Руські Комарівці можуть стати газовим клондайком Закарпаття

Від Ужгорода до села Руські Комарівці – усього 15 кілометрів дорогою у напрямку Мукачева. Згодом, з’їхавши з гірки, слід повернути ліворуч. Саме тут розташований один із найнебезпечніших пішохідних переходів на ділянці траси «Київ-Чоп».

«Жахливі аварії тут стаються практично щотижня, а дрібні – ще частіше», – розповідає голова сільради Степан Білак. Головна причина – перехід знаходиться між двома гірками і веде до автобусної зупинки, якою користуються мешканці трьох найближчих сіл. Плюс – тривалий час не освітлювався вночі.
Утім, увагу до цього населеного пункту нині привернув інший інформаційний привід – неподалік від села розташоване одне з найбільших газових родовищ на Закарпатті, за розробку якого нещодавно взялася канадська компанія. У її планах – зокрема, збільшити видобуток блакитного палива у 15 разів уже протягом наступного року. Але чи буде з цього якийсь зиск для закарпатців – наразі невідомо.

Війна і мир у закарпатському селі 

Село Комарівці у писемних джерелах уперше згадується у 1325 році. Є припущення, що воно засноване русинами-переселенцями  зі східних районів Словаччини. Зокрема, відомо про грамоту Ержебет Сіладі, матері угорського короля Матяша (1443-1490), в якій йшлося про те, що «всі люди кріпацького стану, які прийдуть на пусті землі, зроблять собі дома і житла, повні п’ять років не будуть платити зборів...»
Дещо згодом село почали називати «Oros Komarocz», аби відрізняти від іншого (Паладь-Комарівці), де досі живе переважно угорське населення. Ця місцевість із давніх часів була порослою лісовими гаями та густими чагарниками. Тому комарів тут зазвичай чимало. За іншою версією, назва села походить від комор, у яких зберігали зерно, або навіть від прізвища місцевого поміщика, який називався Комаровським.
Через село протікає мілководна річка Солотвинка, на якій колись було збудовано два млини (зруйновані за часів колгоспів). У центрі – місток, побудований чехами у 1922 році, греко-католицька церква, попівська фара та будівля сільської ради. Ще за часів Австро-Угорщини пролягала околицями села вузькоколійна залізниця, що вела від Ужгорода до Анталовців. Кажуть, що будували її російські військовополонені під час Першої світової війни. А деякі навіть залишилися у селі, створивши сім’ї. Вагончики транспортували дрова, будівельні матеріали, перевозили пасажирів. Селяни називали цей поїзд «шіфою». Але у 1969 році рішенням Львівської залізниці цю ділянку вузької залізниці ліквідували. А дарма, кажуть і нині селяни, бо дістатися обласного центру часом без власного автотранспорту непросто. Та й на швидкісну трасу виходити небезпечно...

Не можемо не згадати і про відомих вихідців із Руських Комарівців. Це, зокрема, доцент кафедри політології УжНУ Володимир Боднар (колись перший секретар радянського посольства у Будапешті), скульптор Іван Андрейканич, тренер із фехтування Василь Герей та його син-послідовник Анатолій, спортивний журналіст Іван Селменський, український філолог Вероніка Баної-Петруняк, мікробіолог Світлана Мороз (Білей), кандидат історичних наук Степан Білак. Але найбільше пліток, спогадів серед місцевого населення навколо кінематографа. Бо має село свою «кінозірку» – Степана Фучка. Він був не лише асистентом режисера фільму «В бій ідуть одні старики» (1973), а навіть виконав одну з ролей. Досі згадують, як у 1963 році знімав поблизу села «Війну і мир» Сергій Бондарчук. Зокрема, саме на місцевих пагорбах відтворювали епізоди битв під Аустерліцом та Бородіно. У масових зйомках подеколи брали участь до 15 тисяч осіб, переважно  справжніх радянських вояків.

«Ще й досі згадують мої рідні, як усе відбувалося, – розповідає секретар сільради Лариса Стеценко. – Майже у кожній хаті квартирували актори. А ще приносили з собою муляжі, які теж були «задіяні» під час зйомок. Один у вигляді французького солдата поставили біля дверей. Старий дід вийшов надвір, із «чоловіком» привітався, вдруге, втретє... А потім питає: чого це у нас, мовляв, такий квартирант непривітний – скільки до нього не звертаєшся, мовчить, як риба!»

До когорти відомих земляків руськокомарівці залюбки записали б і вчителя Миколи Гоголя – видатного історика, педагога, придворного хірурга російського  царя Павла І, академіка медичної академії у Санкт-Петербурзі Івана Орлая (1770-1829). Однак «підвели» історики. Одні твердять, що автор  відомої праці «Про Карпато-росів» народився у Комарівцях, інші – що у Хусті. І досі остаточної версії, на жаль, немає... 
«Блакитний вогник» прийшов у село лише у 2005 році

А ще Руські Комарівці прославилися своїми газовими родовищами, які були розвідані у 1982 році на околиці села. До речі, згідно з Державним балансом запасів корисних копалин  у Закарпатській області у нас розвідано 4 родовища газу. Причому, видобувають його лише на двох: Солотвинському та Русько-Комарівському. Останнє – найбільше за запасами «блакитного палива» у Мукачівській западині. Геологи стверджують, що містить не менше 2 млрд. кубометрів, що майже вдесятеро більше, ніж в усіх інших.

Тому, мабуть, невипадково закарпатським газовим родовищем зацікавилися нещодавно канадці. Ліцензії на видобуток трьох газових родовищ на Ужгородщині належали ЗАТ «Тисагаз», але на початку цього року вітчизняна компанія підписала угоду про наміри передати свої права фірмі 3P International Energy Corp. Сума викупу «потягнула» аж на 17 млн. доларів! Адже, згідно з експертними висновками, «Тисагаз» видобуває до 28 тисяч кубометрів газу на добу. Канадці ж обстежили родовища і зробили висновок: наступного року цей показник можна збільшити у 15 разів!

За офіційними повідомленнями канадці вирішили розпочати буріння нових свердловин вже на початку 2012 року. Але нагадаю, що Руські Комарівці  лише за 15 км від Ужгорода. Тож, чи готові до такого газового клондайку закарпатці? Чи взагалі буде якась із цього користь для нас?

Однак у всі ці плани і наміри дуже важко повірити. Вони нагадують щось на кшталт того макету французького солдата на подвір’ї, з яким можна вітатися, але не чути відповіді. Слід сказати, що, незважаючи на власний газ, який буквально під ногами, мешканці села отримали свій власний «блакитний вогник» лише у 2004-2005 роках. Тобто одна влада перед виборами розпочала, а друга успішно закінчила. Газифікували дільничну амбулаторію, дитсадок та середню школу. Однак до своїх осель місцеві жителі провели газ за власні кошти. Причому село, яке  знаходиться практично на найбільшому на Закарпатті газовому родовищі, не має жодних пільгових умов для отримання блакитного палива. А екологічна ситуація  щороку лише погіршується...

Газовий клондайк нині в очікуванні інвестора… 

У червні 2010 року в Руських Комарівцях кілька вулиць перетворилися на справжні річки, подекуди можна було пересуватися лише човном. Тоді зі стихією вдалося впоратися, хоча і досі селяни про неї згадують... А що чекає їх у недалекому майбутньому?

«Я розумію, що будуть розроблятися нові свердловини, – каже Степан Білак. – Адже питання актуальне, зважаючи на ціну російського газу. Чув, що за добу тут видобували колись навіть до 45 тисяч кубів. Нині ж згаданий показник планують збільшити. Хоча село від цього нічого не матиме. Навіть видобутий газ до нас поступати не може, його, кажуть, ще слід очистити від різних домішок…»

Тому більше тут покладаються на термальні води. Адже до підпорядкування сільради входять ще Нижнє Солотвино, де розташовані термальні комплекси («Термал Стар»), а також Глибоке, що має спелеологічні шахти.

«На території Руських Комарівців у 1962 році пробурили свердловину і теж знайшли термальну воду високої мінералізації, з великим надлишком солей, – розповідає Степан Білак. – Як її використовувати і куди скидати, ніхто не знає. Інвестори цікавились, однак наразі все затихло... Дуже турбують екологічні моменти. Адже у наших селах почала зникати вода у колодязях. Нині поверхневі води дуже забруднені – мова не про сантиметри, а про метри углиб. Каналізації не маємо. Глибина колодязів у Комарівцях сягає 6-7 метрів, у Глибокому – 18. Подеколи люди скаржаться на неприємний запах…»

Разом зі Степаном Білаком відвідали ми і свердловини та газокомпресорні станції на околиці села. Нині на полях на фоні пагорбів, де колись знімали «Війну і мир», ніщо не віщує, що тут найближчим часом може розгорнутися велике будівництво.

На станції –  спокійний робочий режим. На будівлі – вицвілий напис «Надра». Нині ця українська корпорація (до якої входить і «Тисагаз») уже не є власником згаданої мережі. Однак і новий іноземний власник поки що не з’явився. Тому, мабуть, є ще час для нашої влади подбати про майбутнє. Не лише цього окремого села, а й усієї області.
Дивно також усвідомлювати, що хтось може вкласти 17 млн. доларів у ці не потрібні нікому з нас, закарпатців, землі, порослі чагарником. Мабуть, усе-таки розумні люди. Однак іноземцям, скоріш за все, буде однаково, як живеться простим мешканцям у навколишніх селах. Вони будуть зацікавлені лише у тому, як повернути вкладені чималі кошти. Причому, в 15-кратному розмірі! Можемо лише сподіватися, що екологія від цього суттєво не постраждає, а вода у колодязях остаточно не зникне. На жаль, і досі жителі Руських Комарівців не знають, чи слід безмежно дякувати вітчизняним геологам за те, що у далекому 1982 році вони знайшли тут газ…      

Коментар Михайла Фединця, голови Ужгородської районної ради:
– Обласна державна адміністрація та районна влада декілька років тому надали дозвіл на видобуток газу на Руськокомарівському газовому родовищі. Але нові господарі свердловини, канадські інвестори, до нас особисто поки що не зверталися. Щодо екологічних аспектів, то видобуток газу на Ужгородщині, згідно з висновками екологічної експертизи, істотно не впливає на погіршення загальної ситуації у районі. Зокрема, фахівці не пов’язують це з тим, що у колодязях мешканців зменшується рівень води. На жаль, нині в багатьох районах Закарпаття з питною водою проблеми, на Ужгородщині подібна ситуація спостерігається, наприклад, у Коритнянах, інших селах. Це питання необхідно вивчати екологам, але я не вважаю, що це якось пов’язано з бурхливою промисловою діяльністю. Навпаки, ми б лише раділи інвесторам, які б мали можливість вкласти власні кошти в економіку краю. Наприклад, долучитися до використання потенціалу наявних термальних вод на території Руських Комарівців. Однак наразі таких бажаючих нема. Чому? Можливо, цьому не надто сприяють умови, в яких змушені працювати інвестори в нашій державі.

Щодо газового родовища. Якщо до нас звертатимуться мешканці села із якимись скаргами, то, звісно, будемо на них реагувати. Але поки що таких немає. Тому сподіваюся, що ніяких конфліктних ситуацій не виникатиме і в майбутньому. А щодо подробиць видобутку газу, то вони не розголошуються – це комерційна таємниця приватної компанії, яка цілком легально працює на території Закарпаття...

Теги: Руські Комарівці, газ

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати