"Символічний" ляп як символ «ляпаного» буття

Отже,  минулосуботня нЕгода дала нАгоду сидіти вдома і читати. Окрім іншого, трапив до рук науковий збірник "Закарпаття під Угорщиною. 1938–1944 роки", виданий у 1999 році спільно "Ґраждою" і "Карпатами". На  сторінці 96 зауважив таке: "Ще у 1939 році Міклош Козма (регентський комісар Підкарпаття з 15.09.1940 по 7.12.1941. – В.І) писав, що 60 відсотків підкарпатського вчительства треба негайно змінити, оскільки саме вчителі є прапороносцями української ідеї". Сьогодні не секрет, що передовсім завдяки активній просвітницькій роботі учительства у нашому краї ще задовго до його возз'єднання з Україною, в умах і серцях наших дідів вкоренилося українство, завдяки їхньому жертовному подвижництву став можливим феномен Карпатської України. Тому денаціоналізатори-чужинці й намагалися передовсім розправитися з українським учительством, яке у краї завше користувалося заслуженим і непідробним авторитетом та щирою людською повагою.

За часів мого радянського школярства односельці, вітаючись з учителем, ще шанобливо знімали калап долу, хоча моя бабця, бачачи п'яні дефіляди селом директора школи Федора Максимовича, сокрушалася, що учитель тепер "не тот". Заради справедливості треба сказати, що директорував він не довго...

Сьогоднішній українській владі за 20 літ незалежності вдалося зробити те, що не під силу було чужинцям – підірвати авторитет учителя ще більше. Стратегічного носія коду освіченості, культури та історії етносу цілеспрямовано витіснили на задвірки суспільства. Хіба забуто, як ще кілька літ тому діти йшли до невідремонтованих та озяблих шкіл без нових підручників, а сіячі доброго і вічного місяцями не отримували жалюгідної платні? Результатом такого приниження стало те, що навчати і виховувати підростаюче покоління у школах залишилися лише передпенсійники, фанати професії та випадкові люди.

Згодом ситуація дещо поліпшилася: стали до ладу нові школи, влада взяла на себе обов'язок обігрівати класи, довозити на навчання та годувати молодших школярів, підняти платню учителю. Однак ніхто з численних владних достойників, що перенаселили столичні Печерські пагорби, жодна політична сила України так і не подбали, аби школа стала національним храмом для підростаючого покоління, аби туди, разом з його носіями, повернувся сам дух українства, яким істинні педагоги мали б наповнювати душі нових громадян, вселяти у них гордість за історичні звитяги патріотів, гартувати повагу і любов до своєї Вітчизни. Бо, власне, у цьому і полягає феномен школи, тим вона й різниться від інших державних та громадських установ. Чи не у цьому й криється головна причина наших нинішніх суспільних бід?

Підтвердженням моїх думок може слугувати цей символічний ляп, який ви бачите на фото, зробленому мною минулої неділі. На ньому – фасад ужгородської загальноосвітньої школи №9, що на площі Шандора Петефі, з перевернутим з ніг на голову Державним прапором України. Я переглянув офіційні документи, які регламентують, а головне, обгрунтовують використання Державного прапора у школах. Такими є "Рекомендації щодо порядку використання державної символіки в навчальних закладах України", введені Міністерством освіти у 2000 році. "Метою використання державних символів  у  навчально-виховному процесі   є  формування  почуття  свідомого  громадянина  України, здатного  захищати  її  незалежність,  готового  взяти   на   себе відповідальність за добробут і безпеку своєї родини, народу.

У навчальних закладах необхідно проводити роз'яснення ідейної суті  державних  символів  і  правил  їх  використання,  ритуалів, традицій,  виховувати почуття  поваги  до  них,  формувати  стійкі навички  свідомого  дотримання  почестей  та правил поведінки щодо державних символів у повсякденному  житті,  під  час  урочистих  і офіційних заходів". Як ужгородські педагоги виховують почуття поваги до державних символів – засвідчує фото.

Ні, я не кажу, що це крамольний недогляд, за який треба покарати, як у сталінські чи брежнєвські часи, директора школи чи стрілочника-завгоспа, який цього прапора, ймовірно, невдало й почепив. Боже борони! Мова якраз про те, школа в Україні перестала бути центром українства, його оберегом. Тому й не бачать у своїй щоденній байдужості впродовж кількох тижнів (а може, й місяців) десятки шкіль¬них педагогів, сотні батьків, які щодня приходять сюди за своїми чадами, інспектори відомства Мар'яна Комарницького, які навідуються до школи з перевірками, що прапор їхньої держави висить "дуба головою". Кому, як не їм, помітити й виправити цей символічний ляп? Це ж не віддалений гірський присілок на Верховині, чи населений угорцями тихий закуток Берегівщини. (Я навіть хвильку не можу допустити, що на якійсь школі, де вчаться закарпатські угорці, хтось би переплутав розташування кольорів мадярського триколора). А це – самісінький центр Ужгорода, улюблене місце паркування численних автотуристів та об'єкт щоп'ятничних контрольних об'їздів міста мером Віктором Погорєловим. Цікаво, чому ані Вік¬тор Володимирович, ані його численний супровід із числа комунальних та гуманітарних держслужбовців не зауважили цього символічного ляпу? Чи не через те, що, боячись ступити на кривий тротуар, мер дивиться лише під ноги і погляду догори не підводить, чи вид на школу затулили повсюдно і хаотично натицькані біл-борди, чи й він достеменно не знає порядок розміщення кольорів на державному полотнищі?

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ

Теги: професія, денаціоналізатори

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати