Яна Садварі: «Творчість дарує мені радість та наснагу»

Єдиний в Україні професійний колектив, який пропагує та збагачує не тільки українську пісенну й хореографічну культуру, а й мистецтво всіх національних меншин, що здавна проживають на закарпатській землі, – це Державний заслужений академічний Закарпатський народний хор. Саме з таким колективом свою творчу кар’єру пов’язала талановита вокалістка, композитор та педагог Яна Садварі.

Яна Садварі: «Творчість дарує мені радість та наснагу»

Про музичну кар’єру, творчі плани та легендарний хоровий колектив ми розмовляли у перші новорічні дні.

–  Як починалась ваша музична кар’єра? Чи давно працюєте в Закарпатському народному хорі?

– Я вчилася в музичній школі, потім в музучилищі. Закінчила Київську музичну академію ім.П.І.Чайковського. Пізніше переїхала до Ужгорода і з травня 1998 року працюю в колективі Закарпатського народного хору.

–  Навчання в музичній школі  було вашим прагненням чи батьківською настановою?

– Ні, музичну школу я обрала для себе сама. Тільки хотіла вступити до класу баяна, а зарахували на бандуру. Але якщо батьки не підтримують в тонусі, то лінь може взяти гору і можна просто кинути, не думаючи про наслідки. Тому це правильно, коли батьки не дають звернути з обраної дороги. Інша справа, коли дитина не хоче, або не може щось робити, а її примушують, бо батькам подобається музика чи танці. А до музичного училища я взагалі вступила випадково, за компанію. Потім музична академія, грала у тріо бандуристок. Загалом бандурою займалась майже 17 років, але залишила інструмент і перейшла до вокалу.

–  Які ваші улюблені пісні у виконанні Закарпатського народного хору?

– Улюблених є багато. Щоправда, угорською співати ще не беруся. А найбільше люблю балади: «Та піду я, піду», «Чи ти, ненько, чула?» в обробці Каленюка, «Ой, над Хустом ворон кряче».

–  Як часто гастролює колектив?

– Досить часто, найчастіше це Словаччина, Угорщина, Хорватія, інші близькі до Закарпаття країни. Менше гастролюємо Україною. Торік дали кілька концертів у Донецьку, Дніпропетровську та Дніпродзержинську. Їздили на концерти до Києва, потім виступали в різних містах та селах Закарпаття.

–  Як вам співалось на сході України? Там українська музика в пошані?

– Звісно. На концерті в Дніпродзержинську нас не відпускали зі сцени, а після концерту глядачі запитували: «Чому ви так рідко приїжджаєте?».

–  Як ваша сім’я ставиться до концертної та гастрольної діяльності?

– Абсолютно позитивно. Сім’я в мене музична, чоловік теж співак, інколи навіть концерти збігаються. 

–  У  Закарпатського народного хору є найпопулярніша піс­ня?

– «Верховино, світ­ку ти наш» – це візитівка нашого колективу. Де б ми її не співали, її знають усі, часто під­співують. Цю пісню пам’ятають навіть за кордоном, ще з радянських часів.

–  Як розпочався новий, 66-й концертний сезон?

– У першу чергу з нової програми  «Червена ружа». Для нашого колективу це було щось абсолютно но­ве, експериментальне. Хор почав підтанцьовувати, а оркестрова група підспівувати. Номери ставили К.Балог разом із М.Шутєвим, а музику – художній керівник Н.Петій-Потапчук та керівник оркестру М.Бровді. Напри­кінці кожної репетиції ми аплодували їм за те, що вони змогли таке вигадати. Вийшов ду­же цікавий синтез, а головне,  що  він сподобався глядачеві.

–  Який віковий склад колективу? У Закарпатському народному хорі працює багато пенсіонерів?

– Ні, всього сім чоловік. Це люди, які почали співати в колективі із 17–18 років і пов’язали з ним все своє життя та творчу кар’єру. Але роботою не нехтує і молодь, хоч інколи й доводиться працювати лише на ентузіазмі.

–  Мені відомо, що ви не лише талановитий вокаліст, а й прекрасний композитор. Як налаштовуєтеся на написання пісень?

– Інколи пісня виривається сама, і ти пишеш її за п’ятнадцять хвилин, а буває, що так і залишається незавершеною. Часто твір пишеться на ґрунті деяких переживань, а було і таке, коли просто читала жіночий журнал. Саме так, до речі, і народилась пісня «Сльози янгола». Тому коли мене просять написати пісню для виконавця, мені спершу потрібно оцінити не лише його вокальні, а й духовні дані, щоб зробити її близькою лише одному вокалісту, щоб він зміг її пережити. Тому і музами часто є самі майбутні виконавці.

–  Яно, чи є у вас якісь творчі принципи?

– Лише один – ніколи  не співати під фонограму. Щоразу, коли людина співає пісню, вона співає її по-новому. Запис ніколи не дасть такого ефекту, а така пісня не принесе задоволення навіть самому виконавцю. Крім того, не можна забувати і про технічні особливості, коли фонограма може заїдати, а то й взагалі вимкнутися.

–  Які ваші творчі плани? Чи є пісня, яку ви мрієте виконати?

– Пісні, напевно, нема. Тим паче, що репертуар я обираю собі не сама. А головним бажанням є написання пісень та навчання молодих співаків. Адже кожен мій учень унікальний, і я дуже радію їх творчим здобуткам.

–  Творча людина, вокаліст – це покликання з небес чи важка щоденна праця?

– Таким треба народитись, навіть якщо будь-який талант потребує розвитку. В творчому процесі кожен ставить собі планку, а досягаючи її, намагається підняти ще вище. Але якщо ти не можеш втримати свого рівня, тобі час завершувати вокальну кар’єру. Можна писати пісні, вчити дітей, але на сцені варто залишатися лише до тих пір, поки ти відчуваєш себе сильним виконавцем.

–  Якби доля повторилась, чи вибрали б ви таке життя ще раз?

– Так, особливо зараз. На даному етапі моя робота мене абсолютно влаштовує, хоча додому найчастіше приходжу тоді, коли вже спати пора. Творчість заряджає мене енергією, дарує радість та наснагу. А це головне, що мені зараз потрібно.

Розмовляла Мирослава Стеців

06 лютого 2012р.

Теги: Яна Садварі, хор, пісня

Коментарі


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи