Ясні зорі над Бескидами, яким не дав погаснути Дмитро Криванич

ДВІ ГРАНІ  ОДНОГО ТАЛАНТУ                      
Знаменитий хірург Дмитро Криванич старший за мене рівно на півтора десятка років. Ми обидва народилися пізньоосінньою порою. Він виріс у селі Нижній Студений Міжгірського району, що межує з моїми піднебесними Рекітами. Його родовий корінь походить із сусідньої Новоселиці, як і моєї бабусі, яка мала теж прізвище Криванич. У якомусь не дуже далекому коліні ми є навіть родичами.

У Криваничів, нівроку, було одинадцятеро дітей, а в нас – восьмеро. У дитинстві ми обидва сповна не зазнали батьківської ласки. Тільки мій тато в молодих літах переступив межу вічності, а його батька Василя запроторили в тюрму за те, що був добрим і старанним хазяїном: тримав три корови, двох коней і 20 овець. Він це ні в кого не вкрав, усе заробив своїм горбом і мозолями на успадкованих ним десяти гектарах неродючої верховинської землі. За це нові "господарі" життя у Карпатах записали працьовитого горянина в куркулі й відправили в куди студеніший, ніж Студене, російський Сибір. Вони боролися з багатством, а треба було боротися з бідністю...

У в'язниці все-таки розібралися, що в ті часи було великим винятком, і відпустили додому, до діточок і до рід¬них гір, та все ж дев'ять літ – з дванадцяти присуджених! – ні в чому не винний чоловік провів за гратами. Там йому підірвали здоров'я.

Дмитро Криванич усією душею любить свої рідні гори з дикими пралісами й стежками, запахущими травами, криницями з живлющо-цілющою водою. І коли йому пропонували роботу в столиці України у престижному інституті – відмовився. Бо не зміг покинути свій отчий край і його людей...

Криванич міг стати великим співаком. І це підтвердить будь-хто, кому хоч раз доводилося чути його соковитий сильний баритон. Бо коли якось у товаристві Софії Ротару – це сталося у Солотвинській алергологічній лікарні – заспівав свою улюблену "Рідні гори мої" – вона сказала: "Тобі на сцені місце, чоловіче добрий! Не в операційну йти, а на сцену! Ти угробив такий талант!.."
І потому, коли приїжджала гастролювати в Ужгород, неодмінно особисто запрошувала на свої концерти визнаного хірурга і невизнаного співака  Дмитра Криванича...

Та не пропало зовсім безслідно обдарування Дмитра Васильовича: він уже майже три десятки літ співає в університетській капелі "Боян", з якою об'¬їздив чи не півсвіту.

ХІРУРГ ВІД БОГА
Він оперує однаково правою і лівою руками, що є взагалі унікальним явищем у хірургії. Без наукового керівника – теж рідкісний випадок! – написав кандидатську дисертацію, яку  потім успішно захистив.

У радянські часи, не будучи членом тоді всемогутньої КПРС, чотири роки був головним хірургом Закарпатського обл¬здороввідділу. Одночасно працював, як і нині, на кафедрі хірургії Ужгородського національного університету, передаючи молоді свій безцінний досвід. Вчить завтрашніх ескулапів не лише теорії, але й на практиці показує, що і як робити, що є особливо цінним для людей у білих халатах. Разом з ним колеги: професор, доктор медичних наук Петро Шеремет, доценти Мирослав Воронич, Ярослав Шпряха, кандидат медичних наук Артур Шеремет, хірурги-ординатори Михайло Тернущак, Юрій Фатула, Павло Лавер, Василь Ганчин...

На людській біді не набудував собі особняків-палаців, а мешкає у звичайній 2-кімнатній квартирі на другому поверсі п'ятиповерхівки, в яку вже двічі забиралися міські злодюжки. Але їм не поталанило: золота і "зелені" там не зна¬йшли. Може, тому, що номер квартири – тринадцять? Не сподівалися вони, що все багатство Криваничі носять із собою. Це – золото душі.         

ЩО МОЖЕ БУТИ ВИЩИМ ЗА ЖИТТЯ?
Народна мудрість гласить, що здоровому не треба дохтора. Але ми всі до пори до часу здорові, а потім...  Кидь здоров'я неє і сили – світ стає немилий, кажуть у народі. Тоді поспішаємо до людей у білих халатах, бо що може бути вищим за життя? Хіба що життя без болю. Це здатний сповна оцінити тільки той, хто побував у жорстоких лабетах тяжкої недуги чи навіть смерті в очі заглядав. А потім, завдяки лікарю-спасителю, мовби заново народившись, знову заусміхався до світу, до людей, до сонця...

За операційним столом, у відчайдушній боротьбі з тією, що з косою, він провів тисячі годин. Криванич рятував інших. Але прийшов час, коли рятувати треба було його самого.

...Це сталося 30 грудня 1979-го. Їхав він на своїх "Жигулях" і лоб  у лоб ударився у пасажирський автобус. Відчув хруст, а потім біль у правому кульшовому суглобі. Зрозумів: перелом стріхи суглоба.
Хірургічні світила України, які прийшли рятувати свого колегу, прямо заявили: після операції ти не зможеш оперувати. Тобто змушений будеш перекваліфікуватися на фізіотерапевта. Чи дієтолога. Там легше.

Та горянин не хотів, де легше. Уродженці Верховини до цього не звикли. Їм усюди і все дається важко. Та й не міг просто так зрадити мрію свого життя – хірургію. І не погодився з думкою світил. Це було нечувано, грім серед ясного дня. Криванич після довгих роздумів запропонував свою, зовсім нову, ніким і ніколи не досліджену і не апробовану, методику лікування. "Але таке неможливо!" – уголос запротестували приїжджі.

Упертий Криванич наполіг на своєму. І виявився правим на всі сто. Тому він і нині, через тридцять і два роки після того нещасного випадку, може взяти в руки скальпель. Лікар зцілився сам...    
Мені доводилося бувати разом з Дмитром Васильовичем у різних краях, компаніях і перипетіях, і всюди, де лиш його знають – а знають його чи не в кожному населеному пункті Закарпаття – відчувається велика повага до цієї людини за її  шляхетність і порядність, високий професіоналізм і співчутливу душу. Саме останнє особливо важливе для ескулапа.

У Криванича воно просто вроджене: співпереживання, готовність допомогти, коли людині важко. І не лише в медичному, лікарському значенні, а взагалі в непростих житейських ситуаціях. А їх  вистачає в кожного.  

За плечима Дмитра Криванича – тисячі й тисячі людей,  які  дякують не лише Всевишньому, що й досі топчуть ряст, але і йому, Криваничу. Що вчасно прийшов і руку довгожданої помочі подав.
 Ще навчаючись у медінституті, обрав собі за супутницю долі Любу-красуню, яка теж усеньке своє трудове життя віддала справді святій справі: рятувати від хвороб дітей.    

Їхній єдиний син Валерій не попростував стеж¬кою ба¬ть¬ків, як мріялося-думалося їм.
Зате криваничівська невістка Тетяна – лікар. Здобувши другу професію фармацевта, разом зі своїм старшим сином Олександром, який закінчив медичний факультет УжНУ, працює у фармації.
Молодший, Віктор, теж отримав вищу освіту в Ужгородському національному університеті.
У них, молодших, є прекрасний орієнтир і наочний, живий приклад чесного, інколи навіть жертовного служіння людям: старші Криваничі – Люба Георгіївна і Дмитро Васильович.

"МЕНІ ВІЙНУЛА В ОЧІ  СИВИНА..."
Справді, час летить невтримно. Чи це ми мчимо крізь час, щороку додаючи у швидкості? Здається, тільки вчора ми святкували Криваничевих шістдесят. А от уже й сімдесятка постукала у двері... Хоч нині класична сивина німбом оповила голову  Дмитра Васильовича, але він такий же стрункий, мужній, непохитний, як у молодості.  Справжній верховинський легінь!

Не старіє душею Лікар з великої літери, не поспішає на відпочинок, стараючись і надалі прислужитися  своїм землякам. І вони глибоко вдячні йому за це.

Завтра Дмитру Криваничу рідні, близькі, друзі, яких у нього – сотні й сотні,  як годиться, щиро віншуватимуть здоров'я, щастя та багато років життя. Нехай же почує їх Бог і справді подарує лікарю від Бога Дмитру Криваничу многая і благая літ!

Бо такі лікарі і такі громадяни дуже потрібні  нашому світові,  тяжко хворому на брехню й обман, користолюбство й підлість. Він – не землячок, як деякі поодинокі братці-верховинці, які вийшли у високий світ і забули про своїх горян, а земляк з відкритою і щирою  та співчутливою душею, що переповнена великою  і світ¬лою любов'ю до світу, до людей. З любов'ю, цим безцінним даром Всевишнього,  він йде крізь життя. Такі люди – моральні маяки нашого життя...

Дмитро Криванич незрадною синівською любов'ю любить свої рідні чарівні Бескиди, під якими йому пощастило народитися і вирости. Для нього вони прекрасні в будь-яку пору. Особливо ж ясними липневими ночами, коли зорі так низько, що, здається, рукою досягнеш.

Кажуть: коли людина помирає – згасає зірка. Скіль¬ком тисячам доль-зірок не дав передчасно згаснути цей чоловік – навіть сам не знає. Усі врятовані ним людські життя – як зорі його долі. Казково прекрасні зорі над його високими Бескидами...

Андрій ДУРУНДА, письменник.

Теги: Криванич, хірург, ювілей

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати