З історії взаємостосунків людини та природи на Закарпатті

В останні десятиліття у світі загострюються, причому чим далі, тим більше, проблеми екології, у ракурсі негативного впливу людини на довкілля. Екологи, захисники природи піднімають ґвалт щодо цього, справедливо стверджуючи, що, у випадку продовження цієї, по суті самозгубної діяльності людей, природне середовище втратить здатність до самовідновлення, саморегуляції, негативні тенденції стануть незворотними, тож це призведе до загибелі людства. Стосується це і Закарпаття.

Розголосу набули проекти будівництва вітряків на Боржавських полонинах, чи гірськолижного мегаполісу у Свидівці, каскадів гідроелектростанцій на річках і потоках, страхітливе засмічення довкілля.

Враховуючи зазначене, гадаю цікавою є тема  впливу людини на природу у минулому. Гадаю, що, до речі, є потреба виділення спеціальної наукової галузі, з умовною назвою: «історична екологія» (на стику історії, біології, палеонтології, геології, екології тощо), яка б займалася дослідженням цього питання.

Тож, до теми.

У палеоліті вплив наших предків, чи взагалі гомінідів на природу (екосистему) був незначним. Чи не найбільшим «злочином», який іноді приписують нашим предкам — це винищення мамонтів наприкінці льодовикового періоду, хоча достатніх доказів на таке нема, адже цілком можливо, — їхнє вимирання було викликане зміною клімату.

У мезоліті вплив людини посилився, хоча ще був несуттєвим із-за їх мало чисельності. Приміром, визначний закарпатський етнолог, д.і.н. Михайло Тиводар вважав, що Закарпаття тоді могло прогодувати, при функціонуванні ще лише привласнючого методу господарювання (мисливство, збиральництво та рибальство) не більше 800 осіб. Хоча «зброєю масового знищення», зокрема пернатих та дрібних тварин, стали лук і стріли, а також пожежі, спричинені вогнем.

Ситуація змінилася в неоліті, коли наші предки перейшли до господарювання відтворювального – землеробства та скотарства. Були розорані (розкопані) землі, розпочалося вирубування та випалювання лісів, чагарників, з’явилися свійські тварини, культурні рослини, у тому числі ті, які потрапили на Закарпаття з Передньої Азії, інших регіонів. Втім кам’яними знаряддями праці, які домінували і в епоху бронзи, не так уже і занадто можна було вплинути на стан довкілля. Лише із появою залізних сокири, пилки, а також серпа люди (VІІ ст. до н.е.) почали ставати «панами» природи та суттєво займатися її «покращенням», чим раз більше і більше впливаючи на екосистему.

Тим паче, що не все Закарпаття було придатним для мешкання людей. Зокрема це стосується Притисянської низовини. Вирвавшись із гір та потрапивши на рівнину, річки, а особливо під час післяльодовикового потепління, заливали мало не всю її територію, транспортуючи сюди із гір розмитий (алювіальний) намул, нарощуючи рівень грунту. Низовина впродовж тисячоліть являла собою мало не суцільне болото, із підвищеннями-острівцями, лише на яких могли жити люди.

Впродовж тисячоліть ішло формування русел рік, однак вони мало не до ХХ ст. регулярно змінювалися. Тиса, Боржава, Латориця, Уж тощо розпадалися на рукави, мали чимало стариць, які іноді ставали головними річищами. Приміром, ще до 30 років минулого століття центр Ужгорода перебував на острові, а ще раніше, Уж мав тут три рукави, причому головним був зовсім не той, що наразі.

Ще на початку ХІХ ст. територія від Радванки і аж до Боздошського парку – суцільний мочар, де росли хащі, деяке, здебільшого насипане підвищення було лише навпроти сучасного Пішохідного мосту, однак і там підпилий угорський поет, ім’я котрого наразі носить площа, прямуючи до готелю «Чорний Орел», спіткнувся та упав, добряче вивалявшись у глибоченній баюрі, із-за чого дуже негарно обізвав сучасну столицю Закарпаття.

Аналогічну ситуацію утворював нижче жупанату Малий Уж.

Галагов являв собою підмочені хащі, де лише на окремих підвищеннях городяни вирощували овочі. До кінця ХІХ ст. Малий Уж (на ньому, навіть, каталися на човнах) впадав у Головний навпроти сучасного готелю «Ужгород», потім значну частину річища засипали (на меліорованих землях, за часів Чехо-Словаччини спорудили модерний адміністративний центр міста). Однак, ще аж до 30-х рр. ХХ ст. Малий Уж впадав до основного русла біля теперішньої Головної пошти, поки його взагалі не «ув’язнили», запхавши у товстелезну каналізаційну трубу, де тече і донині.

Тож, повторюю, що значна частина низинного Закарпаття у І тисячолітті н. е. була величезним Чорним Мочарем (невеликі залишки якого було меліоровані аж у радянські часи), з численними руслами річок, старицями, острівцями, болотами та більш менш сухими підвищеннями, де росли дуби та ін. листяні породи дерев. У цих закарпатських плавнях водилося всяке гаддя, море комарів, птахів, звірів (подібне середовище у ХVІІІ ст. було й у Банаті, куди переселялися русини Східної Словаччини та Закарпаття). Зокрема й екзотичних та таких, яких уже наразі нема. Приміром, не виключено, що мешкав на Закарпатті і європейський підвид лева. У Південній Європі та і, вірогідніше за все – і в Угорщині, він був знищений людьми на початку н. е. Але у нас, а також на Півдні України - міг «протриматися» і до кінця Першого тисячоліття, а то і до початку Другого. (Цікаво, що на одній із  фресок Софії Київської   можна побачити зображення битви князя Володимира Мономаха  зі звіром, що нагадує лева, а сам князь, у «Повчанні дітям», писав про це так: «Лютий звір скочив мені на берди, і кінь зі мною поверже».)

Однак, як вказувалося, середовище низинного Закарпаття було доволі непридатним для проживання людей (окрім підвищень, а найліпша ситуація була в Передгір’ї), спричиняло найрізноманітніші хвороби. Тож безперечно, що люди намагалися його «покращувати», проводили меліоративні роботи, впливаючи на екологію, у принципі, насправді «збіднюючи» природу.

З метою збільшення сільськогосподарських угідь (ораниць, пасовищ, сіножатей), від низовини до високогір’я («розширення» альпійських луків-полонин) та промислової заготівлі деревини, були вирубані ліси. Стосувалося це і зменшення чисельності  а винищення тварин, не лише завдяки полюванню, а й територіального зменшення ареалу, де вони могли мешкати. Чимало видів тварин зникли. Окрім зазначеного лева, вже у Середньовіччі на Закарпатті було знищено дикого коня-тарпана, зубра, тура (про останнього нагадує лише топоніміка та гідронімія Турянської долини та ще рослина «Тур’ї язики») та багато інших дрібніших істот. Ще чимало збереглися донині, однак потрапили до «Червоної книги».

Але найбільшого удару люди завдали фауні річок та озер.

На початку статті процитовані свідчення ХV ст. про рибні багатства басейну Тиси. Нині вони здаються неймовірними, дуже перебільшеними. Однак, гадаю, є таки правдивими.

Про що ж йдеться?

У минулому навесні  на Тисі, її притоках відбувалось те, що на Далекому Сході Росії існує і наразі, і що там називають «путиною». Мільйони і мільйони риб, передусім осетрових та лососевих (зокрема лосось дунайський – головатиця, форелі-пструги), вугрі «рвалися» у верхів’я річок, щоб відкласти ікру. Беззаперечно, що наші предки впродовж тисячоліть очікували час путини та заготовляли чимало риби. Це підтверджує податок, який існував у Середньовіччі. Навіть найбідніші кріпаки щороку мусіли здати феодалу доволі значну кількість в’яленої чи засоленої риби. Точно, що без путини це було б неможливим.

На знищення цих багатств, припинення путини вплинули наступні причини: лісозаготівля та організація сплаву деревини водними артеріями та регулювання річок.

Щодо першого – це низка факторів від спорудження гребель, штучних водосховищ-клаузурів, шлюзів, берегоукріплення, неочікуваного для живих істот скиду значних мас води під час сплаву, та до самого транспортування бокорів, плотів, стовбурів, які руйнували водне середовище.

Щодо другого. Наразі довжина р. Тиси – 966 км. Але ще півтисячоліття тому вона була у півтори рази більшою.

Через Тисо-Дунайську низовину Закарпаття, Румунії, Угорщини, Воєводини вона протікала з численними закрутами, утворювала стариці, озера, болота, широченні заплави, острови, змінювала русло. Впродовж століть люди «покращили» Тису, випрямили її, насипали дамби, провели меліоративні роботи (уже у радянські часи, як згадувалося, було осушено «Чорний Мочар), побудували канали, греблі. Це, до речі, призвело до того, що сильнішими стали, у т. ч. – в Угорщині, паводки. Довелося споруджувати дамби, водосховища (найбільше — Кишкереш).

Що маємо зараз?

Наразі, окрім вкрай небезпечних авантюр на Свидовецькому хребті та Боржавському високогір’ї, продовжується вкрай хижацьке вирубування лісів. Йдеться не про те, щоб заборонити лісозаготівлю. Просто це слід здійснювати цивілізаційними методами, щоб наносити найменшу шкоду природі. Однак і нині, з метою робити це найменш затратно, дешево, тож – грабіжницьки, часто відбуваються суцільні вирубки на крутосхилах, берегах потоків, якими деревину ще й транспортують тракторами та потужними автомобілями, руйнують грунт, захаращують відходами тощо.

Все самозгубною стає «проблема сміття». Якщо її чимшвидше не вирішимо – буде катастрофа.

Гадаю її слід робити комплексними заходами. Від законодавчо-каральних (від величезних штрафів до кримінальної відповідальності) за забруднення довкілля, пропагандивних, роз’яснювальних та виховних (включно з таким: «Ну чому б керівництву церковних конфесій не закликати священиків у своїх проповідях регулярно роз’яснювати, що захаращення природи сміттям, викидання його у струмки, річки, ліси тощо – є великим гріхом перед Всевишнім Творцем!». Враховуючи авторитет церкви серед закарпатців, таке мало б значний ефект.)  та організації збирання сміття, його сортування та переробкою.

Якщо ми не припинимо знищувати природу – вона знищить нас.

Хотілося б завершити і позитивом. Бо Матінка Природа таки ще має сили для відновлення.

Наводжу такий факт. Упродовж останніх десятиліть значна частина сільськогосподарських угідь, включно із сінокосінням у горах, була запущена. Причини – від нерентабельності, до того, що чимало робочої сили перебуває на заробітках за межами держави, тож займатися тим же сінокосінням – нема кому. Тому колишні угіддя, луки (а росли тут століття чи десятиліття тому – дуби, буки, у високогір’ї – смереки) – «дичавіють». Вони заростають тополями, ліщиною, ожиною тощо.

Хтось вважає, що це погано. Однак природа поступово, таким чином, відновлює попередній стан. Під прикриттям тієї «сміттєвої» рослинності вже поступово засіваються та проростають і дуби, і буки та інші дерева, властиві кожному природному комплексові, відповідно до висотної поясності. Відбувається природна рекультивація прадавньої екосистеми.

Тож, ми, нерозумні діти Матінки Природи, зобов’язані нарешті подорослішати, не ґвалтувати її, а навпаки допомагати відновлюватися…