Довіряти дружині можна, тільки переконавшись у її намірах

Довіряти дружині можна, тільки переконавшись у її намірах
Нещодавно в одному із сіл Перечинщини сталася майже детективна історія, яка викликала резонанс серед односельців та грунт для пересудів. Правду кажучи, для одного із членів подружжя ця історія скоріш, м'яко кажучи, досить сумна і повчальна.
 
А все починалося із кохання. Василь та Марія – односельці, і знали одне одного відколи себе пам'ятали. Щоправда, жили вони у різних кінцях села: він – у нижньому, вона – у вишньому. Але що то за відстань у межах невеличкого села?
 
Тож поряд проходили їхнє дитинство, шкільні роки, а потім і юність. Так непомітно із дитячої дружби їхні стосунки переросли у закоханість. А потім – і в справжнє кохання. Щоправда, був у їхньому житті випадок, який міг перекреслити їхні стосунки – Марія, влаштувавшись на роботу у Перечин, нагуляла там дитинку. Так і народила дівчинку без батька. Василь спочатку бачити не хотів свою колишню кохану, але дуже скоро його гнів змінився на жалість. Одним словом – любов не пройшла стороною.
 
Одружилися вони зовсім юними – йому було 20, а їй – 18. Свадьбували всім селом. І привселюдно та перед Богом давали обітницю вірності. Життя складалося нібито й непогано: любилися й честувалися обоє. Та й дівчинку чоловік полюбив, хоч і не його кровинка. Одне дошкуляло – жити довелося у матері чоловіка, а там ще й сестра незаміжня. Тож часом бували і сварки, і взаємні образи – як і водиться, коли багато челяді мешкає разом. Але й це все ж не заважало їм любити одне одного та свою родину.
 
Найбільшим випробуванням у їхньому подружньому житті стала матеріальна скрута. Василь не міг влаштуватися на роботу і від власного безсилля став замкнутим та похмурим. Марію також скоротили, і вона перебивалася тимчасовими заробітками – то у райцентрі комусь прибере хату, то йде до людей на городні роботи, а часом понесе на базар свіжі яйця, молоко, картоплю чи квасолю. Проте цього, звичайно ж, не вистачало. Бо й дитина росла, і їй потрібні були і одяг і харчі, і підручники. Та й їм, молодим, хотілося жити не так.
 
Так вони бідували-бідували та й врешті-решт вирішили, що треба Василеві збиратися на заробітки. Односельчани саме збиралися у Москву, то й Василя погодилися взяти, бо знали, що хлопець роботящий і непитущий. А ще всякі будівельні роботи може робити.
 
У Москві, чи, точніше, біля столиці, роботи не бракувало. І хоч важкувато доводилося, та й жили у жахливих умовах, а що вже говорити про харчування та нападки російських міліціонерів, проте заробити вдалося непогано. Через півроку Василь привіз додому 4 тисячі зелених. Раділо подружжя і мріяло про те, що нарешті заживуть як люди.
 
І Василь аж ніби іншою людиною повернувся – а як же, він справжній чоловік, який може утримувати свою родину. Та тільки одне зронило у його душу неспокій – у сільському кафе односелець не то пожартував, не то всерйоз зронив: а ти спитай у Марії, як вона тебе чекала. Проте всі сумніви розвіялися, коли прийшов додому – жінка лагідна, привітна, любить його – це точно.
 
Та хоч і багато грошей привіз Василь із заробітків, через якийсь час їх не стало – прикупили меблі, побутову техніку, одяг, телевізор, а ще – золоті прикраси для коханої дружини.
Через півроку знову зібрався чоловік до Москви. І знову тяжко гарував, бо ж треба заробити ще більше. Аж тут телефонний дзвінок від Марії: терміново приїжджай і привозь усі зароблені гроші, бо твоя сестра заміж виходить, тож треба допомогти і подарунок купити треба, як годиться. Нічого робити – поїхав.
 
Удома на нього чекала кохана дружина і майбутнє весілля сестри. Усе нібито добре. Тільки дружина почала наполягати, що хоче виїхати жити до обласного центру, вже й квартиру там підшукала (поки що винайматимуть, а згодом і куплять), і доньку влаштувала у школу. Показала навіть документи. Аргументувала тим, що сестра, як вийде заміж, залишиться у батьків, а їм усім тут буде тісно.
 
Заперечувати Василь не став – погодився. А наступного дня Марія почала пакувати речі, чоловік їй допомагав. Усе цінне акуратно спакували, а меблі та побутову техніку завантажили у вантажівку, яку Марія заздалегідь найняла. Не забула прихопити із собою і 1800 доларів, зароблені чоловіком. Поїхала жінка у нову квартиру разом із донькою, а чоловікові наказала приїхати наступного дня, аби ще навів лад у залишеному приміщенні в батьківській хаті та допоміг по господарству. Чоловік послухав.
 
Та коли наступного дня вирушив до автобусної зупинки, аби поїхати у місто, всезнаючі односельці йому нашіптували, що бачили, як вантажівка, якою поїхала Марія, звернула на Сваляву, а не в напрямку Ужгорода. Та знову не повірив почутому Василь. Коли ж приїхав за написаною адресою – ані жінки, ані дитини там не знайшов. Чужі люди здивувалися, хто дав йому цю адресу і що він тут шукає.
 
Чоловік не вірив своїм очам. І не міг зрозуміти, що сталося. Повернувшись додому, став видзвонювати кохану, та де там – у відповідь: "абонент недоступний". Так пройшов тиждень, два, півроку. Ніякої звістки від дружини так і не було. Не знали про неї і її рідні. Тільки односелець Іван, який працює водієм у начальника в райцентрі, сказав: поїхала твоя Марія із коханцем...
Ошелешений почутим, Василь довго не міг прийти до тями. Згодом почалися розмови та пересуди. Односельці радили йому заявити у міліцію, та чоловік не схотів. Каже: один Бог їй суддя.
 
Вероніка Дорош
16 червня 2011р.

Теги: дружина, кохана, чоловік


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи