Мама…Однією великою родиною стали десятки майданівців для волонтерки з Закарпаття Ганни Желізняк

Життя до Майдану мешканки села Пацканьово на Ужгородщині, пенсіонерки зі стажем, як жартує сама пані Ганна, було розміреним і сповненим звичних житейських турбот. Але студенти, протести яких вилилися у Євромайдан, перевернули життя Ганни. Мати двох дорослих дітей і бабуся двох онуків усі свої помисли та дії спрямувала на те, аби відстояти гідність і честь свою та громадян України.

Пані Ганна розповідає, що завжди прагнула комусь допомагати. У рідному селі переймалася проблемами місцевих ветеранів, допомагала їм оформити документи, виходити пенсію тощо. А коли студенти вийшли на Майдан, з 27 листопада вона щодня на Майдані, спочатку – на ужгородському, а потім – на київському. Пригадує, що спершу студенти не хотіли їх прийняти, довелося умовляти та доводити, що вони повинні разом боротися зі злом. Та згодом Євромайдан став їхньою спільною справою. І Ганна, мов на роботу, щодня приходила на площі Театральну та Народну, де разом з іншими протестувальниками несла вахту, проводила волонтерську роботу.

З перших днів жінка просилася на київський Майдан, але їй відмовляли, бо казали, що жінкам там не місце. І вже тільки після її публічного виступу на площі Народній, коли вона «подякувала» владі за те, що все так сталося, і побажала усім пенсіонерам мати можливість відпочивати на Канарах, у Дубаях і т. ін., за що отримала гучну підтримку протестувальників, до неї підійшов чоловік і сказав: «Це ви хотіли поїхати у Київ на Майдан? Ще не передумали?» На що пані Ганна відповіла, що готова хоч зараз виїжджати.

У Київ відряджали її чи не всім селом. Сусіди зібрали хто що міг: шкарпетки, рукавиці, шапки, продукти. У Києві Ганну Желізняк зустріли майданівці. Хлопці у закарпатському наметі дуже тепло прийняли жінку. А вона, оглянувши їхнє помешкання, відразу зрозуміла, що там не вистачає жіночих рук: усе було навалено на купу. Тож взялася негайно наводити лад.

>У наметі одночасно мешкало 18-20 людей, і серед них вона одна жінка. До них часто приходили й з інших палаток, бо знали, що коли б не прийшли, їх тут завжди обігріють, нагодують, підбадьорять добрим словом. Ганна каже, що саме була холодна пора, тож хлопці дуже часто хворіли. Аби вранці стати на ноги, звечора випивали по два пакетики німесилу. Частенько заходив до них Олег Сидор (Скіф), який, на жаль, загинув 9 січня цього року на бойовому посту на Луганщині («День» писав про нього у № 50 від 23 березня 2015 року). Якось він із трьома хлопцями прийшов і каже: «Анєчка, нагодуйте нас». Вона, хоч і мала високу температуру через ангіну, дала їм поїсти. Тоді Олег із задоволенням мовив: «Ну, тепер можемо спокійно йти працювати».

Спочатку, пригадує Ганна Желізняк, було достатньо провізії, працювала закарпатська кухня. Каже, що вставала о четвертій ранку, а лягала, коли як довелося: то після 12-ї, а то й у 2 години ночі. День на Майдані розпочинався із молитви та Гімну. Ганна щоразу проводжала хлопців і зустрічала їх. Вони ніби стали її дітьми. Про кожного з них вона розповідає із материнською любов’ю. Щосереди приїжджав до них монах, який привозив їм освячену воду. Цю воду жінка додавала до великої ємності і щоранку давала пити своїм хлопцям: вірила, що це вбереже їх від усього злого.

Удень, зробивши всі справи, нагодувавши, спорядивши хлопців на пости, Ганна разом з іншими жінками йшла у Маріїнський парк просити тих, хто там стояв, аби переходили на бік народу. Каже, що йшли з лозунгами: «Чужих дітей не буває», «Матері – за майбутнє». А хлопці на Інститутській наверху просили жінок не ходити туди і бути дуже обережними. Ходили і до «беркутівців», намагалися спілкуватися з ними, фотографувалися. Пригадує, що по-справжньому страшно стало, коли киянка, яка допомагала їм, хотіла провести їх до Верховної Ради. Вирішили сказати, що вони нібито хочуть подивитися музей. Так і зробили. «Беркутівці» сказали взяти перепустки, а Ганна побачила, як їм підморгнув один із хлопців, з якими вони фотографувалися напередодні. Жінки зрозуміли, що щось тут недобре. Відійшовши трохи далі від «беркутівців», киянка прошепотіла: «Розбігайтеся чимшвидше до Майдану...» Тоді вперше у Ганни затремтіли коліна...

Ганна увесь час жила в палатці зі своїми хлопцями, хоча, каже, що дехто із волонтерів жив на квартирі. У великі морози чи коли падав дощ або сніг, вона готувала гарячий чай і носила хлопцям прямо на пости, аби хоч трішки зігріти своїх рідних. Усе це робилося без якогось примусу, там були усі різні, але у них була єдина мета – щоб усі були рівними перед законом.

Заради цього й пані Ганна полишила свою затишну домівку. Дітям не зізналася, що вона в Києві на Майдані. Коли телефонували, казала, що вже їде додому з ужгородського Майдану. Не хотіла, аби зайве переживали за неї. Прийшов час, і вона сказала доньці: «Донечко, я на київському Майдані». Та поклала слухавку, і через якийсь час, виплакавшись, зателефонувала: «Мамо, ти неправильно зробила, що нам не сказала. Але ми схвалюємо твій вчинок». До речі, на Майдані у пані Ганни брала інтерв’ю американська журналістка, і коли хотіла знімати її, жінка попросила не робити цього, аби діти не дізналися, де вона.

Ганна розповідає, що до кривавих подій усі голосно здоровалися, розмовляли, а після розстрілу Майдану – 18 січня – всі якось притихли. Голосної бесіди не було чути. Жінка із болем та сльозами згадує, що саме у ці дні її не було із майданівцями – поїхала на кілька днів додому. Дізналася про криваву бійню з телебачення. На щастя, з їхньої палатки ніхто не загинув, але багато хто отримав важкі травми. Іванко, який рубав дрова для всього Майдану, мав поламану ключицю, вивихнуту руку. Про Вано якийсь час не знали взагалі нічого. Віталій Грегор кілька днів переховувався у підвалах, бо не міг дістатися до намету. Ганна каже, що якби знала, що таке станеться, ніколи б не залишила своїх хлопців. Коли приїхала, вони казали: «Тьотю Аню, ви нас залишили на кілька днів, і з нами таке сталося. Поки ви нас святою водичкою напували, все було добре…».

Коли Ганна поверталась у Київ, працівники міської дитячої лікарні передали гроші й медикаменти. І вона знову з важкими сумками рушила на вокзал, але виявилося, що через усі ці події квитки не продавали. Прийшовши наступного дня і зрозумівши, що знову не зможе поїхати, Ганна гірко розплакалася на вокзалі. До неї підійшов черговий і запитав, чому вона плаче і навіщо їй їхати у Київ, адже там таке коїться. А вона йому: «Там мене діти чекають». Він питає: «Та скільки їх там у вас?» і почувши у відповідь: багато, мої діти – майданівці, той усе зрозумів... Він посадив її у вагон, а вона всю дорогу проплакала.

Зустрічали Ганну хлопці не з її намету, вони лише доставили її речі і відразу ж відправилися на схід. Більше вона їх не бачила…

Найстрашнішими для неї були дні і ночі, коли прощалися із убієнними героями: коли одного заносили, іншого виносили. Всі гроші, які мала, Ганна віддала на квіти для Небесної Сотні. 9 березня на Майдані вони відзначали Шевченківське свято. Потім вона була на сороковій за убієнними у Рахівській церкві, яку збудували закарпатці.

Коли найгірше було позаду, Ганна Желізняк повернулася додому. Зв’язок із хлопцями з Майдану виявився міцнішим, аніж подеколи у родині. Вони досі зустрічаються, передзвонюються, цікавляться, як життя, чи не треба чимось допомогти. Вони стали справжньою родиною, а всі хлопці для Ганни – немов її власні діти. Жінка каже, що на відкритті виставки, присвяченій річниці Майдану, в Закарпатській ОДА вона переглядала фото і дуже плакала. Один із її майданівців помітив це і зателефонував комусь. За кілька хвилин біля неї вже стояли хлопці: «Кажіть, хто вас образив? Чому ви плачете?»…

Нині Ганна знову у вирі подій. Бойові дії на сході зачепили її за живе. Вона не могла залишатися осторонь, її велике серце щемило від болю, коли бачила голодних та в лахміття одягнених хлопців-атошників. Тож не сумніваючись, за свої гроші годувала їх, купувала їм взуття-одяг. Жартує, що пенсія у неї невелика, то аби допомагати іншим, доводиться ще й працювати. Ганна допомагає і переселенцям зі сходу, які тимчасово оселилися на Закарпатті, долучившись до благодійної організації, яка опікується проблемами переселенців, очолюваної Михайлом Бібеном, теж майданівцем зі стажем, який керував госпіталем у Жовтневому палаці на Майдані.

Ганна Желізняк – справжній патріот своєї Батьківщини, людина із великим материнським серцем, понад усе мріє, аби нарешті в нашій країні скінчилося кровопролиття, і ми усі зажили у мирній, щасливій, європейській державі.

Теги: Майдан, волонтерка, Ганна Желізняк, Пацканьово

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати