Бабуся в кулоні, або Похорон за планом

І якщо варіанти подальшого розвитку подій для душі, чи то пак енергетичного поля людини, після її смерті стають чи не наріжною темою для дискусій різних релігійних та філософських течій (рай, пекло, реінкарнація, переселення на інші планети чи у паралельні всесвіти тощо), то от посмертній участі бездиханного тіла приділяється дещо менше уваги. Між тим варіантів продовження його нетривалого, проте вже самостійного – «бездушного життя» теж багато…

Назад у землю

Традиційне поховання для патріархального і переважно християнського Закарпаття все ще лишається головним способом упокоєння тіла померлого. Довга похоронна процесія, труна, вінки, кладовище, перші грудки, що з відлунням б’ються об гріб, сльози й побивання рідних, кілька тостів «за упокій» – усі перераховані ритуали здаються непорушними та єдино правильними. Часто нам важко уявити, що десь на землі в останню путь людину проводжають геть по-іншому. Наприклад, із піснями й танцями (як у Індонезії), з кольоровими фігурними трунами, які розповідають про те, чим займався покійник (як у Гані), чи з великою кількістю квітів та ароматичних есенцій, як у Японії.

На Закарпатті ж поки у традиційного поховання практично немає альтернативи. А от як облаштувати останнє місце спочинку тіла близьких людей, кожен краянин вирішує вже в міру свого естетичного смаку та фінансових можливостей. Бо хоч померти у нас обходиться й не так дорого, як, скажімо, одружитися, проте церемоніал завершального етапу життя також влітає у копієчку.

Хоча народна мудрість й застерігає, що багатства на той світ не забереш, проте певній категорії співвітчизників хочеться, щоб їх високий прижиттєвий статус був засвідчений навіть після відходу у світ кращий. Для цього заможним людям у нагоді стають різноманітні «нафаршировані» труни: з червоного дерева, з позолотою, камінням Сваровскі, інкрустаціями  й діамантами та навіть обладнані стереосистемами та кондиціонерами. Те ж саме стосується натільних золотих та срібних прикрас. Їх, наче зброю воїна у часи германських племен, непорушно ставлять у труну до покійника (особливо, якщо це молода людина), вірячи у те, що ці коштовності знадобляться новоприставленому і в його загробному житті. Така вже дуальність сучасної християнської філософії.

Довершують процес не менш помпезні, величні та дорогі надгробні монументи й пам’ятники. Цим ми суттєво відрізняємося від практично-скромних західних європейців та американців, які прикрашають могили близьких доволі таки непоказними, переважно однотипними плитами.

Вічний спочинок… у колі рідних

Невеличким різновидом захоронення в землю, який без застережень допускає християнська норма і який теж практикується на Закарпатті, є поховання у склепах. Звичайно ж, до такого виду «родинного» вічного спочинку вдаються переважно заможні люди або ж сім’ї, що мають відповідні давні традиції. Покоїтися поряд із ріднею, пліч-о-пліч із близькими людьми – живим це вселяє впевненість у тому, що по смерті вони не залишаться самотніми, – кажуть психологи. Це також символ відданості й любові, які відчували споріднені люди за життя. Знову ж таки релігійна складова (очікування воскресіння під час другого пришестя Христа) відіграє у виборі такого виду поховання також особливу роль. Однак родинні, фамільні склепи – це й певний елемент престижу, елітності, тож для окремої категорії краян це ще один стимул саме так облаштовувати свій спочинок та упокій близьких.

Згоріти заради природи, або Прах до праху

Такий вид захоронення померлих, як кремація (тобто повне згорання тіла покійника під дією надзвичайно високих температур у спеціальних печах, до утворення решток у вигляді попелу вагою 1-3,5 кілограми) у нашому краї поки недоступний. Тим часом усе більше європейських й інших християнських країн віддають перевагу саме такому способу поховання. Причин на те чимало. Головна – відсутність вільних площ під кладовища поблизу великих міст-мегаполісів. Кремація ж надає змогу значно «зекономити» території, які необхідно відводити під поховання. Таким чином, у наших близьких сусідок Чехії та Росії відповідно піддають кремації 95 % та 45 % померлих. Більш ніж половина американців, а також 98 % японців, 69 % британців, 64 % шведів теж віддають перевагу кремації.

З початку 1920-их років крематорії почали будувати практично повсюди у Європі. Кожне містечко, населення якого дотягувало до 100 тисяч, мало власну кремаційну піч. В Україні цей процес проходив не так активно. Найперший крематорій був збудований у Києві. Сьогодні ж на території нашої держави офіційно функціонують лише 3 крематорії – у Києві, Харкові та Одесі (для порівняння, у сусідній маленькій Чехії їх аж 80).

Не менш важливий економічний плюс кремації – вона обходиться майже на половину дешевше, ніж традиційне захоронення. Ратують за неї й екологи. Вони нагадують: виділяти сотні й тисячі гектарів рівнинних родючих площ для мертвих у сучасних умовах перенаселеного світу є невиправданою розкішшю з боку живих. Тим часом кремація у 100 разів зменшує площу, необхідну для захоронень, а термін мінералізації тіла скорочується з 50 років до 1-2 годин.

Ужгородське міське кладовище «Барвінок» ще два роки тому потребувало термінового розширення, адже наявних площ уже на той час було недостатньо. Наш обласний центр невпинно зростає, і невдовзі проблема захоронень постане з новою силою. Можливо тоді створення крематорію зможе вирішити хоча б частково це болюче питання для малоземельного Закарпаття. Однак для цього потрібен великий інвестор, готовий зачекати на окупність такого специфічного об’єкта 5-8 років… Чи займе хтось цю нішу похоронної справи, покаже час.

Церква залишає поле для роздумів

Здавалося б, переваг у кремації багато, проте для багатьох українців першочергову роль у цьому питанні відіграє благословення церкви. «Не заохочувати, проте й не забороняти», – саме таку нежорстку офіційну позицію щодо кремації обирають більшість християнських конфесій. Так було не завжди. На зорі християнства спалення решток померлого не віталося, адже асоціювалося із поганськими звичаями. Проте з плином часу погляди священнослужителів різних течій християнства дещо зм’якшилися: вони не могли не брати до уваги нові реалії життя.

Пастор ужгородської реформатської церкви, заступник єпископа закарпатської реформатської церкви Янош Гейдеш пояснює: «Кремація – це й досі досить спірне питання в теології. Так, у середньовіччі вважали, якщо тіло людини не збережене, то вона не воскресне до нового життя. Проте під час воєн, облог виникала необхідність у замках спалювати трупи. І це породжувало певний конфлікт із церквою. Сьогодні стає актуальним інший аспект проблеми – у Європі, особливо навколо великих міст, постає проблема з вільними площами для поховання померлих. Тому виникають дискусії: з одного боку, Біблія каже, що «тіло – це храм Духа Святого», тому його знищувати не можна, з іншого, так само в Біблії є слова, як-от: «ми народжені з праху і стаємо прахом». Бог може прийняти нас і такими. До прикладу, що стається з людьми, яких з’їла акула або тіло яких було понівечено внаслідок якоїсь катастрофи? Якщо ми подивимось на тіла давно похованих людей, то побачимо, що вони теж перетворилися на прах. Бог може здійснити неможливе, Він «одягне нас у нове тіло».

Професор Богословської академії ім. Теодора Ромжі, отець Владислав Ігнатишин підтверджує думку: «Це тема доволі дискутивна. І хоча греко-католицька церква не заперечує цілковито можливість кремації, все ж рекомендує своїм вірникам дотримуватися традиційного ритуалу поховання. У випадку ж, коли кремацію провести необхідно, важливо відмежуватися від різноманітних язичницьких звичаїв – прах людини має бути захоронений цілком (а не розвіяний, розділений на частини тощо)».

В Америці ж із праху померлих родичів додумалися навіть… виготовляти коштовності. Таким чином усього за кілька тисяч доларів улюблену бабусю можна носити на шиї у вигляді діамантового кулона. Та слід зауважити: те, що є звичним у США, навряд чи нормально сприйматиметься у нас.

Віддати серце ближньому

Серед можливих варіантів продовження життя після смерті є й «переселення» у тіло іншої людини. Принаймні часткова – шляхом добровільного донорства. Чи часто закарпатці заповідають свої серця (і не тільки) ближнім, ми поцікавилися у медиків. Головний лікар Ужгородської міської клінічної лікарні Іван Курах каже, що випадків такої «тілесної благодійності» в області не пам’ятає: «Принаймні за всю мою практику таких випадків точно не було. Але ж ви розумієте, що для того, аби робити такі операції, потрібно мати не лише добровольців, але й відповідне обладнання, умови та кваліфікованих спеціалістів. Адже людський орган – це не те, що ви поставите в холодильник і воно зберігатиметься там місяцями. Частина людського організму за відповідних умов «проживе» всього кілька годин, протягом яких потрібно встигнути зробити пересадку. Наразі такі операції є можливими лише у великих містах-мегаполісах. І навіть ті закарпатці, які прижиттєво хочуть пожертвувати якийсь свій орган або його частинку своїм родичам, змушені їхати для проведення таких хірургічних маніпуляцій до Києва.

У той же час Іван Курах пе­­реконаний: проблема наразі суто технічна. «Якби серед за­карпатців проводити правиль­ну інформаційну політику, роз’яс­ню­вальну роботу, то, я думаю, багато людей, сімей погодилось би піти на такий крок. Просто людям треба пояснити, що у разі нещасного випадку їх тіло або тіло їхніх близьких буде закопане в землю, де згодом згниє, а у разі добровільного донорства серце, нирка чи легені, а разом із ними й частинка їхньої душі, отримає можливість продовжити своє життя в іншій людині, яка зможе радіти, бігати, сміятися, працювати!..»

Водночас отець Владислав Ігнатишин застерігає від надмірної легковажності у цьому, здавалося б, цілком благородному питанні: «Церква завжди мала змодеровану позицію щодо медицини: чим менше насильницького втручання в організм людини, тим краще. Медицина сьогодні доросла навіть до повної заміни конкретних органів. Проте важливо, щоб ми людське тіло, дар Божий, не перетворювали на фабрику. Це етичне питання, і не можна, аби воно було схоже на заміну деталей у машині. Саме цієї індустрії заміни органів потрібно уникати. Проте, на жаль, людина – така істота, яка не вміє вчасно зупинитися…

Якщо ж є шанс врятувати чиєсь життя, не виходячи за межі середньостатистичної можливості для порятунку, то церква не заперечує такого виду допомоги. Достатньо лише навести приклад: нині мій колега, молодий священик, носить нирку свого батька».

Духовні отці також наголошують на неприпустимості такого явища, як торгівля людськими органами та пов’язаних із нею злочинів і зловживань.

Тіло – на вівтар науки

Що ж до жертвування власним тлінним тілом в ім’я науки, то Іван Курах вважає, тут шансів на благодійників значно менше. «Мета, звичайно ж, благородна, адже так, вивчаючи анатомію, виховуються майбутні медики, які потім можуть рятувати життя. Але… не думаю, що хтось готовий піти саме на такий крок. Та й для чого? Вже давно усталена практика використання для таких цілей тіл безпритульних, які не мають близьких, рідних; про яких дуже часто нема кому подбати навіть після смерті, організувавши похорон».

Натомість ужгородець Євген стверджує: «У принципі, нині є багато людей, які ідейно були б готові заповісти себе для науки чи медицини, проте вони не ходитимуть, не шукатимуть, як це можна зробити. Потрібно, щоб це було приблизно на такому ж рівні, як візити ієговістів – до вас мають прийти із пропозицією, а ви просто можете розписатись, якщо бажаєте. Потрібна певна соціальна реклама з цього приводу».

Психологи підсумовують: закарпатці, як і українці загалом, ще не звикли ставитися до власної смерті зважено та раціонально. Хоча, й у нас трапляються бабці, які по кілька десятиліть відкладають собі «на смерть». Проте ані масове складання заповітів, заповідання спадків, ані детальне планування власного похорону не є притаманним краянам (на відміну від тих же американців). Для нас смерть – це майже завжди «прикра несподіванка», а не логічний підсумок життя. «Закарпатці переважно звертаються до психологів із питань профорієнтації, постановки цілей, досягнення успіху, але жодного разу за мою практику ніхто не приходив поговорити про смерть. Цього питання намагаються уникати. Навіть самі психологи. Вони також дуже неохоче обирають таку тему для вивчення й аналізу», – зізнається ужгородський психолог Оксана Залужна.

Наталія Тернавська

Теги: смерть, поховання, кремація, кладовище

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати