Закарпаття: Багатодітні сім’ї збережуть генофонд української нації

Але не тільки фізичне здоров’я притаманне багатодітним сім’ям. Там панує й особлива атмосфера: всі дуже комунікабельні, екстравертовані, товариські. Живуть за принципом — один — за всіх і всі — за одного, старші вчаться допомагати молодшим, співчувати, розуміти чиїсь потреби, поступатися.
В Україні нині нарахували понад 1700 сімей, в яких живуть 10 і більше дітей (йдеться про всіх рідних). Але є багато й таких, у кого — 6, 7, 8, і їхній материнський подвиг не поступається нікому. Мабуть, знову втрутилася природа, бо найбільше їх — там, де чисте повітря, вище небо, зрештою, більше простору: в Карпатському регіоні та Закарпатті. Наприклад, лише на Закарпатті сімей, де виховується (відразу треба акцентувати, що їх жінки народили) більше 10 дітей до 18 років, є близько двох десятків. Правда, в це число не увійшли ті, де, наприклад, наймолодшій дитині — 2 роки, а найстаршій — 23. А родин, де жінки дали життя більше п’ятьом дітям, на Закарпатті — майже 1,5 тисячi!
ЯНА РОЗДІЛИЛА ПОДВИГМАТЕРІ
Не про те, як прогодувати (у них все своє — все росте на городі або пасеться на луках), а про те, де повкладати дітей спати та куди поскладати одяг своїх 14 дітей найчастіше думала 43 річна мати-героїня Магдалина Кормош. Бо до останнього часу всі жили в маленькій бабиній хаті у Вільшанці Закарпатської області. Найстарша, 25-річна Яна, як тут кажуть «вже віддана» — одружена, має 5-річну дочку і живе окремо, ще одна дочка у серпні збирається заміж. Але місця все одно не вистачає. Адже є й наймолодша Ніка, якій 1,7 року — нині вона в лікарні і їй, коли повернеться додому, буде потрібна тиша і спокій. Тому ремонт старого будинку в селі Широке Виноградівського району, його обмеблювання та облаштування подвір’я, яке профінансував Фонд «Розвиток України», пані Магдалина, а особливо її діти, пережили як цілу життєву віху. Тепер у них в майже новому будинку — чотири кімнати і простора кухня.
В сім’ї відчувається матріархат, бо батько — постійно за заробітках у Росії, всім керує мама, хоча й співвідношення дівчат і хлопців — 6 до 8. Магдалина Юр’ївна із здивуванням реагує на запитання «Чи всі діти — ваші?». «Аякже, я їх усіх родила!» (наголос на першому складі).
— Я не збиралася так багато родити, але син, якому нині 24 роки і він уже відслужив в армії, в чотирирічному віці захворів менінгітом. Лікарі дали один шанс із тисячі, що він видужає і буде здоровою людиною, не інвалідом. На щастя, так і сталося. Тоді я дала клятву Богові, що ніколи не перерву вагітність, — поділилися інтимним Магдалина Юр’ївна.
Діти, особливо, малеча — Міша, Маша, Діма, Настя, внучка Настя — дуже схожі на маму і бабусю, особливо — коли посміхаються. Настя розповіла господарські деталі, що в день у них в сім’ї з’їдають 6— 7 хлібин, а борщ чи суп варять у 8-літровій каструлі — «щоб усім потрошки вистачило». «А на зиму ми закладуємо (консервуємо. — Aвт. ) вишні, сливи, помідори, огірки, капусту», — усміхається 7-річна Настя. Діти тут рано стають самостійними і знають, що старшим потрібно допомагати. Навіть не чекають, що хтось попросить.
— Приходжу одного разу в двір — тихо, а в нас так не буває, щоб було тихо... Що таке? А вони, найменшенькі, в тому числі й 4-річний Діма, взяли кошики і самі пішли в ліс за грибами, — згадала пригоди найстарша Яна.
Починаючи з 5-річного віку, Яна сама була «мамою». Готувати, прати, доглядати за хворими дітьми, виховувати дітей — все це на неї звалилося тоді, коли діти в інших сім’ях думають тільки про себе. Аби якось компенсувати все це, одного разу поставила мамі ультиматум: або вона називає новонародженого братика так, як їй подобається — Богданом, або вона до нього не приступить. Нині Богдану — 16 років. Але повторити подвиг Яна не збирається. Каже, що наразі тішиться 5-річною дочкою і поки що з чоловіком не планують навіть другої. Родина — й так велика, буде дитині до кого звернутися за допомогою.
— Я хочу дочекатися часу, коли всі повиходять заміж і поодружуються. Тоді ми всі прийдемо до мами з батьком у двір. Порахуйте: нас 14, буде ще 14 і хай у кожного буде хоч по одній дитині. То яка ми будемо родина! І ми всі будемо щасливі. А коли комусь буде складно, кожен з нас скаже по одному доброму слову, і вже йому стане легше, — каже Яна.
СТЕРИЛЬНІ УМОВИ ДЛЯ СОЦІАЛЬНИХ СИРІТ
А за кілька десятків кілометрів, у районному центрі Виноградів, — зовсім інша історія. Тут одна сімейна бездітна пара та 33 річна неодружена жінка вирішили стати прийомними батьками для 10 дітей. Загалом в Україні таких соціальних сиріт та просто сиріт — 103 тисячі, це дуже багато. У 2005 році їх було на 5 тисяч менше. Міністр у справах молоді та спорту України пояснив «Дню» що «збільшення кількості дітей-сиріт відбувається не тому, що більше батьків відмовляються від своїх дітей, а тому, що робота органів влади по наданню статусу стала ефективною». Тобто виходить, що цих дітей просто краще перерахували? (Про це — пізніше.)
Трьохповерховий просторий новозбудований будинок із широкими балконами, дещо віддалений від траси, біля лісочка, з квітниками, широкими доріжками, затіненою та сонячною частинами подвір’я — це також подарунок «Фонду розвитку України». До його відкриття долучилися й інші благодійні фонди та бізнес-структури (в рамках упровадження в Україні спільної соціальної програми влади і бізнесу «Зігрій любов’ю дитину»). Разом із батьками-вихователями відтепер тут житимуть діти-сироти, у яких є біологічні батьки. Це — 26-й за рахунком дитячий будинок сімейного типу.
Мати-вихователь Любов Токар розповіла, що все життя мріяла виховувати дітей-сиріт. Тому прийняла рішення стати мамою для трьох братів (8-ми, 9-ти та 11-ти років), які до того жили в дитячому будинку «Берізка». Сама жінка власної сім’ї не має. Правда, їй допомагатиме її мати: вони, разом з дітьми, житимуть тут, відповідатимуть за виховання дітей. Робота пані Любові оплачуватиметься державою.
— У мене немає спеціальної педагогічної освіти, за фахом я — перукар, але дуже люблю дітей, легко знаходжу з ними спільну мову. Сподіваюся, ці діти до мене прихиляться, — скромно каже вона. — Мамою вони мене не кличуть, тому що вони вже великі і добре знають власну маму — вона їх тут відвідує. Мене вони кличуть тьотею Любою. Звісно, я теж хочу мати власну сім’ю, дітей. Думаю, що мій досвід у вихованні нерідних дітей та те, що я є мамою-вихователькою для цих трьох хлопчиків, на заваді коханню не стане... А будні в нас — звичайні: піднялися, помолилися, поснідали, пішли на прогулянку. Потім — обід, за ним — на гриби...
Марія Токар зазначила, що з дітьми вони — тільки три дні, тому з труднощами ще не стикалася. Очевидно, що труднощі — попереду. Так кажуть соціальні педагоги, які працюють з соціальними сиротами. Бо як би не виглядало це красиво зі сторони, але в дітей є рідні, далеко не ідеальні батьки, які їх навідують, у дітей є сумне минуле, яке не зітреш лагідними словами мами-виховательки. До того ж ці діти мають конфлікт: з однієї сторони — гарний життєвий приклад нерідних батьків, з іншої — рідних, а який вплив на них переважить, якими вони самі будуть, коли виростуть — невідомо.
Прийомні сім’ї, дитячий будинок сімейного типу — це добре, але дедалі більше створення їх, на жаль, є гасінням пожежі. Загалом в Україні давно потрібно вдатися до превентивних заходів — як зберегти сім’ю, потрібні нові закони, які б, наприклад, не дозволяли легко розпадатися сім’ям — як робить у нас майже кожна друга. «День» уже писав про досвід Італії, де розлучитися людям дуже складно — це довга процедура з не одним судовим засіданням, це коли і психологи, й інші фахівці роблять усе, аби родина не розпалася. У нас теж давно пора створювати і популяризувати психологічні служби, аби при першому конфлікті молоді не бігли назад до РАГСу чи ще гірше — не вдавалися до спиртного чи наркотиків (бо як по-іншому діти стають соціальними сиротами?). Потрібно популяризувати фізичну культуру і ще багато чого такого, про що міністр у справах молоді та спорту Юрій Павленко ні словом не обмовився.
Як бачимо, в Україні є різні приклади, як дітей народжують та виховують: хтось не може дати раду із однією дитиною, а у когось усі 14 дітей стають порядними людьми. Очевидно одне — увага держави необхідна усім. Вона має бути різною — комусь придбати хату, а для інших організувати соціально-психологічну допомогу. Час думати глобальніше — краще попереджувати розпадання родин (хоча це й важче), ніж потім шукати для дітей нових батьків.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати