Закарпатським художникам всміхнулося ясне італійське сонце

Керував нашими творцями знаний авангардист Тарас Усик з рум'яним від нестримного внутрішнього художнього горіння мудрим лицем, яке, втім, про всяк випадок їжилося щетиною в бік можливих ворогів. Припускалося, за українським звичаєм, що такі могли виявитися і в Італії. З "наших", звичайно... Брали участь в акції ще Володимир Павлишин, Сергій Біба, Олександр Громовий, Сергій Дубовець та угорець Геллерт Кейс.

Крім власне творчих змагань цих краян-побратимів, на місці була змога побачити дещо прикметне в Італії. Скажімо, Венецію. Там відразу в голову вдарила оглушлива спека — було за 35 градусів. В очах просто мерехтіло і від тепла, і від руху чисельного народу з усіх куточків світу. Китайці та китаянки, росіяни та росіянки, німці, французи, корейці дивилися на це коштовне підтоплене місто. А наші, зрозуміло, в першу чергу звернули увагу на продукти (коли вже ми, українці, наїмося?).

На превелике здивування, подібного до нашого національного наживання олігархату на біднішій "біомасі" в сонячних краях не було. Харчі  стосовно середньої зарплати були фактично дешевші як у нас. Та і якість вражала. А на рибному ринку в центрі Венеції взагалі риба коштувала, як і в супермаркетах України, але була ще й свіжою, щойно з моря. В центрі Венеції огрядна піца вартувала лише три євро, а кілограм вишуканих елітарних кальмарів "тягнув" лише на 14 євро, що в Україні простому споживачеві недоступне через значно більш космічну ціну на даний морепродукт. Молоко, вважай, цілковито заполонювало торгівлю. Воно й не дивно: чисельні корови в долині дають понад 50 літрів молока, а охайні "міс-корови" в горах — до тридцяти. Тішили українське серце і м'ясні магазини. М'яса було багато — якісного, різного. Зокрема, з віслюків, які на італійських просторах розгулюють густо, як наші депутати в сесійних залах різного рівня. Земля вся в приватній власності. Остання — це святе. Ніхто зі своїм статутом у чужий город не лізе. Розподілена земля не так для "прихватизації", а щоб повсюди був цілковитий порядок. "Ми прийшли в світ, щоб свій шматок землі залишити чистим і прекрасним для нащадків або свого роду, або інших — немає значення." Це є, напевно, італійською національною ідеєю. В Україні останньою є, мабуть, перетворення мавп у людей — депутатів міської ради, власників "шарових" ділянок на Ужгородщині чи деінде, полковників, чиновників із "липовими" дипломами тощо... На щастя, йде потепління. Коли в нас стане гаряче, як у Італії, ми теж станемо чесними, і наші "мавпи" знову повернуться в ліси, якщо їх до того часу не вирубають...

В італійців склався свій оригінальний стиль життя. Мільйонер П'єро Тодеско не відчуває різниці поміж собою та трохи біднішими співвітчизниками. Щодня він устає о четвертій ранку, разом із румунським помічником самотужки пече хліб у власній пекарні.

—Навіщо тобі це, П'єро? — запитували збентежені тим, що такий достойник сам пече паляниці, закарпатці. — Тобі хіба не вистачає на спокійне життя?

—Я не можу інакше, — не розумів підтексту цього запитання господар із містечка Лепре, — Мій хліб усі вважають найліпшим в окрузі. Перестану пекти — мене не зрозуміють земляки.

Є, отже, народи, де земляків не топчуть в азарті гонитви за грошима, а просто поважають. Дивно, проте факт.

Збентежені величчю італійського суспільства, закарпатці й малювали, намагаючись створити щось неповторне, адже й фактура надихала. А ще — обіди. Всі італійці, напрацювавшись із самого ранку, потім дуже широко, з гедоністичною розстановкою, обідають. З другої і деколи аж до шостої години. За трапезою вирішуються й різні проблеми, дещо цікаве стосовно всієї світової цивілізації. Бо ж бували в П'єро не тільки виробники сирів, але й композитори тощо. Там наші самураї пензля дізналися, що вище в горах, на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря, точилися бої Першої світової війни з таким розмахом, що потоки несли в долину суцільну кров полеглих. Італія в той час була союзником Австро-Угорщини, а потім повернула зброю проти неї. Чи не тому серед жертв є і закарпатці. Наприклад, солдат Степан Оленюк, ім'я якого знайшли на відвіданому меморіальному комплексі. По цей день земля начинена металом. Викопані снаряди, гранати та іншу зброю місцеві господарі складають у куточках своїх садиб, ніхто їх небезпекою, як у нас, особливо не переймається. В італійців немає звички без потреби клепати по гранаті молотком, або розбирати міну, як це прийнято в нас.

Відвідали маєток сеньора Наталіно. У цього італійського кубіста  з трепетом уздріли картину Казимира Малевича, що за вартістю сягала ціни розкішної садиби 82-літнього художника. Наталіно знали в усьому світі. Тому спілкування з ним збагатило (духовно. — Авт.) наших малярів, піднесло дух якщо не на рівень Гімалаїв, то принаймні  — Говерли чи Драгобрата.

— Італійський чотиригодинний обід, — розповідає Олександр Громовий, — є символом італійського неспішного життя,  в якому все розмірено, чітко, сплановано до найменшої дрібниці. Відсутня українська хапливість. Сніданок там дуже символічний, а от по другій начинається справжня сієста. Всі ж справи пороблені з раннього ранку. Їжа просто дивовижна за смаком, як і вина. Що цікаво, можна пити за кермом. Італійський поліцейський при зупинці може провести, якщо ти випив, лише тест: малює рівну триметрову лінію крейдою на бруківці і просить пройти по ній з випростаними вперед руками. Пройдеш — вибачиться, а ні — порекомендує їхати додому і припинити на сьогодні гульки. З державою в італійця стосунки партнерські. Всі сплачують до тридцяти відсотків податків від свого прибутку, але держава цим і вдовольняється, більше в твоє життя не втручається, заганяючи тебе в кут. Усі самі кажуть: "Наша держава нам жити не заважає..."

В містах, в тому числі й недалекому Бассано, активне життя починається звечора, коли спадає спека на вулицях. Це було дуже дивним після України, але вулицями всуціль ходили веселі й доброзичливі люди, деколи навіть виспівуючи різні пісні. Ні сутичок не було, ні агресії, ні явних бандюків поряд із братніми в'ялими міліціонерами. До речі, в Італії поліція з'являється лише в разі потреби, ніби з-під землі. Ситуації, як у нас на площі Петефі, коли там весь білий день нудиться двоє міліціонерів біля пам'ятника угорського поета, не знайдеш. Тим більше, що статую зазвичай пошкоджують після відходу наших "ментів" на спочинок. А от італійський поліцейський в цьому моменті був би на місці саме в момент скоєння злочину і не псував би краєвид своєю присутністю, коли він нікому не треба. Взагалі-то пам'ятники в Італії в чудесному стані. Там нікому і в голову не спадає щось на них намалювати, або відламати палець, чи ту ж шаблюку. Петефі мусить просить там політичного притулку... І недопалки під ноги не кидають. Смітників удосталь. А у нас один мер зробив проспект Свободи, а інший пошкоджені невдовзі смітники зняв, а нових і досі немає. Куди подіти недопалок? Хай, мовляв, буде негарним проспект, щоб тінь упала на попереднього міського владику. Як говорить молодь: "Ну і голови у нас! Що не мер — то Фантомас!"

...В картинній галереї міста Бассано з успіхом пройшла виставка закарпатців. Їх там полюбили і визнали за своїх. А потім попрощались і поїхали додому — на Україну.

— Не тягне в Ужгород? — запитав Олександр Громовий у дорослого сина нашої землячки-ужгородки, котра раніше вийшла заміж за італійця. Юнак же неодноразово їздив в місто над Ужем, рідне його мамі.

— Як може тягнути в Ужгород, коли я народився в Бассано? — здивовано відповів запитанням на запитання молодий чоловік.

Василь ЗУБАЧ, "ФЕСТ", м.Ужгород

Теги: художники, Італія, Руснак

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати