Петро Угляренко: "Трудитись у поті чола, уповаючи тільки на Божу милість і милосердя"

25 червня Петрові Угляренку виповнилося б 90 років

Петро Угляренко: "Трудитись у поті чола, уповаючи тільки на Божу милість і милосердя"

Я любив спостерігати за ходою письменника Петра Угляренка. Повагом, заклавши руки за спину, він піднімався по Жупанатській до спілки. Зупинявся зазвичай біля колишнього альпінарію, де тепер скверик із скульптурою-пам'ятником видатним художникам Й.Бокшаю і А.Ерделі, і задивлявся на високі старі дерева, що ростуть навкруги. Вони багато про що могли б розповісти. Бо ж виростали за різних часів, були свідками багатьох епох. Хто знає, може, в такі миттєвості зароджувався якийсь задум або зблискував невловимий імпульс, вкрай важливий для письменника, аби відчути подальше розгортання колізії нового, ще не знаного читачами і ніким у світі, твору. Пізніше я дізнався від самого Петра Володимировича, що такою була його творча манера. «Я виходив усі свої романи. Мої герої явились мені під час прогулянок по лісу, в дорозі у гори або ж просто у людному потоці», — зізнався він якось у розмові.

З ним було завжди цікаво. Чоловік, який пройшов війну не в обозі, не за лаштунками штабів, добре знав життя, розумів, що в ньому праведне, а що грішне, що суттєве, а що не варте виїденого яйця. До всього він був, як мені здавалося, щирим, доброзичливим, бо жодного разу не почув од нього кривого слова про своїх колег по перу. Зрештою, йому, заглибленому в свою творчість, було не до цього. З-під його пера вийшло в світ майже 40 книжок. 14 із них — романи! Чесно кажучи, популярності П.Угляренку в 60–70-ті роки минулого століття можна позаздрити. Жодна з його книг на полицях магазинів не залежувалась. Та особливий успіх мав роман «Одкрий мені дорогу» (1961). Автору тоді було всього 42 роки. Це твір — про драматичні події, що відбувались на Закарпатті, починаючи з жовтня 1944?го, безславного кінця гортіївської твердині — «лінії Арпада» і упродовж перших повоєнних літ. Герої твору — офіцер угорської армії, його рідні й близькі, друзі в Ужгороді та на його околицях. Це глибоке психологічне дослідження складного процесу — усвідомлення переможеним своєї поразки, краху надій, сподівань, ілюзій. І зроблено це так, що читач віддає свої симпатії переможеному, переживає з ним тяжкий біль зневіри у всьому.

Я був ще школярем, коли прочитав цей твір. Він глибоко вразив мене, бо в моєму рідному селищі Королево і було багато людей, яким волею долі й часу випало воювати в угорській армії. Їхнє сприйняття нового ладу, нових реалій життя у повоєнний час не збігалося з офіційними твердженнями, ніби цей складний і болісний процес відбувався по графіку і сприймався позитивно всіма верствами і категоріями закарпатців. А ще мене у шкільні роки вразила невеличка збірка оповідань П.Угляренка «Поразка гросмейстера» (1963). Звичайні люди у ніби звичайних обставинах, ситуаціях… А письменник зумів так відтворити їхні долі, що читач мимоволі замислюється над моральними цінностями буття.

Коли ж згодом на зльоті творчої молоді перед нами, початківцями, виступав тодішній керівник обласної письменницької організації Петро Угляренко, я вже мав уявлення про його творчість. Запам'яталося, як він радив пильніше придивлятись до навколишнього світу, вчитися помічати деталі, прагнути зрозуміти їхню значимість. Тоді й твір буде цікавим, близьким і зрозумілим людям. Це було 1967 року. Відтоді за всі роки спілкування я жодного разу не чув, щоб Петро Володимирович когось із молодих повчав, радив, як писати, що писати. Він не мав своїх учнів у літературі й не дуже побивався цим. Інколи приходив на обговорення творів молодих, з цікавістю знайомився з їхнім доробком, але в процес їхнього творчого зростання не втручався. Взагалі, як мені здавалося, спілчанські клопоти його мало турбували. Він був наче замкнутий у собі. І для цього, зрештою, були підстави. У житті творчих колективів далеко не все йде так велично, в унісон із проголошуваними ідеалами, як це здається на перший погляд. Письменницьке середовище — не виняток.

25 червня 1972 року Петро Угляренко відзначав 50-річчя від дня свого народження. Петро Скунць, Василь Вароді, журналісти Олександр Коробко, Тамара Лісун вранці з букетами квітів прийшли вітати ювіляра додому. В очі вдарили написи, зроблені чорною фарбою на асфальті, парканах неподалік від будинку, в якому жив письменник, — «Угляренко — графоман!». Важко уявити душевний стан людей, які йшли до письменника, щоб першими привітати його. Що робити? Вони знайшли в собі силу ввійти до хати. Петра Володимировича вдома, на щастя, не було, тож квіти і вітання ювіляру прийняла його дружина — Раїса Луківна.

— Спасибі вам, дорогі мої, — хвилюючись, заметушилась вона. — Петро Володимирович позавчора поїхав у Київ, відвідати місце, де був хутір Мила. Там він народився. У Києві могили його батька, матері. Сьогодні приїде і матиме велику радість від вашого привітання.

Вона і уявити не могла, яке «привітання» приготували недруги, заздрісники письменника. Але і таке треба пережити. Пишу про цей епізод тому, аби молода людина, яка тільки виходить на літературний шлях, знала, що на ньому не лише увага, повага, похвали й оплески, але і терня. І чим ближчі тобі люди стелять його, тим болючіше воно ранить.

Петро Угляренко мужньо витримав цей несправедливий удар. Через день відбувся урочистий вечір з нагоди його 50-річчя. Все було, як належить: привітання, щирі побажання здоров'я, нових творчих злетів, книг, вдячних читачів. Серед гратулянтів, можливо, були й натхненники і виконавці того «чорнофарбного» вітання. Затямилось завершальне слово Петра Володимировича на своєму ювілейному вечорі. Він говорив про те, що далекий від того, аби вважати, що його творчість — це якась могутня вершина.

— Є ліс, — казав, — в якому є височенні дерева, і є підлісок, без якого ці велетні просто пропали б. Без нього їх, велетнів, не буває. Підлісок потрібен не менше, як поодинокі вершинні дерева.

І себе вважає трудівником на літературній ниві, якому треба працювати в поті чола щоденно, уповаючи тільки на Божу милість і милосердя. І аж ніяк не на прихильність сильних світу цього, в тому числі й тих, що уявили собі, ніби вони вершать долі людські і долі літературні.

— Не маючи ні на кого зла, не тримаючи за пазухою каменя, я продовжую іти далі!..

Письменник був вірним своєму слову. Бо після п'ятдесятиріччя написав цілу низку історичних романів на теми, до яких не доходили руки його опонентів: «Після довгої ночі» — про Федора Корятовича, «Довгий шлях до озер» — про Нестора-літописця, «Гірка сльоза радості» — про закарпатців у Першій світовій війні, «Взимку, в рік Миші» — про взаємини Київської Русі з Китаєм, країнами Сходу, «І був ранок, і була ніч» — про драматичну долю України у XVIII столітті. А ще були романи «Смерть у Санкт-Петербурзі», «Володимир». І досі не опублікований роман, єдине велике епічне полотно про велич і трагедію Карпатської України — «По сьомій сурмі»…

Дивувало, що навколо цих творів була якась зачарована зона мовчання. Про них, як і про доробок більшості закарпатських письменників, літературні критики чомусь згадували вкрай мало. Але є ще один індикатор сприйняття і оцінки творчості письменника. Це — відгуки самих читачів, людей, яким, зрештою, і присвячують трудівники пера свою працю. Перебуваючи із Василем Коханом у творчому відрядженні в Новому Уренгої, де у 80-ті роки минулого століття розгорнулось грандіозне за світовими мірками будівництво газопроводу «Уренгой—Помари—Ужгород», ми відвідали бібліотеку ім. журналу «Смена». Її особливість у тому, що комплектувалась вона із книг, які надійшли практично з усіх республік тогочасного Союзу. Адже на будові працювали люди з усіх кінців тієї великої держави. Яке було наше здивування, коли на полицях побачили дві книжки Петра Угляренка — роман «Одкрий мені дорогу» і книгу оповідань і маленьких повістей «Неонові вогні». Зачитані, засмальцьовані, попідклеювані… А ще й з написами: «Дуже цікава книга! Бери не задумуючись». Одну з тих книжок ми виміняли на бібліотечку нових творів закарпатських письменників і привезли її з собою із далекої Півночі на Закарпаття. Коли ж 1992 року Петрові Угляренку виповнилось 70 років, ми подарували йому цей примірник. Обличчя його засяяло щастям. Він тремтячими руками перегортав сторінки читаної-перечитаної книжки, і по щоці котилася сльоза. Сльоза радості за те, що його труди таки потрібні людям.

Широко відзначати свої ювілейні дати письменник не хотів. Скромний від природи, добре знаючи ціну ювілейних привітань, він знаходив десятки причин, щоб не робити ювілейного дійства. Може, десь у глибині душі побоювався нових вибриків «доброзичливих колег по перу». Так було і напередодні його 75-річчя. Але тодішній голова правління обласної письменницької організації Василь Поп неймовірними зусиллями вмовив прийти на свій ювілейний творчий вечір. То було велике, урочисте, доброзичливе і світле зібрання, без показовості й фальшу. На жаль, то була остання світла сторінка у житті й творчій біографії Петра Угляренка. Настали інші часи. Часи, яким художнє слово виявилось непотрібним. А його творці взагалі стали ніби зайвими. Письменнику в свої похилі літа доводилось побиватися над тим, як вижити. Заощадження на «старі дні» згоріли у пожежах горбачовської перебудови. Про гонорари за видання нових книг не могло бути й мови… Тоді він з молодечим запалом звертається до своєї давньої музи — журналістики. Пише публіцистичні статті, відгуки на книжки своїх колег — письменників, охоче йде на зустрічі з читачами. Мені пощастило у перші роки незалежності України разом із ним взяти участь у відзначенні Шевченківських днів у румунській діаспорі. Там, виступаючи перед інтелігенцією, студентством, учнями, він невтомно твердив: "Наші труднощі тимчасові. Не може бути, щоб незалежній Україні художнє слово було непотрібним. Побачите, як все зміниться на краще. Обов'язково!».

У пориві такої світлої обнадійливості раптово обірвався життєвий шлях письменника Петра Угляренка. Це сталося 6 листопада 1997 року.

Василь Густі

23 червня 2012р.

Теги: Угляренко, письменник

Коментарі

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи