"Ужгородськими тротуарами коні не змогли б ходити, а не те, що люди..." — вважає американський українець Вільям Смієвець

У часи Другої світової його батьки-українці опинилися на примусових роботах у Німеччині, звідти подалися до Сполучених Штатів. А багато десятиліть по тому їхній син Вільям за покликом серця з-за океану повернувся на свою малу батьківщину – Україну. І, як не дивно, хоча Вільям досі є громадянином Америки, він доволі гарно володіє українською мовою, а своєю справжньою батьківщиною вважає саме Україну.

«Більшовики застрелили мого діда, коли він вечеряв з родиною»

Вільяме, знаю, що за походженням ви – українець. Розкажіть, як доля закинула ваших батьків до Сполучених Штатів?

— Мій батько народився поблизу українського міста Володимир-Волинський. Коли був малим, його батьки, а мої дідусь і бабуся, переїхали до Вінниці на роботу на цукровий завод. Мама народилася у невеличкому селі, яке на той час належало до Польщі. Її батьки також були українцями за прізвищем Лазаренко. Коли їй виповнилося два роки, більшовики застрелили мого дідуся, коли він увечері сидів за столом із родиною. Бабуся злякалася, зібрала дітей і переїхала до Білорусі. Зупинилися під Мінськом. Коли мамі минуло 12, її вигнали зі школи, бо не розмовляла російською, а тільки українською. У її 16 до селища приїхала німецька вантажівка. Солдати забирали молодих дівчат на примусову роботу до Німеччини. Мати намагалася не пустити доньку, але німці забрали силоміць. До речі, з моєю бабусею мама зустрілася тільки через десять років потому. В Німеччині мама працювала на заводі, де виробляли хімікати. Одного дня туди прийшов фермер, який набирав на роботу остарбайтерів. Мама опинилися серед тих, кого він вибрав. Саме в цього фермера вона згодом познайомилася з батьком, якого німці теж вивезли з України на примусові роботи. Батьки покохали один одного. Коли війна скінчилася, батько й мама постали перед вибором, куди йти. Повертатися до Союзу не хотіли, бо в той час Сталін відсилав усіх до ГУЛАГу. Вирішили залишитися в Німеччині. Там, поблизу Мюнхена, згодом народився мій старший брат. Одного дня батько дізнався, що за євреями, які жили в Німеччині, зі США приплив військовий корабель. Але капітан судна помилився з часом, бо євреї якраз відзначали своє релігійне свято, яке тривало два тижні. Вони відмовилися їхати в цей період, а капітан судна не міг чекати стільки часу. Пішла чутка, хто бажає емігрувати до Америки, може збирати речі. Батько прийшов додому й каже матері: «В нас є година. Ми їдемо до Америки». Мама зібрала все, що могли з собою взяти, і попливли до Штатів на кораблі «Генерал Блечфорд». За тиждень дісталися до Нью-Йорка. Там їм допомогли влаштуватися на бавовняну плантацію. Але згодом через хворобу батька переїхали до Чикаго. У Америці в 1952 році народився я. Мама хотіла назвати мене Василем, але таке ім’я зареєструвати не схотіли, тому запропонували на американський лад: Вільям, тобто Білл. До речі, прізвище моїх батьків Змієвець. Та в Америці під час реєстрації нас записали як «Смієвец». Маму Тетяну записали Тіною, а батька Петра – Пітером.   

У вашій родині розмовляли українською чи англійською?

— Коли батьки переїхали до Америки, вони майже не володіли англійською, знали лише кілька слів. Коли ми з братом пішли до школи, то навчали своїх батьків розмовляти англійською. Але вдома у нас завжди лунала українська мова. Навіть зараз моя мати говорить зі мною українською. Щоправда, з трьох моїх синів тільки найстарший – також Білл – розмовляє українською. Двоє молодших української не знають.

«Мій батько був хрещеним Катерини Ющенко»

Ваша родина добре зналася з батьками Катерини Чумаченко-Ющенко?

— Мої батьки і батьки Катерини Ющенко товаришували. Вони відвідували одну церкву в Чикаго, де, власне, й познайомилися. Коли народилася Катерина, мій батько став її хресним. Пригадую, коли наші батьки ходили одні до одних у гості, мене (а я ж був на дев’ять років старший від Катерини) залишали наглядати за нею. Коли ми повиростали, батьки Катерини переїхали з Чикаго і наші сім’ї стали рідше спілкуватися. Вже згодом я став листуватися з Катериною електронною поштою. А коли вперше приїхав до України 2006-го, у Києві зустрівся з нею та її чоловіком Віктором. Цілий день ми гуляли столицею України. Це був дуже гарний день. Катерина сказала: «Вільяме, наші двері завжди відчинені для тебе». Однак після тої зустрічі ми не бачилися, не виходить якось.

Де ви навчалися після закінчення школи?

— Спершу пішов навчатися за спеціальністю «електроніка». Але навчання не завершив, закинувши його вже за два роки. Я дуже любив музику, грав на барабані. Тому покинув усе і пішов працювати професійним музикантом. Згодом я таки став інженером-електронником. У 1972 році відкрив свій перший бізнес: встановлював сигналізації на будинки. У 80-х відкрив іншу фірму, яка займалася будівництвом будинків та, зокрема, монтуванням електричних систем. Згодом, 1984 року, мене запросили працювати до одного з найбільших театрів Чикаго. Кілька років допомагав директору, а коли той вийшов на пенсію, зайняв його місце. За величиною цей театр був другим у Чикаго — у залі можна було розмістити до п’яти тисяч глядачів. До нас часто приїжджали виступати зірки з-за кордону. Кілька разів була Алла Пугачова. Я запрошував навіть Ірину Білик, але потім через якісь причини концерт відмінили. Із зірками спілкувався особисто, бо потрібно було узгоджувати умови проживання і тощо. У театрі пропрацював 20 років.

А як склалося особисте життя?

— 1973 року я одружився. Дружина Сандра за походженням була американкою. Того ж року народився мій старший син Білл, 1975 – Стівен, а 1978 – Девід. Білл згодом познайомився з дівчиною, яка приїхала до Штатів з України, закохався. Ми попереджали його, що дівчина прагне вийти заміж, аби отримати документи. Та син вірив, що з часом їхнє подружнє життя складеться, і оформив шлюб. Але тигр не може змінити свої смужки. Як ми й передбачали, за кілька років дружина покинула його. Згодом він одружився вдруге. А от молодшому подобається холостяцьке життя, тому досі сам. Дружина Сандра померла 2004 року.

«Батько був добрим українцем, бо любив випити й багато курив»

А ваші батьки живі?

— Батько помер 10 років тому. Він любив випити й багато курив – був добрим українцем (посміхається. — Авт.). Від курива захворів на рак легенів. Похований у Штатах. А мама жива – їй днями виповнилося 88 років.

Як ви потрапили до України?

— Після смерті дружини Сандри я був у депресії. Мама часто казала: «Вільяме, ти ще молодий, тобі треба влаштувати своє життя». Вона шукала мені дружину (посміхається. — Авт.). Якось товариш обмовився, що має гарну однокласницю, яка живе в Україні. Підказав її електронну адресу. Я написав листа й так познайомився з ужгородкою Ольгою. Через півроку листування я вирішив приїхати до Ужгорода. Побачивши Ольгу, зрозумів, що хочу бути з цією жінкою. Вперше пробув тут тиждень, удруге приїхав на чотири тижні. А втретє – привіз із собою обручку.

Ваші перші враження від України й Ужгорода?

— Коли вперше прибув до України, потрапив якраз на Пасху. До Будапешта я прилетів літаком, а звідти разом з Ольгою приїхали до Ужгорода. Це був вечір. Опівночі ми пішли до церкви, де люди освячували паски. У Чикаго на Великдень 10 чи навіть 100 людей стоять біля церкви. Але коли тут побачив тисячі людей, які вночі йдуть святити паски, був шокований. Або ж такий випадок. Одного дня Ольга пішла на роботу, а я лишився сам. Вирішив попити кави у місті й пішов на Корзо. Там в одній кав’ярні я в найкращих українських традиціях попросив: «Капучіно, будь ласка». А офіціант, глянувши на мене, перепитав англійською, що я потребую. Я кажу: «Підождіть, звідки ви знаєте, що я розмовляю англійською?». А він каже: «Акцент». Через акцент я не можу сховатися ніде (посміхається. — Авт.). Київ мені здався таким, як і багато інших столиць світу – мегаполісом. А от Закарпаття й Ужгород надзвичайно сподобалися.

Маму ви теж забрали до України?

— Довелося. Коли одружився з Ольгою, бізнес і будинок у Чикаго залишив синам. На той час мій старший брат уже помер. Мама мешкала сама. 2009-го в неї стався інсульт й потрібен був догляд. Я привіз її сюди, й тепер вона мешкає разом з нами. Щоправда, в неї зараз погана пам'ять, але вона розуміє, що повернулася на свою батьківщину.

«Син, почувши, що їду в Україну, сказав, що я здурів»

Як ваші сини сприйняли звістку, що ви переїжджаєте до України?

— Старший, Білл, спитав: «Ти здурів?». Після шлюбу з українкою він не дуже добре сприймав моє бажання. Але я відповів, що трішки старший за нього і знаю, що роблю. Тоді він сказав: «Добре, будемо вважати, що ти правий». 

Чим займаєтеся в Ужгороді? Маєте тут друзів?

— В Ужгороді маю чимало друзів. Товаришуємо також із сім’ями, які розмовляють англійською. Не працюю, бо вже на пенсії. Ранок, зазвичай, починаю з приготування сніданку для мами. Потім займаюся в інтернеті та пишу книгу про своє життя. Вже знайшов людину, яка видаватиме її. Книга буде двомовна – англійська й українська. Крім того, близько чотирьох років я є волонтером Центру «Вікно в Америку» Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Федора Потушняка. Нещодавно був Санта-Клаусом під час святкування старого Нового року. У бібліотеці зібралися діти Часлівецької школи-інтернату. На святі я розповідав про традиції святкування Різдва та Нового року в США, походження Санта-Клауса та місіс Клаус. Крім того, щочетверга відвідую англомовний клуб нашого центру. Тут відбувається спілкування живою англійською мовою, цікаві та неординарні зустрічі, азартні дискусії, вдосконалення знань та мовна практика. До слова, центр здобув уже чимало прихильників, на його рахунку сотні подій: презентацій, виставок, дискусій, вечорів та зустрічей. Це дає можливість українцям більше дізнатися про Сполучені Штати.

Вільяме, що подобається в Україні, а що – ні?

— В Україні добре жити, бо тут є натуральна їжа, чисте повітря. Подобається мені тутешня кава. З іншого боку, є чимало речей, які гальмують розвиток і навіть тягнуть назад, до радянських часів. Неприємно, наприклад, спостерігати, як українці поводять себе на вулиці, як пхаються в автобус, як штовхаються у чергах. Нема культури поведінки. Ще не подобаються брудні магазини, непривітні продавці. Пригадую, якось ми пішли з дружиною до кав’ярні. Мало того, що жінка, яка подавала їжу, була дуже груба і некультурна, вона підсунула нам ще й зіпсовану їжу. Того ж вечора із температурою під 40 й майже непритомний я потрапив до лікарні. Але вже за кілька днів цей заклад закрили. А ще в Україні не вистачає гарних доріг і рівних тротуарів. По цих тротуарах коні не змогли б ходити, а не те, що люди. Як місто може приймати туристів? Щойно переїхавши до Ужгорода, я був шокований і від того, що вода подається тут тричі на добу. На щастя, зараз живу в будинку, де вона є цілодобово. Та найбільше мене дивує, як українці досі не можуть позбутися радянського стереотипу мислення. Чимало людей досі жалкують за тими часами, коли жили в Союзі. Але Україна ніколи не піде вперед, якщо люди житимуть минулим.

Своєю батьківщиною вважаєте Америку чи Україну?

— Попри те, що я є громадянином Сполучених Штатів Америки, своєю батьківщиною вважаю Україну. Адже мої батьки й діди жили тут. Пригадую, коли вперше зійшов з літака й ступив на українську землю, мав такі відчуття, що я повернувся додому.

P.S. Редакція газети «Новини Закарпаття» висловлює щиру подяку Центру «Вікно в Америку» Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Ф. Потушняка за організацію зустрічі з Вільямом Смієвцем.
 

Теги: Вільям Смієвець, Ющенко

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати