Гуцульська республіка. Від "сепаратизму" до соборності

Поворотним той час був і для українців. 1 листопада 1918 року проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), а вже тиждень по тому відбулося народження ще одного феномену, про який досі дуже мало відомо, — Гуцульської республіки. Тим, що знаємо, завдячуємо безпосереднім нащадкам учасників тих подій, жителям столиці республіки — мальовничого селища Ясіня на Рахівщині.

Гуцульська народна рада, 1918 р

Селищний голова Едуард Зелінський упродовж багатьох років робить усе можливе для того, щоб про неї стало відомо якомога більшому загалу. А цього року, як кажуть, і сам Бог велів — відзначаємо ювілейну дату від дня її проголошення. Сталося це на вічі 8 листопада 1918 року. Тоді близько трьох тисяч людей, вирішивши не підкорятися жодній іноземній владі, створили Народну оборону, переважно з військових, що повернулися з Першої Світової. Її очолив демобілізований офіцер австро-угорської армії Степан Клочурак, якого й обрали першим і єдиним президентом Гуцульської республіки. Тоді ж було створено й Гуцульську народну раду до якої ввійшли 38 українців та кілька німців і євреїв.

Пам’ятник президентові Гуцульської республіки Степанові Клочураку в Ясіні (скульптор Михайло Белень)

Головною метою створення державного утворення була не її окремішність, не сепаратизм, а прагнення приєднатися до ЗУНР, яка намагалася стати на ноги в сусідній Галичині. Цьому заважав географічний фактор — гряда Карпат ускладнювала взаємодію. А ще ЗУНР у той час воювала з Польщею, що позбавляло її можливості військовою силою підтримати гуцулів. На переговорах із делегацією Гуцульської республіки прем'єр-міністр ЗУНР Сидір Голубович заявив, що очолюваний ним уряд не може надати військову підтримку закарпатським українцям, що вони мусять розраховувати на власні сили.

Спочатку крихітна українська держава давала собі раду сама. Її очільники налагоджували адміністративну вертикаль влади, у школах викладали українською мовою, діяли культурно-просвітницькі заклади і колективи — Народний дім, український хор. Встановилися торгово-економічні зв'язки із ЗУНР: сусідам постачали деревину, від них отримували харчові продукти.

У грудні того ж року представники республіки взяли участь у роботі двох скликаних урядом Угорщини конгресів — Будапештського і Сигітського, на яких ішлося про майбутній статус Закарпатського краю. Організаторів надзвичайно обурила безкомпромісна позиція маленького державного утворення, яке категорично відмовилося входити до складу Угорщини. Уряд у Будапешті послав до Ясіні каральний загін із 600 вояків і жандармів. Ясінянцям вдалося роззброїти їх і відправити назад. 

Проте Гуцульська республіка проіснувала менше ніж рік. У січні 1919-го її військо, підсилене швидше морально невеликим загоном Української Галицької армії, розпочало визвольний похід Мараморощиною (край на території сучасної Румунії, заселений етнічними українцями) у напрямку до Сигіту. За кілька днів було визволено всю територію нинішньої Рахівщини та українські села на лівому березі Тиси, які сьогодні належать Румунії. На визволених територіях утверджували й забезпечували такий самий адміністративний і культурний лад, як і в самій Ясіні, дбали про українську мову і продовольче забезпечення населення.

16 січня було взято місто Сигіт, що нині на території Румунії. Проте вже наступного дня, в результаті боїв з переважаючими румунськими частинами, довелося залишити місто й відступити. Загинуло близько двох десятків українців, удвічі більше було поранено, чимало потрапило в полон. 

Захисники Гуцульської республіки, 1919 р.

На цьогорічній науковій конференції в Ясіні промовці неодноразово згадували про те, що останки загиблих у Сигітській битві досі не розшукані і що вже давно настав час звернутися до румунської сторони з петицією про їх перепоховання.

Поразка призвела до ланцюгової реакції в діях інших тодішніх недругів українців — угорців. 19 січня в Рахові вбили старосту і захопили центр міста. І хоча бунт вдалося придушити, місто таки невдовзі довелося залишити окупантам і відступити в гори. На певний час підходи до Рахова стали кордоном між Угорщиною і Гуцульською республікою, між якими запанувало тимчасове перемир'я. Налагодилося цивільне життя. Продовжилися економічні відносини із ЗУНР і УНР, залізничне сполучення з Коломиєю і Станіславом набуло регулярного характеру.

Існування невеликого українського державного утворення було можливим лише за підтримки зі сходу — від ЗУНР і УНР. Коли ж поляки захопили терени Прикарпаття, румуни, знаючи, що Гуцульська республіка не матиме підтримки зі сходу, вирішили прибрати до рук її територію. Народна рада, щоб уникнути неминучого для українців кривавого завершення бойових дій, вирішила евакуюватися. Так вдалося уникнути невиправданих жертв і зберегти життя людей.

Події, що розгорталися в Україні на схід від Карпатського хребта, унеможливлювали тісні контакти Закарпаття з нею, не кажучи вже про омріяне возз'єднання. Тому Гуцульська рада звернулася до Руської ради в Ужгороді з проханням приєднати гуцульські землі до Чехословаччини, однієї з найбільш демократичних держав міжвоєнної Європи. 
10 вересня 1919 року територія республіки за Сен-Жерменським мирним договором увійшла до складу Чехословаччини. 

Проте досвід республіки не минув безслідно, він відродився в житті Карпатської України. Чимало діячів, які творили українську державність у Ясіні, через два десятиліття стало біля керма нової державної формації українців. Наприклад, президент Гуцульської республіки Степан Клочурак у другому уряді Карпатської України став секретарем прем'єр-міністра Августина Волошина, а в третьому й четвертому урядах — міністром економіки, Василь Климпуш, який очолював військову секцію (міністерство) в уряді Гуцульської республіки, — одним із засновників збройних сил Карпатської України — Карпатської січі, а його брат Дмитро Климпуш був головнокомандувачем Карпатської січі…

Саме про ці й дотичні факти йшлося на нещодавній міжнародній науковій конференції в селищі Ясіня: "Гуцульська республіка — феномен творення української державності". Власне, детально ці історичні події буде описано у збірнику наукових статей учасників конференції, який незабаром побачить світ, а самі промовці переважно намагалися не дотримуватися заготовлених тез, а перетворити захід на живий діалог. Саме те, що захід відбувався не у виші, не в обласному і навіть не в районному центрі, а в столиці Гуцульської республіки — селищі Ясіня, у звичайній загальноосвітній школі, додало йому особливої принади, простоти й душевності. 

Почесним гостем конференції став частий гість в Україні, який, власне, й не гість, а цілком, як то кажуть, до коренів волосся свій, — Микола Мушинка. Доктор філологічних наук, професор, голова Асоціації україністів Словаччини, іноземний член НАН України з Пряшева, що в Словаччині, знаний дослідник лемківської культури. Неодноразово розмова під час конференції переходила до реалій сьогодення, проводилися паралелі з давніми подіями. Не могли учасники оминути увагою спроб шовіністичних сусідів розхитати ситуацію на Закарпатті, говорили й про внутрішні проблеми. 

А ще, виявляється, події столітньої давнини знайшли своє художнє втілення. Роман видатного українського письменника Уласа Самчука "Гори говорять!", виявляється, присвячений подіям часів не Карпатської України, як вважали раніше, а саме Гуцульської республіки. В архівах знайдено й його продовження. Книжка — серед проектів ужгородського видавництва "Ґражда".

Як події в історії України, так і настрої учасників ювілейного заходу переконували, що гуцул у барвистому однострої з топірцем у руках завжди був і залишиться надійним охоронцем українства й державності. Йому притаманні всі риси горян у цілому світі: гордість, витривалість, незалежність. А ще — мудрість і кмітливість, які допомагали впродовж віків виживати і зберігати національну та етнічну ідентичність.