«Головне — не бути нудним»

Корінний ужгородець художник Петро Шолтес – один із найбільших оспівувачів рідного міста, яке на його полотнах залите сонцем і радістю. Чи не найкраще характер його творчості визначив П.Скунць, записавши у зошити відгуків на одній з ювілейних виставок такий чотиривірш (публікується уперше): "І робиш світ, а він проте невдячний, живеш ти добрим, де нема добра. І хочу жити, але жити й лячно у творчім світі Шолтеса Петра".

– Що це за дитячий портрет висить у вас у кімнаті?

– Це я у трирічному віці. Ужгород тоді був зовсім маленький, усі всіх знали. Батько дружив з багатьма художниками. Був тоді такий Ошвальд, тепер чомусь забутий. Він якось зайшов до нас і намалював мене. 

– А чи є ви родичем класика закарпатського живопису Золтана Шолтеса і його сина Степана?

– Та ні, хоча... Якась далека спорідненість є. Але С.Шолтес мені якось cказав: "Ти малюєш нормально, але два художники Шолтеси в одному Ужгороді – то багато". На мене то подіяло. Може, він боявся, що я буду малювати під його батька, наслідувати. Але мене Бог наділив іншим. Хоч і в мене багато пейзажів, але я особливо люблю малювати місто. Мій батько дружив з їхньою сім'єю. І я якось пішов до них у гості, сидів там, дивився на картини і дивувався, як то можна так передати природу.  Із Степаном ми у гарних стосунках, нещодавно були разом на пленері. Але чи ми рідня, я того не з'ясовував.

– Чим запам'ятався Ужгород вашого дитинства і юності?

– Для нас було святом вийти ватагою хлопців у суботу-неділю на Корзо, Ленін¬градську набережну, побачити дівчат, поздоровкатися зі старою інтелігенцією. Ми всіх знали, могли по двадцять разів пройти по набережній. Багато родин дружили між собою, постійно ходили у гості. Тоді не було різкого поділу на багатих  і бідних, всі жили як середняки. Грали у карти, пили фрич – вино з водою. Горілки тоді взагалі не знали. Вчився я у школі №2. Був у нас прекрасний біолог Куцин, а історію викладав батько художниці Надії Пономаренко. Сестра обласного прокурора Андрашка викладала математику. Зі мною вчився телеоператор Володимир Дуда. Потім він мене постійно прагнув знімати на всіх вернісажах, що я аж просив того не робити.

Тоді я дуже любив своє передмістя – Доманинський канал. Там було багато полів, де грали у футбол. Було де кататися на велосипеді.  Прекрасний був парк Горького, там грав військовий духовий оркестр, були танці, туди щодня приходили гуляти. І ще гуляли у Невицькому. При університеті був ансамбль "Ювентус", який створив мій товариш Костя. Вони репетирували у мене вдома. Кликали мене на всі концерти, я з ними ходив як менеджер. Грали вони на танцях у філармонії, там і познайомився зі своєю дружиною Габріелою. Вона родом з Ільниці, а в Ужгороді вчилася на медика. Тесть був вчителем в Ільниці. Сидів у ГУЛАГу. Як усі сільські вчителі на Закарпатті, був садівником. Сім'я жила дуже чесно, була глибоко віруючою. Я малював їхній двір, і та картина пішла на виставки за кордон, хоч то була десь п'ятнадцята картина в моєму житті.

– А як стали художником?

– Це все спонтанно. Якщо людина любить природу, компанію, то має багато вражень і мусить то виразити. Моє дитинство минуло біля Доманинського мосту над каналом, біля лісу. Я там грав у футбол, ходив на риболовлю. Але все-таки я любив бути сам. У школі я відставав з математики, то десь у шостому класі батьки найняли мені репетитора. А я сиджу собі біля вікна і дивлюся на дерева і горобців. То вчитель і каже: "Слухайте, не треба йому математику, він буде художником".

Усі діти люблять щось фіркати. Як біль¬шість наших художників, я ходив у Палац піонерів до студії образотворчого мистецтва З.Баконія. Ми жили поруч із Манайлами, і я ходив до школи разом з донькою Ф.Манайла. Вона мене запрошувала додому, але я не був у них жодного разу, бо дивився на художників як на богів.  То не могло бути, щоб я до нього пішов, бо я нічого сам ще не вмів. Вступив до художнього училища, коли ним керував Павло Карлович Балла. Прийшов з мамою, приніс свої рисунки. На своїй виставці у жовтні я обов'язково повішу  портрет Балли. Вперше я його побачив так: сидить у кабінеті якийсь чоловік прямо на столі, заляпаний – в училищі якраз був ремонт. Ми питаємо, де директор, а то, виявляється, він і є. Він мені багато дав по рисунку, а у вихованні художника це найголовніше. Я дуже любив авангард, модерн. Але треба знати і то, і реалістичну манеру письма теж. Оце були ми на пленері, і колеги стали мене діставати: "Та ти реаліст, ти більше нічого не вмієш!" Кажу: "Ну чекайте, я зараз вам покажу!" Прямо перед ними сів і за кілька хвилин намалював отакий імпресіоністичний пейзаж. Бо в училищі вчили усьому. Я вступив на керамічне від¬ділення, але мені не сподобалося, бо там одні дівчата були. Потім я перевівся на різьбу по дереву. Але і дерево мені щось не йшло. Я такий був вароський хлопець. Все заглядав у кабінет, де були на курс старші Гайду, Фелдеші, Маснюк. Вони писали там картини, мене все тягнуло до них. І потім ми почали ходити на етюди. Ніколи не забуду свою першу натуру. Наш викладач О.Петкі, якого ми звали Шоні-бачі, повіз нас у Кваси на Рахівщину. Я тоді вперше опинився у справж¬ньому селі, де бачив ті потічки, каміння, дерев'яні хижі. Тоді ж в Ужгороді ще не було етногра¬фічного музею, то я побачив таке вперше.

– Але у вас все-таки переважає міський пейзаж.

– Так, я виріс в Ужгороді, і мене страшенно нервує сучасна псевдоархітектура. Часто зустрічаємось з фотографом О.Поповим, він мені каже: "Дивився, які там прикраси, які фігури на старих будинках. Це все зруйнують, усе розіб'ють. То поки живеш, малюй оце. Не малюй ніякі гори, а оце – поки воно не зникло". І ще дуже люблю малювати старих. Досі мені часто сниться моя бабка. Ми жили досить бідно. Нас було троє дітей, я найменший, і спав з бабкою у маленькій кімнаті. Вона мене все вчила молитися. Була полькою – Жужана Гранчак. Прекрасно варила. Я її страшенно любив. Мене часто питають: "Що ти все старих баб малюєш?" А воно якось саме виходить.

– Як складалася трудова біографія?

– Після училища мене направили у Драчино Свалявського району, де був цех, який випускав дерев'яні плакетки, тоді вони дуже модні були. Начальник цеху казав, що йому треба хлопця, який би і різав, і у футбол грав. А я виріс на вулиці Петра Великого, де жив і Йожеф Сабо, ми там всі грали. Я жив на Свалявщині на квартирі – Володя Станкович грав увечері на гітарі, він став головою районної адміністрації. У цеху працювали переважно випускники  нашого училища.  А потім служив в армії, у Мукачеві, під самим Паланком. Тоді до полку взяли столярів, радіомеханіків, художників, там треба було багато оформляти. Два роки я служив як усі, а на третій рік уже малював у клубі.

Після армії мусив заробляти. Життя було тяжке, і я не міг займатися чистим мистецтвом. Влаштувався у художні майстерні на вулиці Пархоменка. Токарив, чеканки робив, різьбив дерево. Але хлопці, коли йшли на етюди, і мене запрошували. Я кажу: "Не маю етюдника, фарб". – "Ми все дамо". Ніколи не забуду, як приїхали ми у Жорнаву чи Кострино. Був племінник Ерделі, В.Сочка,  І.Маснюк.  Це був кульмінаційний  момент у моєму житті, я боявся, що нічого не вийде. Художники, перш ніж малювати, все шукають гарне місце. Я цього ще не знав, але якось зразу вийшов на таке місце. Кажу, що це готова картина. Сільські хижі, сніг, сонце, тіні. Я то намалював,  хлопці підійшли і здивувалися: "Та в тебе найліпша робота!" Відтоді я став фанатиком пленерів. Їздив сам на електричці, переважно з картонами, бо грошей на холсти не було. Обійшов усі верховинські села, малював дерев'яні церкви, сільські вулиці, хижі. І взимку, у мороз, повертався додому вже в темряві. Я близько зійшовся із В.Щуром, ми поруч жили. При зустрічі він просив показати мої роботи. Казав: "То добре, малюй далі. Я й не думав, що у тебе так піде. Ти на бетоні виріс, ходиш із транзистором по Корзо, а як у тебе добре село виходить! Я думав, що ти робитимеш такі солодкаві картини, красивенькі, а у тебе виходять дуже народні речі".   

