Чому близька від нас Словаччина є такою далекою?

Ми їхали в село Петровці Кошицького краю. Староста села Павел Томчо відразу закликав усіх до корчми — старої закарпатської хати. Сам носив усім пиво, каву, давши відразу бій зарозумілості українського чиновника всіх рівнів. Це прикметили українці. Але Павел так і не повірив, що наші старости чимось відрізняються, чим показав скромність і відсутність гіпертрофованого "его".  Спрут зарозумілої чиновницької пихи знищив в Україні стільки нормальних відносин! А Петровці, до речі, якщо навпрошки, знаходяться за два з чимось кілометри від передмістя Ужгорода — Оноківців. У селі дивний порядок, хоча живуть всього двісті чоловік. До населення додається тридцять чоловік персоналу і пацієнтів реабілітаційного центру "Ресоція" для колишніх наркоманів і алкоголіків. Там, до речі, і поселили чоловічу частину делегації. Жінок розмі¬стив у себе староста.
Директор центру Вільям Чичвак розповів, що колишні наркомани і алкого¬ліки  в сільській атмосфері добре вживаються в новий здоровий стиль буття, утримують велику кількість корів із сусіднього села, за що мають оплату натурою. М'ясо в центрі не переводиться. І колишня колгоспна ферма, де вили тільки сови, ожила: пацієнти розводять на додаток до великої рогатої худоби тут ще й свиней, кіз і кроликів. Кому не до кирпи тваринництво — займається вирощуванням деяких сільськогосподарських культур, квітів. Чому такого немає в обласному наркологічному диспансері, в подібних інституціях на Україні в той час, коли праця є найліпшим лікуванням, і подібні центри виходять на повне самозабезпечення, одному Богу відомо. Можливо, винні деякі депутати, які готують собі комфортне майбутнє після зловживань політичної діяльності?

Щиро сміється на таке припущення заступник директора цього ж центру Славомир Гал. Він повний тиждень працює тут, а потім повертається до своєї домівки за двісті кілометрів. Свого роду вахтовий метод. Говорить, що фінансування забезпечує керівництво Кошицького краю. Воно сплачує селу Петровці частину оренди, а інше сплачують самі клієнти, заробляючи на місці.

—Максимально в нас перебувають два роки, — каже Славомир, — а потім ми дивимося, чи готова людина до нормального життя, чи її потрібно відправити на деякий час до якогось спеціалізованого санаторію.

...А тим часом розгорталася тиха, але відверта підготовка до дев'ятого фестивалю з приводу Дня села Петровці. Переодягнулися волейболістки для грядущого турніру — активної родзинки цього свята. Розминалися спортсменки України, котрих чекали зустрічі зі збірними трьох населених пунктів — Крчава, Коромля, Петровці. Загальний дух наших волейболісток підтримувала велична і жвава мукачівська вчителька Лариса Колнишева. Оскільки поїздку організовував обласний осередок Національної Спілки журналістів України, то команда дістала з моєї легкої руки назву "Новинар". Втім, у ній виступали і троє журналісток — молода красуня Оля Скукіс зі Сваляви, представниця газети "Новини Закарпаття" Сніжана Русин, а також румунка Лєнуца Мокряну. Втіленням жіночої ніжності, а водночас і спортивного азарту та прагнення до перемоги була вихователька дитячого садка з Ужгорода Марія Данканич.

Почалися ігри. Суперниці роками спільно тренувалися. Нашим доводилося нелегко в турнірі, що, завдяки їх присутності, фактично став міжнародним. Але справа йшла, Колнишева з першої секунди тримала національний дух команди на рівні.

—Молодець! — кричала вона Сніжані Русин. — Ти вже по м'ячу потрапляєш!

Гра була просто запеклою: Мокряну намагалася зробити хоч одну вдалу подачу. До речі, коли їй це вдалося вперше — суперниці були настільки вражені, що пропустили очко. Але Колнишева підтримувала снагу навіть цілковитої дилетантки у волейболі Лєнуци Мокряну. Це й привело до належного морального клімату в команді, і в результаті до остаточної перемоги на маленькому майданчику біля двох велетенських волоських горіхів. На затишному, без жодних "наворотів" просторі, були ще дитячі гойдалки, імпровізований футбольний майданчик з воротами хокейного розміру і одноцівковий фонтан, щоб освіжити лице після запеклих спортивних битв. У перервах між волейбольними баталіями проходили химерні футбольні ігри — чотири місцеві могутні аматорки грали з кремезними і... трохи вагітними представниками місцевої влади чоловічої статі.
Симпатії всіх словацьких болільників поступово переходили на наш бік. Красуня Скукіс викликала глибоку інтернаціональну закоханість усіх представників чоловічої статі. Вона своєю гармонійністю здавалася елегантною скрипкою в руках самої матінки Природи. Ех, Оля! Де мої сімнадцять літ?
Місцеві люди кричали:

—Ура, Ужгород! Ура, Мукачево! Ми свої! Добре! Ано!

Просто дивно було, що на двох маленьких майданчиках можна запросто розгорнути таку цікаву щиру фієсту, яка не залишала байдужим жодного учасника. За нас, до речі, висловила бажання виступати і блискуче зіграла словачка Славка Ковач з лави запасних своєї команди з Коромлі. Це було пов'язане з тим, що стартова лихоманка зломила дух журналістки Евеліни Гурницької, яка просто перелякалася стати грудьми за рідну Україну. Славка її чудово замінила, і наші волейболістки потім як могли віддячили їй за величний кубок від старости.

—Добре, — коментувала хід двобоїв Марія Данканич, — що все нам удалося — на ковзкій щебінці можна  було травмуватися. Тим більше елегантній Лєнуці Мокряну, котрій більше б годилося дефілювати на подіумі.

На відміну від Словаччини, думалося, п'явка чиношанування випила живу п'янку кров масового національного спорту. Наші старости думають не так про власне волейбольні та футбольні поєдинки, а як у наметі прийняти Івана Івановича чи Степана Степановича з районного чи обласного центру. А якщо з Києва хтось надумає приїхати — то це взагалі катастрофа для села. За ті кошти, що пішли на отари з'їдених баранів, вже такі величні можна було б набудувати спорткомплекси по Україні, що світ весь вразився б, а молодь наша стала б найстрункішою в світі!
Староста Павел Томчо був просто віртуозом — він і матчі судив, і сам грав у футбол з дівчатами, схожими на молоді дубки, і духмяний бограч гостям наливав. Це наших вражало. "Які ж наші начальники свині", — шептали з національно-соці¬альним гнівом наші спортсменки.
Гра завершилася. Вдарили в саме небо шампанські корки з рук найактивнішого гравця — українки Лариси Колнишевої та найстаршої учасниці турніру Марії Тімкової. Ми стали першими, другими отримали відповідний кубок меншого розміру спортсменки зі Крчави, третіми й четвертими стали відпо¬відно команди Коромлі та Петровців.

Я побіг селом уранці. Загавкали з охайної ферми на мене собаки. Коли вивчив навколишні ліси, повернувся. Побачив біля струмочка маленьке оголошення, яке пропонувало не кидати у воду сміття. Невже не кидають, як валять у нас? Пробіг десь кілометр уздовж русла по головній вулиці Петровців — уздрів тільки єдиний синій пакет.

Удень ми побували на щорічному фестивалі вареників у селі Підгород того ж краю. Як не дивно, там у місцевому схожому потічку я теж побачив тільки один пакет. І теж синій. Немовби їх спеціально ставили там, щоб підкреслити загальну чистоту свого довкілля і господарського ставлення до цієї справи всіх мешканців.

Добре мені було на словацькому меридіані. Значно багатші і чисельніші наші міста і села просто потерпають від взаємної неприязні, агресивності світо¬гляду, моторошного прагнення до наживи. Це якраз не губить ближнє зарубіжжя і взагалі повністю чуже словакам, яких чомусь на Закарпатті вважають скупими. Я цього не відчув серед загального делікатного, майже ніжного ставлення людей один до одного. Найбільшою подією для Петровців стала, до речі, та, що там уперше за два останні роки біля ферми загавкали собаки. Їм здалася незвичною моя фігура, коли я вирішив пробігтися околицями. До того там був такий цілковитий спокій, що рай — просто вихідний.

Василь ЗУБАЧ для "ФЕСТу" зі Словаччини.

Теги: Словаччина, спорт, журналісти

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати