Степан Пономаренко: “Моє життя - кучерява зачіска”

Степан Порфирович Пономаренко - вчитель з великої літери. Понад 36 років свого життя він віддав викладанню історії в СШ № 1, або, як вона називається нині, лінгвістичній гімназії ім. Т.Г. Шевченка.

Степан Пономаренко: “Моє життя - кучерява зачіска”

Минуло вже кілька десятиліть відтоді, як Степан Порфирович вийшов на заслужений відпочинок. Його учні виросли, стали шанованими науковцями, лікарями, освітянами, політиками тощо, але й досі не забувають свого вчителя. Пригадують, що Степан Порфирович майже ніколи не ставив "двійок", завжди вражав дітей врівноваженою реакцією на будь-які несподіванки, не дозволяв собі зверхнього ставлення до школярів, а ще надзвичайно цікаво викладав дітям історію, хоч і мусив розповідати лише те, що дозволялося. 19 липня ужгородський учитель Степан Пономаренко відзначатиме 90-літній ювілей, тож "Ужгород" запросив його стати гостем наших традиційних "Суботніх зустрічей".

- Степане Порфировичу, 90 років не кожному пощастить прожити. Поділіться секретом свого довголіття.

- Секрету немає. Я сам ніколи не думав, що доживу до такого поважного ювілею, тим більше, що кілька років перед цим уже однією ногою був на тому світі. Завдяки дочці, котра зуміла мене виходити, я й сиджу перед вами, от тільки пересуватися майже не можу - хвороба позначилася на опорно-руховій функції мого тіла. Так у 4-х стінах квартири я й перебуваю вже понад 4 роки. На щастя, друзі мене не забувають, навідуються й учні. Що й сказати: приємно, коли ти відчуваєш, що комусь потрібен.

- Знаю, родом ви не з Ужгорода. Розкажіть про своє походження.

- Народився я 1920 року в селі Ганівка Білопільського району Сумської області (тоді це був столипінський хутір Котенка, в якому жили хлібороби). Пригадую, дитячі роки були дуже важкими, довелося пережити й роки голодомору. Моїй родині пощастило: в той час на залізниці проходило будівництво колії, і батьків узяли на цю роботу. Щодня вони отримували за неї буханку хліба, і, мабуть, тільки це допомогло нам вижити. Але побачити довелося стільки жахіть, що й досі забути не можу. У пошуках хліба люди масово йшли схід, думали, що зможуть дістатися до Росії, де з їжею не відчувалося скрути. Але Україна була оточена спеціальними загонами військових, котрі не випускали людей, тож ті мусили гинути від голоду, блукаючи селами в пошуках їжі. Пригадую, спершу в нашому хуторі їх приймали на ніч до хати, але потім почали боятися, бо від цих бідолашних голодних людей залишилися лише брудні та вошиві тіні. То був справжній геноцид українського народу, і коли нині чую протилежне, вважаю, що мені плюнули прямісінько в душу.

- Чи намагалися ви потім якось розказати своїм учням правдиву історію українського народу?

- Ні, бо розумів, що нічим хорошим це для мене не закінчиться. На жаль, я вийшов на пенсію у 1981 році, ще до тих часів, коли вільнослів"я стало можливим. Але учням під час уроків завжди непомітно натякав на переваги демократичного устрою державної влади, намагався привчити їх мислити глобальніше.

- Про Велику Вітчизняну війну теж маєте власну думку?

- Нічого крамольного, окрім того, що, на мою думку, Сталін у 1941 році просто віддав Україну німцям, хоч і мав сили для того, аби її боронити. Чомусь, коли вражі війська вже підходили до Волгограду, армія для оточення основної кількості німців знайшлася, а поки німець гуляв Україною, руйнуючи її вщент, правляча верхівка особливо цим не переймалася. Щодо моєї участі у війні мушу сказати, що хоч безпосередньої участі в боях не брав, усе ж багато працював у тилу: в колгоспах та на розчищенні міста Суми, в якому в той час навчався.

- Чому обрали саме педагогічну освіту?

- Спочатку спробував себе бухгалтером у технікумі цукрової промисловості і лише потім вступив до Сумського педагогічного інституту. А фах історика обрав тому, що він здався мені найбільш цікавим і легким. Інститут закінчив одразу по війні, у 1945 році, тоді ж за направленням Міністерства освіти УРСР прибув у розпорядження Закарпатського обласного відділу народної освіти, яким був призначений учителем історії Ужгородської СШ № 1 з українською мовою на- вчання. Пригадую свою мандрівку до Закарпаття... Одного ранку 30 випускників різних спеціальностей нашого інституту отримали повістку, що такого-то дня о такій-то годині мусимо з"явитися на залізничну станцію Суми. Тільки-но підійшов товарний потяг, і з вагонів вигрузили домашню худобу. Нам показали на один із таких вагонів і сказали: "Ось ваш транспорт. Хочете мийте, хочете - ні, але поїдете в ньому". Ми його, звісно ж, наспіх помили і, вмостившись на підлозі, поїхали на захід. Подорож наша тривала 11 діб: тунелі були розбомблені, тож довелося Карпати об"їжджати аж через Румунію. 10 студентів вивантажили у Львові, 10 - у Дрогобичі, а 10 (серед них і я) приїхали до Ужгорода. От тут і розквітла моя доля.

- Яким запам"ятався вам повоєнний Ужгород?

- Знаєте, з перших годин перебування в місті мене, мабуть, найбільше вразило те, що тут зовсім не чулося української мови - всі навкруги, здавалося, розмовляли угорською. Пам"ятаю, як ми з товаришем вийшли на набережну, сперлися на перила і відчули себе тут такими чужими... На щастя, ці почуття швидко минули, та й за роботою не було коли думати про мовні особливості Закарпаття - потрібно було розбудовувати школу.

- Скільки років ви віддали роботі в Ужгородській СШ № 1?

- Повних 36. Це був чудовий час, бо мені подобалося викладати та брати участь у різноманітних громадських роботах. Я був одним із ініціаторів створення в школі навчальних кімнат, як-от: кабінету Бойової слави, музею-кімнати "Сторінки нашого міста", методкабінету, який став опорним для Інституту підвищення кваліфікації вчителів. Зокрема, міні-музей "Сторінки нашого міста" був створений за підтримки Закарпатського краєзнавчого музею та завдяки особистій праці Людвіга Філіпа, котрий допоміг облаштувати кімнату копіями документів і артефактами з колекції музейної установи. Цікаво, що тоді ми з паном Людвігом не думали про нагороди чи матеріальні заохочення, а працювали лише для того, щоб наш труд став корисним для школярів, учила їх любити та цінувати своє місто. Продовжуючи роботу з учнями, я керував юними слідопитами школи, багато часу приділяв поліпшенню навчальної та позакласної роботи. Взагалі в нашій школі завжди був дуже дружний і приязний колектив, в якому приємно працювалося. Перший директор Василь Фенцик та вчителі радо прийняли мене у свою родину, з колегою Іваном Черничком (керівником шкільного хору) згодом налагодив взірцеву позакласну виховну роботу - словом, з моєю участю закладався фундамент школи з багаторічними традиціями та високими показниками. Мені було надзвичайно приємно, що завдяки зусиллям учителів та наших учнів у 1953 році школі присвоїли ім"я Тараса Шевченка - тоді це було для нас великим визнанням.

- Як оцінюєте нинішні успіхи лінгвістичної гімназії?

- Пишаюся ними. В першу чергу приємно бачити, що наступні покоління вчителів не забувають наших традицій, а примножують їх. Вони, так би мовити, підхопили ініціативу старшого покоління, підтримуючи авторитет школи на дуже високому рівні. Найкращою оцінкою багаторічної роботи великого педагогічного колективу стало те, що наша лінгвістична гімназія ім. Т.Г. Шевченка входить до сотні найкращих шкіл України.

- Правда, що ви свого часу були активним членом міського Товариства охорони пам"яток історії і культури?

- Так. Мало того, проблема збереження культурних та історичних пам"яток в Ужгороді дуже турбує мене й досі. Я вважаю, що цьому питанню слід приділяти набагато більше уваги, ніж маємо нині. Боляче дивитися, як безслідно зникають з будинків пам"ятні дошки, як псуються скульптури. Пам"ятаю, ми підняли цілий скандал навколо меморіальної дошки Івану Мондоку на будинку на вулиці Собранецькій. Його новій господині не сподобалося, що на будівлі висить пам"ятна дошка, вона самовільно зняла її і викинула у підвал. Спершу ми скаржилися владі, та реакції не було. Тоді наші активісти самі пішли до жінки і вмовили її повернути плиту, адже професор Ужгородської гімназії Іван Мондок, котрий колись жив у цьому будинку, дійсно заслуговує на те, щоб увіковічити його пам"ять меморіальною дошкою.

- Після того, як минули 2 обов"язкові роки роботи за направленням, що стало вирішальним у виборі залишитися в Ужгороді назавжди?

- Сім"я. Сталося так, що в Ужгороді я досить швидко знайшов кохання і одружився. Обраницю мою звали Марією Григорівною, вона також була родом із Сумщини, а до Ужгорода потрапила за направленням як учителька української мови та літератури. Дружина все життя працювала у вечірній школі, а ще викладала українську злочинцям, що перебували під слідством. Жилося нашій молодій сім"ї важко, я потім собі не раз думав: чому не скористався можливістю і не зайняв вільну простору квартиру, яких у 1945 році в Ужгороді було дуже багато, бо їх, повністю умебльовані і подекуди розкішні, наспіх кинули, виїжджаючи, угорські родини. Потім такої можливості вже не було, а коли тільки-но приїхав до Ужгорода, повністю занурився в роботу і не думав про постійне помешкання - для чого мені була квартира, якщо я планував працювати тут лише 2 роки?

- Розкажіть про своїх дітей.

- Мої діти - це моя гордість, усі троє закінчили середню школу з відзнакою, тож розуму та працелюбства їм не позичати. Донька Вікторія народилася 1947 року, вивчала структурно-прикладну лінгвістику, проживала з родиною у Києві, та, на жаль, стала жертвою наслідків Чорнобильської трагедії - захворіла на рак і померла. Друга донька Надія народилася в 1951 році, нині вона працює в Художньому інституті, має звання заслуженого художника України. 1954 року в нашій родині з"явився син Володимир. За фахом він інженер, і, знаєте, в нього справді золоті руки - він здатен змайструвати будь-яку господарську річ.

- Ваші учні розказують, що вашою слабинкою завжди був футбол. Ви в нього грали чи тільки уболівали?

- На жаль, тільки уболівав, бо грати здоров"я не дозволяло. А те, що футбол любив, - дійсно правда. Учні це знали і коли не хотіли відповідати, намагалися завести зі мною розмову на футбольну тему. Іноді я справді захоплювався, тож відведені на опитування 20 хвилин ми з класом говорили про футбол, але швидко зрозумів дитячу хитрість, тому рідко піддавався на їхні провокації. Тепер футболу я відданий значно менше, ніж колись, але він все одно залишається моїм улюбленим видом спорту.

- Знаю, що разом із нинішнім директором Михайлом Мегешем ви написали книжку про історію Ужгородської лінгвістичної гімназії.

- Так, вона мала стати своєрідним подарунком до 90-ліття, таким собі підсумком моєї роботи. Ця думка надихнула мене, тому я звернувся до колег із проханням написати щось про себе, школу, випускників тощо. Усі ці історії були складені докупи, збагачені фактичним матеріалом та історичними даними і чекають на вихід у світ. Можливо, колеги й порадують мене, презентувавши примірничок у день ювілею.

- Як плануєте відзначити 90-ліття?

- Без зайвої метушні. Хотілося б, звичайно, зібрати рідних і друзів на бенкет до ресторану, але здоров"я не те. Думаю, чекатиму вдома привітань від колег та друзів, мабуть, прийматиму вітання і телефоном. Загалом же свій ювілей зустріну обов"язково з високо піднятою головою та бокалом у руках!

Тетяна Літераті, “Ужгород”
21 липня 2010р.

Теги:

НОВИНИ: Соціо

22:44
На війні з росією поліг Іван Чупак з Великого Бичкова
17:11
Першу на Закарпатті печерну стоянку людей кам'яного віку взяли під охорону
22:29
/ 7
Львів вніс до держреєстру 1862 пам'ятки, Ужгород – 0
18:28
На Закарпаття в нове приміщення переїхав Луганський обласний будинок дитини №2
23:23
/ 3
ФОТОФАКТ. В Ужгородському держлісгоспі викопали червонокнижні квіти, що перешкоджали скандальній "вітряковій" вирубці
19:23
/ 26
Про покликання, курси екзорцистів, Джублик і інше – перше інтерв'ю єпископа-номінанта МГКЄ владики Теодора
15:35
У прикордонних з Україною горах Румунії виявили тіла двох українців
11:46
На майже 33,3 млн грн фінансових порушень, які призвели до втрат, виявили у січні-квітні закарпатські аудитори
05:33
На війні з росією проліг Юрій Станч з села Черна Королівської громади
03:21
Названо дату єпископської хіротонії єпископа-ординарія МГКЄ Теодора і особи трьох святителів
22:01
/ 1
Реабілітаційний центр для військових на Закарпатті відремонтують по завищених у 1,5-2 рази цінах – "Наші гроші"
21:30
В Ужгороді попрощалися з полеглими Героями Іваном Бородіним та Віктором Кущиком
21:18
У Тибаві Свалявської громади провели в останню дорогу полеглого Героя Василя Ливча
19:53
/ 1
Священнику монастиря УПЦ МП із Закарпаття заборонили служіння після появи у мережі його "аморального" відео (ДОКУМЕНТ)
17:53
Закарпатціі присудили штраф в 5 тис. грн за ухилення від військового обліку
15:18
/ 7
Голові Закарпатського апеляційного суду Ганні Фазикош подарували землю в Ужгороді
11:36
/ 14
На Закарпатті священник монастиря УПЦ Московського патріархату фільмував свій статевий орган та відправляв знайомим
13:20
/ 2
На Закарпатті скасовані контрольовані аварійні відключення
10:48
/ 3
В Ужгороді у четвер прощатимуться з двома полеглими Героями – Іваном Бородіним та Віктором Кущиком
22:07
/ 3
У Перечині провели в останню дорогу полеглого Героя Володимира Пасера
19:40
Клопи, холод, заміна місць – пасажири скаржаться на неналежний сервіс у потягах RegioJet українського напрямку
22:08
На війні поліг Юрій Гончарук із Бистриці Чинадіївської громади
16:02
В Ужгороді попрощалися з полеглим Героєм Віктором Ілларом
13:26
В Ужгороді в понеділок попрощаються з полеглим Героєм Віктором Ілларом
20:13
Північне сяйво спостерігали на Закарпатті
» Всі новини