У майстернях я працював рік, колектив був дуже творчий, постійно придумували щось нове – Щур, Асталош, Попелич, Тегза. Потім я працював оформлювачем в об'¬єднанні ресторанів і кафе, там тоді трудилися В.Віньковський, М.Росул, В.Сочка. Одним з головних художників там був М.Белень. Я робив металеве оформлення. Доклався до ужгородських "Дружби", "Обідів по-домашньому", "Кошиць", мукачівської "Зірки", берегівського "Фазана" і ще багатьох.  Об'єднання очолював Богдан Куций. Направив мене в Ніредьгазу – намалювати п'ять пейзажів цього міста для ужгородського кафе "Ніредьгаза". А п'ять моїх видів Ужгорода дали для кафе "Унгвар" у Ніредьгазі. Це була моя друга чи третя поїздка за кордон. Шеф  дав мені усього п'ять днів на все. Якраз падав дощ, то я малював під парасолею. Мадярський колега каже: "Та що ти мучишся, будеш тут не п'ять днів, а скільки треба!"  Я був там два тижні, у них є скансен, малював і там, замалював міські церк¬ви. Привіз то додому, начальник був у шоці: "Як я повішу церкви в радянському кафе!" Але я переконав його, що то перш за все пам'ятки архітектури. А потім у Москві хотіли зробити ресторан "Закарпаття" з дерев'яними фігурами опришків. Я зробив ескізи, їх за¬твердили. Аж виявилося, що у Москві немає дерева для різьблення. Звідти зажадали, щоб ми привезли матеріал із собою, але справа так і не вигоріла. Потім ще працював у Спілці професійних художників, яке виникло при драмтеатрі з ініціативи І.Манайла і В.Руснака. Звідти і вийшов на пен¬сію.  

– І почалася бурхлива організаційна і виставкова діяльність?

– Та я ще з початку дев'яностих років організував 27 пленерів в Угорщині для наших художників. Внук Ф. Манайла якось вивіз нас на Балатон, але сказав: "Не треба для мене Балатон малювати, я хочу русинську тематику! Бо озеро мені набридло, я тут живу, наше малюйте Закарпаття". А як же Балатон не малювати! То я зробив йому картину, як русин відпочиває на озе¬рі – най має русинську тематику. А найпершу свою виставку, пам'ятаю, зробив в ужгородському кафе "Форум". Прийшли такі вже биті художники – І.Панейко, Б.Корж, В.Павлишин. Звичайно, розкритикували мене. Але я не кинув. Ходив далі на пленери. Знаходив унікальні місця. В.Приходько  завжди дивувався: "Де ти бачив таке?" А я знаходив щось сумне, приховане. Це пов'язано з тим, що я завжди ганьбився, бо не маю освіти живописця, тому ховався. І от таких  робіт із схованок у мене багато на¬збиралося, став робити наступні виставки. Я маю дружні шаржі на всіх наших художників. На пленерах я завжди маю олівець, вугіль, і роблю з них замальовки.

– Скільки картин написали за все життя?

– Не рахував, але кожні три-чотири дні малюю щось нове. Для мене малювати – то не робота. Я малюю, коли отримую від того задоволення, радість, коли щось маю у душі. Коли малюєш без душі, картина не виходить. Буває, що три-чотири дні не малюю, бо порожній. Для мене головне – не бути нудним. Буває виставка, що люди обійдуть зал і ніде не зупиняться. Я так не хочу. А от на моїй виставці до 60-річчя одна дівчинка каже: "О, ви намалювали моє село, передали його настрій!" А я там ніколи не був. Але я завжди намагаюся, щоб у картині був настрій, от і збіглося. Я шукаю різноманіття. Зараз у мене висить на виставці "Золотоволоса Афродіта". Це Спілка робила еротичну виставку. А я вважаю, що художник повинен уміти малювати все. То й зробив оцю оголену натуру. Бо були випадки, що хлопці приносили на еротичну виставку пейзаж!

Люблю сакральну тематику, але то дуже відповідально, треба знати теологію. А починав я з натюрмортів. Коли ще боявся виходити на натуру, то робив вдома різні композиції. Їх хвалили, але я казав: "А, натюрморт хай малюють дівки! Для мужика – пейзаж!"  Тільки зараз повернувся до натюрморту, бо люблю старовинні речі. Але і тепер в основному роблю пейзажі, я такий лірик-меланхолік. Правда, маю ще одну особливість – мене дуже вражають людські фігури. Не можу пройти по вулиці, щоб не роздивлятися перехожих. Тому не можу водити машину, я мушу кожного чоловіка роздивитися. Зразу впадає в очі: "А, це добрий чоловік, це якийсь олігарх, а це бідний, а цей дуже любить випити". Я іду і на кожного чоловіка подивлюся. Дуже сильно відчуваю характер людини, що з нею буде. Щоразу роблю замальовки. От учора був у Боздоському парку, приніс звідти. Якщо чоловік багато їздить, то багато бачить. А якщо він ще і художник, то може здуріти, якщо то не намалювати, якщо то все у собі затиснути.

Сергій Федака

Теги: художник, Шолтес, картини

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати