Юрій Мигалина: "Те, що зараз робиться в УжНУ, вкрай непрофесійно"

-   Юрію Вікентійовичу! У Вас великий досвід роботи у галузі освіти. Як би Ви охарактери­зували стан вищої освіти на Закарпатті?

-   Становлення вищої освіти в нашому регіоні було дуже нелегким. Багатостраждальне Закарпаття впродовж багатьох століть входило до складу різних імперій. А де імперія, там нема місця для освіти місцевого населення. То ж Закарпаття вижива­ло як могло. Про формування вищої освіти, доступної для всіх верств, тоді годі було й говорити.

Лише з розпадом Австро-Угорської імперії і входженням Закарпаття до складу Чехословацької республіки під керівництвом Томаша Масарика поодинокі закарпатці почали отриму­вати вищу освіту. Наші люди змогли навчатися у Празі, Відні і навіть у Парижі. Але таких щасливців було небагато. Чи не найбільше уваги вищій освіті на Закарпатті приді­лив Радянський Союз. У перший же рік після приєднання нашого краю до СРСР в Ужгороді відкрили Ужгородський державний універси­тет. На роботу до цього вузу з’їхалися викладачі й провідні науковці з різних куточків країни.

УжДУ залишався в регіоні єдиним університетом аж до 1995 року. В липні 1995 року Поста­новою Кабінету Міністрів Украї­ни був відкритий Мукачівський філіал Технологічного університету Поділля (м.Хмельницький). Через два роки філіал став самостійним вузом – Мукачівським техноло­гічним інститутом. Це був другий державний вуз на Закарпатті. У цей же період в Ужгороді був відкритий Інститут інформатики, економіки і права – вищий навчальний заклад комунальної форми власності.

-    Чи була потреба відкрива­ти другий вуз у 120-тисячному Ужгороді та ще зі спеціальнос­тями, які вже були в УжДУ?

-    Вже невдовзі цей інститут комунальної власності стає вузом державної власності, а ще трохи – й університетом, де готують фахівців із шести напрямків. Видно, потреба Міністерства освіти і науки України у цих двох однотипних універси­тетах була величезною. У 2004 році приблизно те ж саме відбу­лося і в Мукачеві. На базі місце­вого педагогічного училища був створений Мукачівський гуманітарно- педагогічний інститут – вуз комуналь­ної форми власності. Оскільки таким закладом мав керувати професор, то зразу був створений такий фахівець, щоправда, без докторського ступеня. Фінансування такого вузу для області було непростим, тому 27 серпня 2008 року з’явилось розпорядження Кабміну України про Об’єднання державного Мукачівського техно­логічного інституту з комунальним Мукачівським гуманітарно -педаго­гічним інститутом.

-   То ж чи не забагато держав­них вузів для маленького Закар­паття?

-  Останнім часом лунають пропо­зиції щодо їх об’єднання. Я не впевнений, що це слід робити. Тим паче, ця процедура повинна проводитися з ініціативи керівників органів місцевого самоврядуван­ня, а не з ініціативи окремих осіб. Пропозиції повинна напрацювати комісія, до складу якої мають увійти губернатор, голова облради, міські голови Ужгорода й Мукачева, а також ректори всіх вузів. Адже ця процедура торкається долі сотень людей, і її слід проводити дуже обережно, виважено і відкрито, а не в темних міністерських кулуарах. Як на мене, то назрів той час, коли ректори цих вузів повинні зібратися й обговорити цю проблему. Треба дійти спільної згоди щодо ліцензо­ваних обсягів тих спеціальностей, які є у кожному вузі. Тобто, нам треба зрозуміти, які спеціальності і в якому обсязі готують наші вузи. Рішення, без сумніву, має бути колегіальним. Крім того, спільними зусиллями слід домогтися закриття всіх філій на Закарпатті. Вважаю, що вони не дають студентам повно­цінної освіти.

-  Юрію Вікентійовичу, а що би Ви сказали про рівень середньої освіти в області та перспекти­ви профтехосвіти?

-   На моє переконання, за останні роки рівень середньої освіти на Закарпатті значно погіршився. Ми це бачимо по рівню базової освіти тих абітурієнтів, які вступають до нашого вузу. А це, між іншим, кращі із випускників шкіл! Втім, я думаю, що у погіршенні знань наших школя­рів не варто звинувачувати лише середню школу. Величезне значен­ня має соціальна складова, Дуже багато наших дітей зростають без батьківського піклування. Через катастрофічний брак роботи дорос­лі вирушають на заробітки. З одного боку, вони матеріально забезпечу­ють своїх дітей, заробляють кошти на їхню освіту. А з іншого боку, діти без постійного догляду батьків часто стають у навчанні неуспішними. Все це вкрай негативно впливає на якість середньої освіти.

Щодо профтехосвіти, то в такому вигляді, в якому ми бачимо її зараз, вона не потрібна. Краще, на мою думку, приділити увагу технічним коледжам і саме в них готувати робітників вищої кваліфікації.

-   Що, на Вашу думку, відбу­вається зараз в УжНУ? Як Ви оцінюєте ті реформи, які започаткувало нове керівни­цтво цього вузу?

-  Щодо УжНУ, то вважаю, що за останній час було зроблено все, щоб цей вуз збанкрутів. Постійні супереч­ки, недофінансування, цілеспрямова­ний тиск. І от маємо, нарешті, нового ректора. І що бачимо? Тривалість навчальних занять із 90-та хвилин зменшилась до 80-ти, навчальний семестр скоротився г 17-ти тижнів до 12-ти. Це покращення освіти? А чого варті необґрунтовані канікули у грудні-січні-лютому? За що тоді платять гроші студенти? За навчання, якого нема? А яка роль викладацько­го складу у цей період? Це ж взагалі абсурд! Таке рішення вкрай непро­фесійне. Якщо вже й скорочувати семестр, то слід було подумати над самостійною роботою студентів і всім, що з цим пов’язано.

А створення інститутів шляхом об’єднання факультетів? Хіба це реформи? Як на мене, це видимість реформ, і не більше. Адже відомо, що такі кроки виправдані у вузах, де кількість студентів сягає 30-50-ти тисяч.

Я вважаю, що реформи й реорга­нізація вищої освіти – це не закриття, об’єднання чи якісь перестановки у вузах. Це не звільнення ректорів і не їх призначення. Це, насампе­ред, створення системи і концепції реформування. Це мета і методи, це розуміння того, яким шляхом рухатися далі.

Тобто, реформування повинно торкнутися, перш за все, якості освіти. А вона залежить від програм, навчальних і робочих планів, матері­альної бази й кадрового складу вузів. І якщо ми працюємо за Болонською системою, то необхідно всі свої програми узгоджувати з програма­ми закордонних університетів. Слід нарощувати у вузах сучасну матері­альну базу. А ще, треба достойно оплачувати працю вузівських викла­дачів. Можливо, тоді дипломи наших вузів визнаватимуть і цінуватимуть навіть за кордоном, а за фахівцями, яких ми готуємо, – шикуватимуться черги роботодавців.

Наталка Красна, "Неділя"

Теги: Мигалина, університет,

61 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати