Іван Пастеляк: "Свій день народження часто святкую в дорозі"

Він фахівець та експерт у цій сфері не лише на всеукраїнському рівні, адже його ім’я вже багато років відоме і в Європі, і за океаном. Крім того, Іван Іванович керує кількома танцювальними колективами, але підкреслює, що спочатку він - педагог. Коли заходить розмова про ці колективи, він, як той батько, в котрого болить за кожного із синів, не дозволяє виокремлювати когось із них. Для нього всі однаково рідні, хоч одному з них 10 років, а іншому 30. Яким відданим треба бути богині Терпсихорі, щоб у розмові мрійливо сказати: “Я б дуже хотів, щоб усі села і міста Закарпаття… танцювали”.

- Ви закінчили хореографічне відділення культосвітнього училища, а потім?

- Потім були служба в армії й робота за спеціальністю. Спочатку музично-драматичний театр в Ужгороді, згодом ансамбль пісні і танцю машинобудівного заводу, котрий очолював Михайло Митровка, Перечинський хім- та лісокомбінат, аматорський ансамбль колгоспу й хороший колектив під керівництвом Петра Сокача на нашому фанерно-меблевому комбінаті. До речі, багато чого я навчився саме в колективах Михайла Миколайовича та Петра Петровича. Затим мені запропонували очолити танцювальний ансамбль “Ритми молодості”, через якийсь час народилася й “Турянська долина” та ще кілька немалих колективів.

- Звісно, поїздили ви немало.

- Так, і за радянських часів з цим не виникало проблем, бо концерти були обов’язковими. Тож і самовдосконалювалися, і досвід переймали. Адже географія поїздок охоплювала не лише школи, фабрики й заводи області та України, а й усі куточки колишнього Союзу. Тоді інакше ставилися до репертуару, були окремі вимоги й диктовки на кшталт, що можна ставити, а що - ні. Зараз же фінансування наближене до нуля, хоч є можливість поїхати в будь-яку країну. Добре, коли знаходяться меценати, але їх треба довго шукати. Якщо в колективі задіяні студенти, то відчутна допомога від батьків. А поїхати хочеться, тож викручуємося, як можемо. Та ще ж і костюми потрібні, взуття, окрім того, що все зношується, до нових постановок треба шити відповідний одяг.

- В основному ваші танці мають фольклорний характер, є й сучасні. А не хотіли поставити балет?

- Одного разу із заслуженим працівником культури України, викладачем Київського національного університету культури і мистецтва Іриною Герц була така спроба. Поставили одноактний балет на музику нашого земляка Євгена Станкевича “Легенди рідного краю”, який глядачі у драмтеатрі добре сприйняли, але, на жаль, далі цієї прем’єри справа не пішла…

- Чи можете виокремити когось із своїх випускників, адже їх чимало?

- Починаючи з 1985 року, коли я мав перший випуск, скільки їх було, порахувати, звичайно, важко. Та мене тішить те, що більша частина з них залишилася працювати у сфері мистецтва. Хоча життя внесло свої корективи, і багато хто змушений був обрати роботу не за спеціальністю. Але в нашій області мої випускники є в кожному районі. Деякі з них уже мають своє “ім’я”, свій бренд, шкода лише, що умови не сприяють їм. Я їжджу по Україні, буваю в різних містах як експерт, член журі конкурсів та фестивалів, і бачу, в якому стані наші культура й мистецтво.

- До вас звертаються по допомогу знайти роботу?

- Після закінчення закладу це проблема номер один. Клубів нема, заводів і фабрик із відомчими будинками культури теж. Я маю інформацію, де є вакансії, і при нагоді намагаюся допомогти влаштуватися випускникові. Особливо прикро за тих, хто вчився добре і має талант до танцю. Адже 18-річним, опинившись серед чужих, треба не лише адаптуватися, щоб реалізувати себе, потрібна підтримка. У нашому коледжі культури я читаю спецпредмети, які ґрунтуються на моєму власному досвіді роботи. Вчу вміння працювати одному, враховуючи різні аспекти: кризу, заздрісників, відсутність поряд батьків та близьких тощо. В наш час це може стати у пригоді.

- Мабуть, і вам довелося пройти через усілякі каверзи?

- А як же без цього, особливо серед людей мистецтва! Звичайно, палиці в колеса та заздрість стали супутниками досягнення мети. Але я намагаюся в кожній особистості виділити тільки позитивні риси, навіть радіти за тих, хто, можливо, й не вартий того. Бо ж людей за роки знаєш не лише в роботі, а й у побуті. Якби я звертав на всілякі “сюрпризи” увагу, реагував на всі сказані фрази чи дії, просто б не витримав цього. А по-друге, я весь час зайнятий роботою, працюю багато.

- А на те, щоб порибалити чи поїхати з сім’єю на природу, теж не вистачає часу?

- Як не крути, але вільної хвилини в мене нема навіть на теленовини. Я знаю, що це погано, але такий мій стиль життя. Якби жив в Америці, то знайомі вже давно порадили б звернутися до психолога (сміється - авт.). А якщо чесно, то останнім часом помічаю, що мене тягне попрацювати в селі, на землі: копати й садити. Хоч я хлопець із села, але, на жаль, косити не вмію, і, мабуть, не навчуся, бо придбав електрокосарку. Можливо, колись переселимося в рідний Сімер або Тур’ї-Ремети.

- А якби запросили за кордон, адже ви давно співпрацюєте із зарубіжними колективами?

- Можу поїхати на місяць-півтора, але не більше. Не один раз я вже побував і в Словаччині, і в Угорщині, був також у Канаді, Америці, де мав пропозиції на хореографічні постановки. В цих поїздках радує те, що закордонні українці прагнуть до відродження та збереження традицій. Вони дуже трепетно до цього ставляться і є активними учасниками різних самодіяльних та аматорських колективів. Я залюбки готую для них програми й окремі танці.

- А свою першу постановку пригадуєте?

- 9 травня 1980 року, кілька тисяч глядачів у нашому амфітеатрі. Номер у виконанні “Ритмів молодості” пройшов на “біс”, і нам аплодували стоячи.

- Цей колектив в Ужгороді знають кілька поколінь…

- І що головне, першими його учасниками були аж ніяк не фахівці. Людей різних професій та вподобань об’єднували любов до танцю, вміння й талант. Звичайно ж, це були виснажливі репетиції, і я завжди повторював: будемо робити добре або ніяк. Мене так виховали, тож вимагав цього й від танцюристів. Вони після роботи чи навчання приходили майже кожного дня на репетиції, і для багатьох “Ритми…” стали другою домівкою.

- Важко було різним людям, із несхожими характерами? Були непорозуміння в колективі?

- Особисто я приводу для суперечок не давав, але позаяк дисципліну тримав жорстку, то було багато невдоволених. Деякі могли висловити своє “фе”, показуючи характер не там, де потрібно: то майданчик або сцена не влаштовують, то автобус не відповідає вимогам. З такими в мене проходила окрема розмова…

- Чи звільняли когось із колективу?

- Я дуже стриманий, мовчу до слушного часу. Але ставалося і так, що крапля переповнювала край, я дякував за участь у колективі й просив піти. Було й таке, що після якогось прилюдного зауваження довго обмірковував, зважував ситуацію і врешті-решт приходив до висновку, що не правий сам. Тоді в присутності колективу вибачався, і артист повертався.

- Відкинемо неприємні спогади. Пригадайте якусь кумедну ситуацію.

- За такі роки випадків було чимало, але не хотілося б говорити про них для преси, хоч вони й життєві. Зараз мені на думку чомусь сплив один концерт. Моїм танцюристам довелося швидко переодягатися в інші костюми й одразу вибігати на сцену. Зазвичай я знаходжуся в залі, щоб бачити повну картину постановки, а потім обговорити неточності. Ніколи не стежу за тим, як і що вони одягають: самі вже добре знають і вміють. Але, дивлячись на сцену, я підсвідомо відчув - щось не так. Після концерту не міг зрозуміти, що мене тривожило, а вони теж мовчали. Мої танцюристи з “Ритмів…” дуже дружні й, мов партизани, не проговорилися. А коли у всіх був гарний настрій - на моєму дні народження - розповіли, що одна танцюристка не встигла перевзутися і вийшла на сцену в одному чорному черевику, а другому - червоному.

- Мабуть, день народження ви святкуєте вдома рідко.

- Не те слово! Я частіше відзначаю його в дорозі: в автобусі, поїзді, навіть у літаку. Тож доводиться святкувати по кілька разів. До речі, і цьогоріч, на своє 60-річчя, буду у Львові. Тож урочистість планую на 22 травня в драматичному театрі.

- Ви багатий?

- Зараз дуже модний рейтинг найбагатших людей України. Я б себе теж відніс до цієї когорти. Адже в мене хороша сім’я - дружина, два сини, будуть невістки й онуки; багато щирих і добрих друзів, колег, з котрими мені комфортно.

- Зізнайтеся, ви втомилися, закинете все і підете на заслужений відпочинок?

- Не знаю, що буде завтра.

- Прийміть найщиріші вітання з нагоди вашого 60-річного ювілею й побажання подальшої плідної праці та, найголовніше, здоров’я.

Теги: Пастеляк, хореограф, мистецтво, ювіляр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати