"Гей ви, Стрільці Січовії"

Подолавши Ужоцький перевал і в'їхавши у перший населений пункт Львівської області – село Сянки, часто зупиняю свого легковика на шосе обабіч триметрового залізного хреста, який стоїть на кам'яному постаменті, щоб віддати шану своїм землякам-галичанам. Це – пам'ятник воякам легендарного військового з'єднання – Українські Січові Стрільці, які у Першу світову війну, а точніше – 25 вересня 1914 року у цій місцевості вперше за весь свій бойовий шлях вступили у бій з військами царської Росії. Останні у складі Антанти (Росія, Франція та Англія) воювали проти Австро-Угорщини. Два дні по тому сотня усусів під орудою поручника Осипа Семенюка витримала семигодинний бій за це бойківське село, а вже 28 вересня боронила Ужоцький перевал. У рядах УСС тут, звісно, були і перші втрати. На вічний спочинок сянківська земля прийняла 5 стрільців.

"МАРШИРУЮТЬ НАШІ ДОБРОВОЛЬЦІ"
У перший день Першої світової війни – 1 вересня 1914 року три найбільші політичні партії східної Галичини створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив лідер націонал-демо¬кратів Кость Левицький. Основною метою цього політичного об'єднання стала боротьба за визволення. 3 серпня ГУР видала Маніфест, яким закликала галицьких українців підтримати Австро-Угорщину у війні проти Росії.

Головна Українська Рада та її Бойова управа стали домагатися створення у діючій австро-угорській армії окремого збройного формування – зародка української національної армії, яка могла б стати фундаментом незалежності нації і держави. 6 серпня Головна Українська Рада та її Бойова управа проголосили створення нової військової формації – Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Саме цей день увійшов в історію як день відновлення власного українського війська, адже від часів Запорізької Січі Україна не мала своєї армії.

По всій східній Галичині почали створюватися пункти збору та формування українського стрілецтва. За короткий час до війська добровільно зголосилися 28 тис. осіб. Усі вони йшли на війну з ідейних переконань, як співалося в одній із стрілецьких пісень, "визволяти братів-українців з московських кайдан".  Серед добровольців були студенти, гімназисти, свідомі і грамотні робітники та селяни, вчені, літератори, митці – словом, весь цвіт української нації. Багато хто з них займався у спортивних та воєнізованих організаціях "Січ", "Со¬кіл", "Пласт" та інших, де вони і засвоїли ази військової підготовки.

Проблема виникла з набором старшин (офіцерів). У переважній більшості вони були вже на італійському фронті у діючій австро-угорській армії, у запасі їх була незначна кількість. Старшинські посади в Легіоні Українських Січових Стрільців обіймали і два сини письменника Івана Франка: Тарас та Петро.

За лічені дні були сформовані по два курені (батальйони) у Львові та Станіславові (Івано-Франківськ) і по одному куреню в містах Стрий, Тернопіль, Чортків та Коломия.

Командантом Легіону УСС  був призначений сотник Теодор Рожанківський. Проте, відмовившись виконувати безглуздий наказ австрійського командування – взяти участь у бойових діях проти російських військ на Тернопіллі через непідготовленість вояків, він був звільнений з посади. Новим командантом Легіону УСС був призначений директор гімназії прикарпатського міс¬течка Рогатин отаман Михайло Галущинський.

Війна тим часом наближалася до Львова. У зв'язку з цим усім усусівцям та добровольцям-рекрутам було наказано прибути до міста Стрий, від якого російські війська ще були відносно далеко. Протягом двох днів, 1–2 вересня, у цьому містечку зареєструвалося 10 тис. галицьких хлопців, з яких можна було б сформувати повноцінну піхотну дивізію. Незважаючи на те, австро-угорський уряд дав дозвіл на формування Легіону Українських Січових Стрільців кількістю 2 тис. 500 осіб.  Місцем бойового вишколу УСС було обрано Закарпаття.

Двічі давши військову присягу: перший раз на вірність австро-угорській короні, а другий – Україні, майбутні усуси на відкритих залізничних платформах з Прикарпаття відбули до Мукачева. 5 вересня, під вечір, десант у строкатому вбранні з наплічниками та клунками висадився на пероні залізничного вокзалу. Після короткого шикування та інструктажу колони новобранців рушили до сіл Горонда та Страбичово – місць тимчасової дислокації, фактичної організації Легіону УСС. Весь особовий склад Легіону, який налічував три курені, розмістили по селянських хатах.

Курс молодого вояка тривав неповний місяць. Основний акцент робився передовсім на специфіці боїв у лісі, вмінні орієнтуватися, проведенні нічних рейдів, круговій обороні, маневруванні, засідці, здійсненні диверсій, збиранні розвідувальних даних. Не забували при тому усуси-добровольці про стройову, фізичну підготовку, дисципліну.

"КАРІ ОЧЕНЯТА, ЧОРНЕНЬКІЇ БРОВИ..."
Проте не єдиною муштрою жили молоді вояки. У вільний від служби час вони ходили до церкви, вчили дітей писати і читати, відвідували молодіжні зібрання, на яких вчили дівчат та хлопців співати нових пісень. Усе це забезпечувало їм доброзичливе ставлення людей, особливо молодих. Часто галицькі хлопці закохувались у закарпатських дівчат, і ті відповідали взаємністю. Тоді і стрільці, і місцеві справляли весілля. Уподобав собі чорняву Марійку з Мукачева і чотар Микола Перуцький з Прикарпаття, вуйко мого батька. Скориставшись короткотерміновою відпусткою з виїздом на батьківщину, він привіз батькам закарпатську невістку, а сам поспішив на фронт, доганяти свою військову частину.

Починаючи з 26 вересня, стрільці кількістю 20 осіб стали відправлятися у тил російської армії, яка займала гірські вершини та хребти на території нинішніх Свалявського, Воловецького районів та по той бік хребта Бескид, ведучи локальні бої. Протягом усього часу "двадцятки" виводили з ладу телефонні комунікації, нападали на пости, штаби противника, збирали розвідувальні дані про кількість військ ворога та його озброєння.

За короткий час стрільці зарекомендували себе найкращими розвідниками у всій австро-угорській армії. Неперевершеними диверсантами стали стрільці хорунжого, а в майбутньому полковника Армії УНР Андрія Мельника. Якось, повертаючись з рейду у розташування своєї військової частини, біля села Жденієво вони захопили чотирьох російських вершників, які були вислані в розвідку.
Наприкінці зими 1915 року в штаті 55-ї австрійської дивізії відбулося підбиття підсумків зимової кампанії по австрійсько-російському фронту. Нагороди старшинам і стрільцям, які відзначилися у бойових діях, вручав престолонаслідник Австро-Угорської монархії архікнязь Карл Габсбург. Вислухавши чіткий і лаконічний рапорт бездоганною німецькою мовою високого русявого юнака, яким був хорунжий Андрій Мельник, він попросив його деталізувати бойові дії підрозділу у тилу ворога. Переконавшись, що однієї срібної медалі відчайдушному усусівцю замало, старий вояка відчепив з пояса свою власну шаблю і вручив її спантеличеному хорунжому.

"НА ГОРІ,  НА МАКІВЦІ..."
Зимова кампанія 1914–1915 років негативно позначилась на особовому складі Легіону УСС. Чисельність деяких його сотень зменшилась до 50 осіб. Щоб поповнити ряди стрілецтва, австрійське військове командування дало дозвіл розпочати набір і вишкіл нових рекрутів. Стати у бойовий стрій січовострілецьких частин поруч із братами-галичанами виявили бажання чимало закарпатських хлопців-українців.

21 січня 1915 року австро-угорська та німецька армії розпочали наступ проти війська царської Росії і вже в лютому заволоділи вододільним хребтом Бескид. Бойові дії перенеслися по той бік Карпат. Стратегічне значення на території нинішнього Сколівського району мала гора Маківка, яку за всяку ціну хотіли захопити росіяни. Щоб відбити у противника Маківку, у контратаку пішли сотні 1-го і 2-го куренів, поповнені 400 стрільцями, які щойно прибули з Мукачева. Дорогою ціною дісталася усусівцям Маківка: у боях за неї загинуло 47 стрільців, 76 було поранено і 37 потрапило в полон. Саме із цього часу гора Маківка асоціюється з першою значною перемогою українського стрілецтва у Першій світовій війні.

Сьогодні на місці запеклих і кровопролитних боїв стоїть меморіальний комплекс із цвинтарем, куди щороку приходять тисячі вдячних нащадків, щоб віддати шану тим, хто, змагаючись за українську ідею, віддав найдорожче – своє життя.

Лише у травні, після карпатських боїв, Легіон УСС пішов визволяти міста і села Галичини. 23 липня на місце дислокації Легіону прибув наступник престолу архікнязь Карло Габсбург. Схвально відгукуючись про ратну працю його особового складу, він сказав, що вони є "слава і хвала української нації". Завдячуючи цьому візиту докорінно змінилося ставлення австрійського командування до вояків-українців. Незабаром Легіон був перетворений на Полк Українських Січових Стрільців.

Визволяючи Галичину від окупантів, усуси ставали свідками жорстокого поводження російських солдатів з місцевим населенням, мародерства, знущання з жінок. Російська військова влада значну частину свідомої української інтелігенції депортувала в Росію. Ця ж доля спіткала і митрополита УТКЦ Андрея Шептицького, який пробув на засланні до лютневого перевороту 1917 року. Були закриті і пограбовані українські громадсько-культурні товариства, школи, церкви.
 Черговим випробуванням боєздатності, сили духу УСС стали бої за прикарпатське містечко Болехів. Саме тут вони зупинили наступ військ Антанти, зазнавши чималих втрат: 15 стрільців було вбито, 50 поранено і 150 потрапило в полон.

"ЗА ЧЕСТЬ, ЗА СЛАВУ, ЗА НАРОД"
У перших числах червня 1916 року російська армія почала наступ, який у підручниках з історії називається Брусилівським проривом. Нависла реальна загроза оточення 25-го австрійського корпусу, у складі якого воював полк усусів. Останні зайняли оборону біля с. Потутори на Бережанщині. Стратегічне значення тут мала гора Лисоня, кровопролитні бої за яку тривали упродовж серпня–вересня. Ускладнював ситуацію угорський полк, який не витримав атаки російських військ і пропустив їх у тил січових стрільців. У результаті запеклих боїв лише за два дні полягло 700 усусів.

Та найбільш кровопролитним і трагічним був бій 30 вересня. Після масованого артилерійського обстрілу противник прорвав оборону угорського полку і вклинився у ряди січових стрільців, які чотири години відбивали ворожі атаки, сподіваючись на допомогу. Її, на жаль, не було. Лише невелика група вояків, очолювана чотарем Григорієм Трухом, прорвала вороже кільце. 133 старшини та стрільці залишилися на полі бою, близько тисячі вояків, у тому числі й чимало старшин, потрапило в полон до росіян. Були це кращі з кращих військовики.

Відновлено І полк УСС лише в бе¬рез¬ні 1917 року. Новим його командантом став чех за національністю підполковник Франц Кікаль. У структурі полку з'явилися нові підрозділи: протигазова служба, технічна та будівельна сотні, уком¬плектовано окрему гуцульську сотню.
Останній бій українського січового стрілецтва з відступаючими російськими військами відбувся на тому ж Тернопіллі біля села Конюхи. Втрати особового складу були дуже великі: загинуло 50 стрільців, з 26 старшин живими залишилися лише 9. На полі бою впав і командант усусів.
Наприкінці серпня полк було поновлено новоприбулими стрільцями із Коша, який все ще базувався у мукачів¬ському замку Паланок. Спершу командантом було призначено підполковника Мирона Тарновського, а згодом – сотника Осипа Микитку.

Так сталося, що за умовами Брест¬ського миру Українські Січові Стрільці повинні були перейти за р. Збруч і поповнити армію УНР. Було це 26 лютого 1918 року. Підпорядковані були усуси новоствореній групі австрійських військ, якою командував архікнязь, полковник Вільгельм Габсбург, або, як його називали українці, Василь Вишиваний. Він добре знав українську мову, писав нею вірші, на свята вдягав вишиту сорочку, за що його дуже любили усусівці.

Зі степової України, де останнім часом дислокувався І полк УСС, вояки переїхали на Буковину, де їх і застав кінець Першої світової війни. 24 жовтня 1918 року у м. Чернівці відбулися таємні збори старшинського складу УСС, на яких обговорювалася політична ситуація, що склалася внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії. Учасники наради зійшлися на тому, що їх подальші військово-політичні дії будуть спрямовані на здобуття вільної, соборної української держави.

Бойові традиції своїх попередників, для яких Україна була понад усе, продовжив Корпус Українських Січових Стрільців, який був створений наприкінці 1917 – на початку 1918 року в Києві на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Незважаючи на те, що у його складі було порівняно небагато усусів-галичан (близько тисячі), вони стали ядром найбільш боєздатної частини Армії УНР.

Беручи участь у націонал-демократичній революції 1917–1920 років, січові стрільці успішно виконували найбільш важливі військово-політичні завдання, але це вже тема окремої статті.
Як офіцер у відставці, колишній військовий кореспондент, який все життя здійснює моніторинг матеріалів з питань військової історії, можу з упевненістю сказати: незважаючи на малочисельність, Українські Січові Стрільці, як ніякі інші збройні сили в світі, були ще й армією митців-інтелектуалів. Володіючи величезним творчим потенціалом, вони зробили значний внесок у розвиток культури і духовності українського народу.

Багату ідейну та культурно-мистецьку спадщину залишили для нащадків письменники та журналісти О.Назарук, І.Боберський, В.Дзіковський, Л.Луців, М.Угрин-Безгрішний, М.Заклицький та інші, які видавали періодичні видання, писали художні твори.

Особливого розвитку серед стрілецтва набула пісенна творчість, в якій відбилася героїчна і трагічна історія України. Автором більшості стрілецьких пісень був Роман Купчинський, який писав як вірші, так і музику. Серед них "Ми йдемо в бій", "Вдаряй мечем", "Пише стара мати", "Ой цвіте черемха", "Мав я раз дівчиноньку", "Зажурились галичанки" та інші.

Часто виконували стрільці пісні "Журавлі" та "Видиш, брате мій" (слова Б.Лепкого, музика Л.Лепкого). Ними вони прощалися з бойовими побратимами, які назавжди залишилися лежати в сирій землі.

Існує велика кількість стрілецьких пісень безіменних авторів – це "Гей від Львова до Мукачева", "Ой, впав стрі¬лець", "Раз на варті я стояв", які залюбки співали усуси.

Чимало своїх власних віршів та слів інших авторів поклав на музику Михайло Гайворонський. Це, зокрема, "Їхав стрілець на війноньку", "За рідний край". Справжнім шедевром завдяки написанню ним музики стала пісня "Ой у лузі червона калина", яку вже століття співає все українство. Січові стрільці мали і свій марш, який написав Клим Обух.

У часи тоталітарного режиму найменша спроба нагадати щось сучасникам з військової слави дорадянської України вважалася злочином. Табу бу¬ло покладено і на виконання стрілецьких пісень. Попри те, українці не втрачали своєї історичної національної пам'яті. На весіллях, хрестинах, релігійних святах вони часто нехтували забороною і співали улюблених пісень.
Автор цих рядків, будучи під¬літком, у середині 60-х років минулого століття разом зі своїми ровесниками постійно співав "Як ми наступали темненької ночі", "Йшли чотири хлопці з нашого села", "Повіяв вітер степовий"... Пройшли роки, проте моїми улюбленими піснями вони залишилися і тепер.

І все-таки вершиною культурного надбання УССів став організований ними український театр, з якого вийшли всесвітньо відомі майстри сцени І.Рубчак, О.Гірняк, Я.Барнич, Я.Гриневич та інші.
...Героїчним і водночас трагічним був шлях, як і доля України загалом, усусів – першої з часів козаччини спроби створити своє власне військо, яке мо¬гло б звільнити українців від іноземного гніту і відстояти незалежну державу.

Їх звитяга і самопожертва в ім'я здійснення української ідеї повинні бути при¬кладом для наслідування нащадками, в першу чергу тими, хто сьогодні, перебуваючи в Збройних силах України, стоять на чатах її недоторканних і священних рубежів та тримає порох сухим.

Теги: Січові Стрільці, історія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати