку, ніж його показували досі. Повість подає картини, які зміни в українське село принесла зі собою побудова Металургійного комбінату у східнословацькому місті Кошіце. 

Робітників щотижня автобусами завозили на будівництво і щосуботи привозили додому. Літературний критик М.Роман, зазначає, що: « Вони протягом тижня були робітниками, а в суботу-неділю селянами. Місто ламало, іноді навіть калічило їх психіку, їх почуття, мораль, національну свідомість; вони довго не втрачали своєї селянської моралі та ще не прийняли міську, чи робітничу...Насправді чимало наших людей, селян внаслідок індустріалізації краю втратило, чи загубило свою русько-українську національну ідентичність, стали словаками».

 У 1948 році Шмайда дебютував у часописі «Колокольчик-Дзвіночок», потім друкувався в журналах «Дружно вперед», «Дукля». Він – автор  першої частини трилогії «Лемки» - повісті «Корчмарський слуга»  (1965), романів «Тріщать криги» (1958), «Роз’їзди», повісті «Паразити» (1953), збірки оповідань «В’язка ключів» (1956), збірки новел «Ебенова шкатулка» (2000). Відомий український поет Ігор Качуровський порівнював декотрі новели Шмайди з творами Ч.Діккенса та О.Генрі, що є свідченням постійного росту письменницьких здібностей Шмайди.

Зміни, які відбулись з Михайлом Шмайдою-письменником за період його відсутности в  українській літературі  Словаччини (1968-1993), читач знайде у психологічній повісті «Росколота  душа» (2004), яку можна вважати вершиною його творчости. Вона  є незвичайним твором не тільки у творчому доробку письменника, але й в українській літературі Пряшівщини. Літературні критики підкреслюють не тільки тематику твору, але й глибокий психологізм, філософську й гуманістичну позицію автора, шукання правди, справедливости, добра, шукання відповіді  на різні питання життя і світу взагалі; захист людей, які шукають свободу слова, руху, віру в Бога; засудження тоталітарного режиму, захоплення красою карпатської природи, рідним словом, звичаями тощо. 

Шмайда вдало обрав головного героя повісти «Росколота душа» Віктора Барнашевича, сина греко-католицького священика, якого тоталітарний режим заслав із підбескидського села у Чехію, де  він був змушений працювати й жити з худобою. Цей твір Михайла Шмайди є доказом росту й дозрівання його творчости, доказом того, що талант людини можна «пригальмувати», затримати, але він дозріє, якщо людину не знищили.

Твори і діяльність М. Шмайди були оцінені міжнародними преміями, а саме  літературною Премією ім. Богдана Нестора Лепкого, Премією мистецтва Европейського Союзу (це перший член Спілки словацьких письменників) та Державним орденом «Прібінов кріж» від резидента Словаччини (це перший русин-українець, нагороджений таким орденом.

У 2015 р. в Мюнхені вийшла його остання книга «Балади».

30 квітня 2017 р. у Братиславі пішов у кращий світ 96-річний Михайло Шмайда, український письменник Словаччини, краєзнавець, дослідник лемківського фольклору, борець за права людини. Творчий доробок Шмайди міг бути значно більшим, коли б його творчий розвиток не затримав тоталітарний комуністичний режим на повних 25 років.

Йосиф Сірка

Теги: лемко, творчість

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати