Злет і падіння закарпатської фармації

Без цих закладів, як і без магазинів, лікарень, шкіл цивілізація обійтися не може. Аптеки існують з давніх часів. Їхній асортимент, оснащення змінюються з часом, та постійним є головне завдання — забезпечувати недужих якісними, ефективними ліками. Останніми роками ми стали свідками справжнього аптечного буму в Україні і в нашому краї зокрема. Кількість аптечних закладів зросла у геометричній прогресії, однак кількісні зміни не завжди перетворилися на якісні. Ба більше, колись уніфікована і контрольована державою система перестала існувати. Змінив її «дикий ринок», внаслідок чого ми отримали більшу кількість медикаментів, значно більше фальсифікату та  постійно зростаючі ціни.

Ми вирішили порівняти минуле і сучасність та розпитати досвідченого фармацевта, багаторічного очільника закарпатської аптечної мережі Борислава ОСТАШКА про становлення фармацевтичної галузі краю і нинішній стан структури, яку він свого часу розбудовував.

Бориславе Олександровичу, як сталося, що стали фармацевтом, адже перед війною вчилися на механізатора?

— У фармацію потрапив, вочевидь, не випадково. Коли вступав у фармацевтичний інститут, був уже одружений, дружина ж — фармацевт. Хоча й не одразу мислив себе цивільним. Я вступив на військово‑медичний факультет Харківського фармацевтичного інституту, однак через деякий час його закрили, а студентів перевели на цивільні відділення.

А на Закарпаття як потрапили?

— Після закінчення вузу працював завідувачем центральної  аптеки у Градизькому районі на Полтавщині. Мені ж запропонували обійняти посаду начальника аптекоуправління Закарпатської області. Рекомендувала мене заступник міністра пані Коваленко, з якою свого часу познайомився, працюючи у комісії з підготовки Кременчуцького водосховища. Викликали у Київ і сказали: «Поїдеш на Закарпаття». Оце і вся розмова була.

Прибув, можна сказати, на порожнє місце. Керував аптекоуправлінням виконувач обов’язків, усі керівники і кілька завідувачів аптек були звільнені або знаходилися під слідством за фінансові зловживання. Разом зі мною в Ужгород відрядили начальника оргвідділу головного аптекоуправління слідкувати, щоб я бува не втік (сміється). Поселився у готелі «Київ», і одразу ж навалилася робота — думати про щось інше ні часу, ні сил не було. До того ж прийняли мене дуже добре, і моя «кураторка» повернулася у столицю.

Якою була тодішня аптечна мережа області?

— І організаційно, і кадрово вона лише переходила на радянську модель. Для того, аби налагодити чітку роботу, необхідно було надати їй нової форми. Скажімо, у Берегові, Виноградові в усіх аптеках працювали ще «старі» кадри, для яких звичними були приватні заклади. Безперечно, вони мали свої навики і специфіку. Та в нових умовах усю систему треба було змінити. Однією з найпекучіших була кадрова проблема. Кваліфікованих спеціалістів бракувало катастрофічно.

Вирішити проблему допоміг тодішній перший секретар обкому партії Ю.Ільницький. На моє прохання він домігся, що для закарпатців у Львівському медінституті виділили 30 позаконкурсних місць для підготовки фармацевтів. Таким чином десятки наших краян здобули вищу фармацевтичну освіту.

Мені відомо, що за 20 років вашого керівництва обласним аптекоуправлінням у краї було збудовано 45 аптек (майже по три щороку). Це була життєва необхідність, план?..

— У той час існувало правило — у кожному населеному пункті, де працює будь-який лікувальний заклад, повинна бути й аптека. Відкриття лікарень відбувалося швидше, а тому нам доводилося наздоганяти розвиток охорони здоров’я в області. Розробили план розширення аптечної мережі й взялися до діла.

Знаю, що за вашої роботи в Ужгороді було збудовано центральний аптечний склад…

— Якось постало питання, що уже нібито й усе маємо, а от складів для медпрепаратів бракує. Підготували технічну документацію, включили проект в обласний план. А у Держплані в Києві його «зарубали». Виручила моя далека родичка, яка була дружиною голови Ради міністрів. Спеціально я її ні про що не просив, та, будучи у столиці, зайшов у гості й між іншим розповів про проблему. Через кілька днів мені зателефонували в Ужгород і терміново затребували ли проектну документацію на будівництво. Усі дивувалися, як мені вдалося «пробити» проект. Та про свою маленьку хитрість я не розповідав. Найголовніше, що справу було зроблено і наше маленьке Закарпаття раніше від таких гігантів, як Харківщина та інші отримало сучасні, добре оснащені приміщення для зберігання медпрепаратів. На жаль, нині цей, без перебільшення, унікальний об’єкт знищено, а фінансові потоки від завезення в область ліків осідають в інших регіонах України.

Колись в Ужгороді працювала й фармацевтична фабрика…

— Її продукція була для наших лікувальних закладів великою допомогою. Там виготовляли таблетки, мазі, настоянки і навіть ампули. Та згодом підприємство закрили. Можливо, просто змінився час. Хоча, як на мене, і нині її продукція знайшла б своїх покупців.

Радянська доба прославилася тотальним дефіцитом. У тому числі й на лікарські засоби. Як ви вирішували проблему забезпечення медпрепаратами лікарні та населення?

— Над цим доводилося багато працювати. Наведу один приклад. На той час в області дуже гострою була проблема з інсуліном. Препарат ми отримували з Львівського ендокринного заводу. Звісно, були ліміти на його поставку. Я їздив до Львова і домовлявся, щоб виділили понад норму. Допомагало. Взагалі ж, у ті часи (як і нині) треба було бути пробивним, енергійним. Хто їздив, просив, вимагав, домовлявся — той отримував, а хто сидів у кабінеті — перебивався, так би мовити, з хліба на воду.

Обов’язковим супутником дефіциту була й торгівля «з-під прилавка»…

— Такі випадки траплялися, але вони були поодинокими. За весь час мого перебування на посаді начальника аптекоуправління не було жодного випадку, коли б доходило до публічних розборок, не кажучи вже про слідство. Був один випадок зловживання зі спиртом на фармацевтичній фабриці. Я директора звільнив з посади, та залучати правоохоронців не став — все-таки доля людська.

Самі яким лікам надаєте перевагу: вітчизняним чи імпортним?

— Вітчизняним. Вважаю, що вони якісніші й чистіші.

Останніми роками чимало колись державних аптек приватизовано. Вважаєте, що аптечна справа у нас покращилася?

— Однозначно, ні. Для людей вона не стала кращою. Для аптечних працівників — так. Нинішня ситуація для мене — це біль. Бажання приватних аптек якомога більше заробити часто призводить до зниження якості лікування недужих. Так, з’явилося багато різноманітних препаратів, колись недосяжних для наших споживачів, але водночас побільшало й неякісних та фальсифікованих ліків. В аптечну справу масово подалися нефахівці, комерсанти, які не мають відповідної освіти, а лише бажання заробити. Вважаю, що кожен має займатися своєю справою: коваль — кувати, лікар — лікувати, а виготовляти й реалізовувати ліки — фармацевт. Такого ніколи на Закарпатті, за жодної влади, не було, щоб в аптеці працювала людина без фармацевтичної освіти. Нині — це поширене явище.

Петро ПОЛІХА.

Довідка «НЗ». Борислав Олександрович Осташко народився 20 липня 1926 року в смт Градизьк Полтавської області у селянській сім’ї. Перед початком Радянсько-німецької війни1941—1945 рр. закінчив перший курс факультету механізації сільського господарства технікуму і курси трактористів. У 1943‑муйого призвали на військову службу. Воював під Ленінградом, Виборгом, Тарту, штурмував Кенігсберг. Був неодноразово поранений. Перемогу зустрів у пруському місті Росток. Після закінчення війни служив у підрозділах 2‑ї Ударної армії в Німеччині, згодом — в Архангельському військовому окрузі. У 1952–1957 рр. навчався у Харківському фармацевтичному інституті. Після закінчення працював завідувачем Центральної районної аптеки Градизького району Полтавщини. У 1963–1983 рр. очолював Закарпатське обласне аптекоуправління. Після виходу на пенсію працював провізором ЦРА № 1 м.Ужгород. Нині — на заслуженому відпочинку.

Теги: фармація, аптека, ліки

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати