Ужгородські музиканти не зберегли старовини, зате опановують екзотику

Екзотику опановують навіть діти в садочках

Незвичних для нашого регіону музичних інструментів нині, звісно, не знайдеш у кожному будинку, але завдяки відкритим кордонам привезти якусь екзотику з інших країн стало набагато легше. Багато хто повертається з відпусток з інструментами, які виконують радше роль сувеніра, інші ставляться до можливості опанувати іноземний фольк більш серйозно і вчаться на них грати, збагачуючи тим самим себе і власну культуру.

Працівники одного з музичних магазинів Ужгорода розповіли, що все-таки основну зацікавленість у покупців наразі викликають, так би мовити, класичні інструменти – ті, які входять до програми навчання музичних шкіл або училищ. Але останнім часом досить великий попит спостерігається і на народні інструменти інших країн (переважно, африканських та азійських), які купують як для оздоби приміщень, наприклад, тематичних кафе, так і для музичних експериментів.

Мабуть, найбільше цікавляться закарпатці можливістю придбати різноманітні ударні інструменти, такі як кубинське бонго, латиноамериканська конга, східна дарбука. Коштують вони по-різному: наприклад, невеличкі барабани бонго можна купити за 300-500 грн., високі барабани конга – за одну-дві тисячі гривень, а єгипетську чи турецьку дарбуку  – приблизно за 300-700 грн. Продавці магазинів кажуть, що інтерес до цих барабанів зріс після того, як люди масово почали їздити відпочивати на єгипетські і турецькі узбережжя і почули, як ті звучать. Та, власне, багато хто лише цікавиться ціною, сам же інструмент, як правило, привозять з країни, дн відпочивали – на згадку і щоб перед друзями похвалитися.

Звісно, що інтерес до екзотичних інструментів проявляють і професійні музиканти. З таких останнім часом до магазинів заходили у пошуках укулеле (тихоокеанської мініатюрної гітари), тарагота (дуже складного духового інструмента родом з Угорщини), ксилофона. Цікаво, що одними з найчастіших відвідувачів музичних магазинів Ужгорода є вихователі та музкерівники дитячих садочків, котрі підшуковують для занять із малятами різноманітні цікавинки, як-от бубни різних народностей, металофони, маракаси, сопілочки, ложки, музичні трикутники, трещітки, тамбурини та багато іншого. Заняття з такого роду шумовими та ударними інструментами, пояснюють вони, неабияк подобаються діткам і розвивають їхній музичний слух.

Діджеріду вилікує від астми

Однак, є в обласному центрі й такі люди, котрі не шукають інструментів у магазинах, а виготовляють їх самі. До прикладу, як уже писав «Замок» 22-річний Юрій Кочут з Ужгорода має незвичне хобі – він виготовляє не властиві для нашого регіону музичні інструменти і грає на них. Власне, талантами багата вся родина Кочутів: батько Андрій Ярославович збирає мед, виготовляє цікаві інтер’єрні вироби з коренів дерев, робить дерев’яні світильники та композиції з каменю, працює з деревом, а його сини Юрій, Роман та Ігор майструють лицарські обладунки, музичні інструменти та цікаві вироби декоративно-прикладного мистецтва.

Першою ідея створити інструмент власноруч з’явилася у батька цього талановитого сімейства Андрія Кочута два роки тому, коли один молодий німець, гостюючи у його синів, показав йому словацьку фуяру. Закохавшись у її звучання, Андрій Ярославович разом із своїми синами вирішив спробувати змайструвати цей інструмент. Усе, що потрібно для його виготовлення, майстри знайшли в Інтернеті, а завершив цю справу старший син Юрій, котрому з першого разу вдалося зробити фуяру з гарним звучанням.

Наступними зі всесвітньої мережі були взяті ідеї виготовлення діджеріду – одного з найдревніших музичних інструментів світу. Походить він з Австралії (оригінальна назва інструмента – єдакі), де його використовували в якості ритуального тамтешні аборигени. Здавна єдакі виготовляли зі шматка стовбура евкаліпту довжиною 1-3 метри, серцевину якого виїли терміти. Цікаво, що цей інструмент звучить лише в одній ноті, але має надзвичайно великий діапазон тембру. «Гудіння», яке видає діджеріду, таке магічне, низьке, вібруюче, що справді може використовуватися для введення людини у стан трансу.

Але грати на цьому унікальному інструменті зможе далеко не кожен, адже для цього треба опанувати спеціальну техніку безперервного, або так званого циркулярного дихання, коли повітря вдихається носом і одночасно видихається з ротової порожнини (щоки при цьому використовуються в якості мішків, де повітря затримується). Опанувати таку техніку доволі непросто, але медики всього світу вже давно довели користь від гри на діджеріду. Зокрема, безперервне дихання, яке задіює щоки, діафрагму, гортань, язик, легені, робить своєрідний звуковий масаж грудної клітки, що дозволяє позбутися храпу і навіть вилікувати астму. Такий масаж звуковими вібраціями можна робити й іншій людині – варто лишень музикантові грати над лежачим слухачем упритул до його тіла (до речі, саме таким способом австралійські аборигени-шамани оздоровлювали хворих членів свого племені).

Ужгородський майстер цих інструментів теж підтверджує лікувальні властивості гри на діджеріду. Каже, що низькі частоти, «видобуті» з цього інструмента, розходяться вібраціями по всьому тілу, що створює неповторні відчуття. Є припущення, що гра на діджеріду дуже схожа на муркотіння кішки, яке, подейкують, і є запорукою надзвичайної живучості цих тварин. А ще вчені вирахували, що шум у роті музиканта, який, безперервно дихаючи, дме в цей інструмент, досягає 100 децибел, що приблизно у 10 разів «тихіше» за звук відбійного молотка. 

Сьогодні діджеріду виготовляють не лише з евкаліпту, а й із багатьох інших, більш доступних, матеріалів. Звук від них не гіршає, але, звісно, відрізняється в кожному іншому матеріалі. Юрій Кочут пробував робити діджеріду з клена (техніка тут багато в чому нагадує виробництво трембіт: гілку треба розколоти навпіл, вичистити, склеїти, змастити зсередини олією, аби не тріснула, та зробити нагубник), бамбука, пластику.

Нині Юрій виготовляє для себе і на продаж не лише діджеріду, а й фуяри, дримби, африканські барабани зі шкіряною мембраною. У планах молодого майстра – розгадка секрету одного з найсучасніших і найцікавіших інструментів світу, який має назву ханг драм і був розроблений у 2000 році швейцарськими музикантами, котрі експериментували з акустичним резонансом металу.

Камеленгоні: родом з Африки, в Ужгороді – з Бельгії

Африканська арфа, кора, камеленгоні – цими та багатьма іншими словами називають надзвичайно рідкісний і цікавий струнний щипковий інструмент родом із Західної Африки. Опановує його і мешканка Ужгорода Анна Федоренко, або, як її кличуть друзі, Шанті. Власне ужгородкою Шанті назвати важко, адже з 15 років дівчина подорожує країнами, вважаючи своїм домом увесь світ. Останнім місцем її тимчасового проживання були Філіппіни, наступним, ймовірно, стане Алтай.

Музичної освіти Анна не має, але майстерно грає на різного роду барабанах. Зі своєю дарбукою вона багато їздила автостопом, бачила і грала на дуже цікавих існтрументах, але додому майже нічого з екзотики не привозила – грошей на такий подарунок не вистачало. Африканську ж арфу дівчина вперше побачила у 2009 році, коли під час організованого нею в Закарпатті фестивалю «Райдуга» познайомилася з бельгійським хлопцем Алексом, котрий їх майструє. Аня згадує: щойно бельгієць починав грати на своїй камеленгоні, всі гості «Райдуги» як магнітом тягнулися на чудовий звук цього інструмента. Не втримала свого серця і вона – щойно побачила незвичну на вигляд арфу, почала потайки мріяти, що одного дня і вона стане власницею такої.

Мрія здійснилася через два роки. Коли Алекс приїздив в Україну, то привіз із собою арфу, спеціально виготовлену для Анни. Нині щаслива власниця єдиної в області, а може й в усій країні, камеленгоні розповідає: її друг відомий вузькому колу європейських музикантів як чи не єдиний на континенті майстер із виготовлення цих інструментів. Вони коштують досить дорого, в межах 300-1000 євро. Алекс їх модернізує, зокрема замінює корпус із гарбуза калабас іншою деревиною, яка витримуватиме європейські зими і є більш міцною. Спеціально для Ані він вирізьбив у корпусі дірочку для резонатора не традиційно круглу, а у формі сердечка. Тож тепер дівчина має цілком унікальний авторський інструмент, якому позаздрять чимало музикантів.

У майбутньому Аня бачить себе власницею чималої колекції цікавих музичних інструментів, як класичних, так і маловідомих. А поки опановує гру на камеленгоні, яка навіть для навчених нотній грамоті людей іноді є заважкою. Власне кажучи, власником екзотичного інструмента, за словами дівчини, може стати кожен. Ось спосіб, який дозволить будь-кому в домашніх умовах виготовити дуже цікавий інструмент, який вона називає «музикою дощу»: наприкінці літа, коли на берегах наших річок відцвітають і починають засихати звичайні борщівники, треба зрізати один високий сухий стовбур його квітки (важливо, щоб був порожнім усередині), встромити на деякій відстані одне від одного по всій його довжині половинки зубочисток (аби всередині стовбура створювалися штучні перепони), закрити з одного боку і, насипавши туди звичайного рису, заглушити з іншого. Повільно перевертаючи цю палку «з ніг на голову», можна отримати приємний шум, справді чимось схожий на звуки дощу.

Наразі почути, як Анна Федоренко грає на своїй камеленгоні, можуть лише її друзі. Вона не планує влаштовувати концертів, але в теплу пору року обіцяє час від часу грати на ній просто на вулицях Ужгорода, так, аби звучання арфи змогли почути всі бажаючі і без вхідних квитків.

Американський подарунок місту не потрібен

У 2008 році у рамках Дня міста Ужгород відвідала делегація з американського міста-побратима Корвалліса. Разом з офіційними особами до нас прилетіли і тамтешні улюбленці публіки – учасники гурту «Магарімбас», котрі грають на екзотичному інструменті марімбі. Аматорський ансамбль заснували ще у 1987 році викладачі Орегонського університету. Вони привезли марімби із Зімбабве, куди їздили з метою ознайомлення з багатою музичною культурою племені шона. А щоб донести запальні африканські мотиви до своїх співвітчизників, почали грати на місцевих святах. Нині викладачі постаріли, але гурту не покидають – так само «запалюють» у Корваллісі, отримуючи від цього неймовірне задоволення.

До Ужгорода 9 музикантів гурту приїхали, звісно ж, зі своїми інструментами, які за принципом будови нагадують ксилофони. Протягом тижня вони давали концерти на Театральній площі та у міському альпінарії, в бібліотеці та сиротинцях – і всюди їх сприймали із захопленням. Воно й не дивно: літні, серйозні люди, а грають, весь час пританцьовуючи і даруючи широку американську посмішку, як безтурботна молодь.

Покидаючи Ужгород, «Магарімбас» зробили широкий жест – подарували свої марімби Падіюну, з надією, що під час свого наступного візиту побачать тут не менш запальний гурт, який залюбки гратиме на цих інструментах. Та з 2008-го минуло більше 3 років, а жоден ужгородець, мабуть, і не чув їхнього звучання в українському виконанні.

Як розповіла «Замку» заступник директора Падіюну Галина Пендерецька, спочатку вихованці Палацу дітей та юнацтва були в такому захопленні від марімб, що охоче на них займалися. Але з часом ентузіазм кудись зник, бажаючих займатися ставало все менше, а потім Падіюну і зовсім довелося скоротити посаду керівника цієї групи.

Уже більше року дорогий африканський інструмент припадає пилом у стінах Падіюну. На ньому ніхто не грає, його ніхто не згадує. Керівництво Падіюну і раде би передати марімби комусь, хто би міг гідно використовувати американський подарунок за призначенням, та зробити це не так просто – заважають бюрократичні перепони, адже інструмент перебуває на балансі структури. Шкода, бо неспроможністю оцінити цей презент ми показуємо як мінімум нашу невихованість, а як максимум, байдужість до іноземної культури, яку нині підтримують лише окремі ентузіасти.

Тетяна Літераті     

Теги: музичні інструменти, музикант

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати