Роберт Левицький: «Я дуже хотів би дожити до того часу, коли українські чиновники їздитимуть на роботу на велосипеді»

— Роберте Йосиповичу,  в нашому краї ви є досить впізнаваною людиною. Як вважаєте, завдяки чому?

— У першу чергу завдяки системній роботі у всіх напрямках. Ви ж знаєте, що моє покоління не закінчувало Оксфордів і Кембріджів, а мусило добиватися результатів за рахунок власної наполегливої праці. Так само і я: багато працюючи, зрозумів, що у роботі важливим є системний підхід, який дасть можливість бізнесу конкурувати з донецькими та київськими структурами. Але для того, щоб успішно розвиватися, треба рости: ночами підчитувати спеціалізовану літературу, залучати спеціалістів з інших регіонів, створювати потужні команди тощо.

— Саме тому ви вирішли здобути другу вищу освіту та захистити дисертацію?

— Так, рішення навчатися в Національній академії державного управління при Президентові України було прийняте у непрості для мене часи, коли на мої бізнес-структури чинився шалений тиск. У той період я витримував до 120 перевірок різних рівнів на рік, і ви навіть не уявляєте, як такі життєві моменти загартовують.

— І що дала вам друга вища освіта?

— Чимало. В ті часи керівництву Академії вдалося зібрати чудовий професорсько-викладацький склад, тож знання ми отримували дуже якісні. Цікаво, що в своїй групі я був єдиним, хто не працював на державній службі, а група складалася справді з еліти українських чиновників — голів адміністрацій, міністрів, заступників міністрів, депутатів Верховної Ради, дружні стосунки з котрими збереглися на роки.

— Ніколи не думали залишитися в Києві?

— Це питання задають мені дуже багато людей. За ці роки я дійсно отримував багато пропозицій стосовно працевлаштування в Києві (остання надійшла буквально кілька місяців тому — пропонували очолити департамент одного з міністерств). Може, це й звучатиме банально, але я вкотре не зміг обміняти Корзо та наші набережні на київський Хрещатик і, як завжди, зовсім про це не жалкую. Звісно, коли спостерігаю за кар’єрним зростом деяких своїх друзів, десь глибоко в душі починають зароджуватися сумніви, та коли постає реальний вибір, все ж обираю рідне Закарпаття.

— Ким ви сьогодні відчуєте себе більше: політиком, громадським діячем, бізнесменом чи меценатом?

— Важко сказати однозначно, думаю, одне випливає з іншого. Хоча про яку політику можна говорити? Це десь там, у Києві наші народні депутати бавляться в "хрестики-нолики", Конституції переписують, а безпосередній контакт з усіма проблемами відбувається тут, на місцях. Де ви бачите політику в тому, аби вирішувати питання типу проведення освітлення, евакуації мешканців після підтоплення, лобіювання будівництва дитсадочка? Навідміну від більшості кандидатів, котрі йдуть у депутати, очікуючи манни небесної, я дуже реально дивлюся на речі, бо усвідомлюю, яка це велика відповідальність.

— До вас часто звертаються за допомогою?

— Трапляється. Іноді люди приходять до мене як до останньої надії: вони вже обійшли всі інстанції і не знають, як їм бути далі, а тобі нічого не залишається робити, як повністю віддатися вирішенню їхніх проблем. Наприклад, в округу, від якого я свого часу обирався по мажоритарній системі, є проблеми, з якими люди звертались ще до Брежнєва. Леонід Ілліч нічим не зміг допомогти людям, а от ми, згуртувавши громаду, домоглися у 2008–2009 роках часткового вирішення проблем округу. Вважаю, нинішні кандидати у депутати повинні ще раз подумати про відповідальність перед виборцями, зрозуміти, що йдучи за землею, комунальним майном, якимись іншими преференціями, вони скоюють великий гріх.

— Яким ви бачите ідеального депутата?

— Як я вже казав, відповідальним. А ще депутати мусять мати тверді внутрішні переконання, бажання допомагати виборцям, працювати над покращенням їхнього життя. Ви, певно, знаєте, що в країні на кшталт Швейцарії міністри часто їздять на роботу не на "Майбаху", а на велосипеді — це свідчить про внутрішні переконання людини, її бажання працювати для людей, а не для себе. Я дуже хотів би дожити до того часу, коли наші українські чиновники також їздитимуть на роботу на велосипеді.

— А ви готові подати депутатам такий приклад?

— Звісно, готовий. Пам’ятаю, коли ми придбали для всієї родини велосипеди і каталися на них, один впливовий закарпатець, побачивши мене, запитав, чи не вважаю я, що з моїм статусом негоже їздити вдень по Ужгороду на велосипеді. От тоді я й зрозумів, наскільки люди відірвані від реалій, наскільки стали рабами стереотипів і менталітету.

— Знаю, що на виборах 31 жовтня ви будете балотуватися в обласну раду від "Народної партії". Чому обрали саме цю партію, адже нині вона не є найрейтинговішою?

— Розумієте, я не належу до тих, хто з легкістю змінює партійність та політичні переконання. Останні 5 років я був міським депутатом за списками "Народної партії", під час останніх президентських виборів був довіреною особою її лідера Володимира Литвина, тож не дивно, що тепер я вирішив бути послідовним і балотуватися саме від "Народної партії". А щодо рейтинговості, я порадив би людям задуматися над тим, де могла б бути Україна, якби не зважені рішення Володимира Литвина в найбільш відповідальні моменти сучасної історії нашої країни.

— Ви вже намітили собі сферу робіт та питання, над якими працюватиме в разі обрання вас депутатом обласної ради?

— Зі сферою робіт я визначився вже дуже давно, тож достеменно знаю, над чим працювати в обласній раді. Знаєте, я твердо переконаний, що люди повинні займатися тими справами, в яких добре розуміються. До прикладу, комунальними проблемами слід перейматися мерам міст та професійним комунальникам, котрих люди обрали з метою покращення комунального стану міста і котрі мусять регулярно звітувати про зроблене. Саме тому 2007 року я став ініціатором створення в мікрорайоні Доманинці комітету місцевого самоврядування, яким наразі керує Віра Чернова. Без жодного фінансування з боку держави або муніципалітету нам вдалося освітити 14 вулиць мікрорайону, побудувати дитячий майданчик та зробити десятки, а може, й сотні інших справ для розвитку мікрорайону. Щодо моїх планів, то я збираюся присвятити себе розвитку оздоровчої інфраструктури, ініціювати будівництво бігових та велодоріжок по всьому Ужгороду. Буду лобіювати зведення міських спортивних арен з басейном, залами, групами здоров’я. Мрію про створення в Ужгороді центрів культури для молоді та пенсіонерів та багато інших потрібних речей. Вважаю усе це абсолютно реальними завданнями, для виконання яких треба тільки достукатися до свідомості чиновників та консолідувати зусилля обласної ради на вирішення цих питань не лише в Ужгороді, а й по всій області.

— Сфери освіти та медицини вам не близькі?

— Я вже казав, що не хотів би втручатися в проблеми, не будучи фахівцем у цій галузі. Бо якщо я почну давати поради освітянам, а вони дослухатимуться до моїх настанов, то дуже може статися так, що я заведу всю освітню сферу в глухий кут (сміється. – Авт.). Щодо медицини, то тут "народники" покладають великі надії на кандидатів у міські депутати, серед яких є представник відомої в області династії лікарів Панаіт.

— Наразі політологи вважають ваш виборчий округ № 9 одним з "найважчих" в області, адже серед ваших конкурентів фігурують імена Мирослави Каламуняк, Василя Русина та Олександра Солонтая.

— Згоден, імена кандидатів від 9-го округу й справді багато чого говорять мешканцям Ужгорода. Але я впевнений, що виборці належним чином оцінять мою кандидатуру, адже не йду на вибори з пустими обіцянками і демагогією — мені справді є що сказати і я готовий перемагати.

— Хто, на вашу думку, стане головним конкурентом Роберта Левицького в 9-му виборчому окрузі?

— Безперечно, Сашко Солонтай, людина, котра має велике політичне майбутнє.

— Хіба раніше ви не працювали в одній депутатській фракції міської ради?

— Так, і це була одна з найпотужніших фракцій в історії Ужгородської міської ради, до якої, окрім Сашка, входили Павло Чучка, Юрій Чижмар, Володимир Панасенко та інші активні люди. Аби все було чесно і по-дружньому, я зателефонував Солонтаю і спитав, по якому округу він би радив мені йти на вибори. Він, не вагаючись, відповів, щоб я йшов по його, 9-му округу.

— Чи є щось, що ви найбільше цінуєте у своєму житті?

— Це, звичайно, моя родина: дружина, діти, батьки. Дуже люблю, коли ми збираємося разом, ціную наше спілкування — для мене такі моменти є найкращими у житті. А ще не уявляю свого життя без Ужгорода і Закарпаття в цілому.

— Розкажіть трохи про ваші робочі здобутки.

— Як діючий депутат міської ради від Доманинців я працював в основному на розвиток мікрорайону. До прикладу, за останні роки в Доманинці було вкладено майже 2,2 млн.гривень з муніципального, обласного й районного бюджетів для облаштування водовідведення. Я, як депутат, постійно лобіював це питання, і нарешті вперше за 20 років мешканці Доманинців та Підлипників, за винятком кількох будинків, практично не відчули наслідків паводка. Крім того, вдалося пролобіювати створення при ЗОШ № 17 дитячого садка (комплекс отримав назву НВК "Гармонія"), амбулаторії сімейного типу, де працюють терапевт і педіатр. У школі проведено воду, відремонтовано дах, замінено вікна. Уже традиційно 1 вересня йду в 1-й клас і надаю фінансову допомогу в розмірі 2–3 тисячі гривень. А найуспішнішим старшокласникам уже 4 роки виплачую стипендії. Крім того, я добився того, щоби провести в мікрорайоні водогін довжиною 3,5 км (вартість робіт близько 1,5 млн.грн.), але, на жаль, поки нам не вдалося його запустити.

— Знаю, що одним з напрямків роботи в масштабах міста є пропаганда плавання та школи водних видів спорту.

— Так, це найболючіше питання з усіх, над якими працюю, бо воно потребує державної підтримки. Статистика свідчить, що близько 90% ужгородських дітей не вміють плавати. І мене, як голову обласної федерації водних видів спорту, це неабияк засмучує. Кілька місяців тому я запросив першого українського чемпіона світу з плавання, призера Олімпійських ігор Дениса Силантьєва для лобіювання будівництва басейну в Ужгороді (ми виступили на сесії міськради, мали зустріч з губернатором, провели круглий стіл). Крім того ми розробили та зняли фільм про методику масового навчання плавання, показали його на кількох місцевих телеканалах, друкували матеріали у пресі. Це лише часточка того, що зроблено в цьому напрямку, але маю надію, що з допомогою виборців мені вдасться досягти значно більшого.

— На чому б ви хотіли закцентувати увагу виборців?

— Перш за все, я б закликав мешканців міста оцінювати кандидатів не за гаслами чи відомими прізвищами, а за реальними здобутками. Якщо людина нічого не зробила досі, то, повірте, незалежно від політичного забарвлення та прізвища, вона нічого не зробить і в майбутньому. Спілкуючись з ужгородцями, доводиться спостерігати за певною зневірою городян, котрі навіть не хочуть йти на вибори. Я ж переконаний, що на вибори піти варто, але віддавати свій голос треба зважено, обравши найдостойнішого з усіх кандидатів, при цьому не зраджуючи інтересам сім’ї та нашого краю. Пам’ятайте, що ті 300–500 гривень, які вам пропонують за голос, не варті того, аби наступні 5 років знову жити лише надіями на краще. Гроші обов’язково беріть (думаю, вони не зароблені чесним шляхом), але голосуйте по совісті.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати