Малий ростом чоловік живе без комплексів

Аби написати про Івана Миговича зі зростом усього 151 сантиметр, на вихідні я поїхав у передгірське село Дусино на Свалявщину. Ми майже годину плідно спілкувалися. Діалог тривав би й довше, але співбесідник мантачив косу та поспішав у сад (на фото) скосити отаву. Каже, цьогорічне літо було дощове, різнотрав’я довелося у валки класти мало не кожних два тижні.

Малий ростом чоловік живе без комплексів

Чоловік називає себе дусинцем, бо живе в цьому населеному пункті понад чотири десятиліття. Хоча народився в сусідньому Плав’ї в 1948 році в сім’ї фронтовика-добровольця Семена Миговича, який із Другої світової війни у 1945-му повернувся інвалідом – без лівої руки. Що й казати, калік тоді з фронту поприходило немало. Сльози навертаються, коли розповідає про батька, який у колгоспі протягом багатьох років поспіль працював їздовим. Фізична робота для людини з однією рукою – неймовірне випробування. Однак іншого вибору не було – освіти не мав, тільки до коней...

– Батько знав будь-яку домашню роботу, як і личить сільській челядині, й усе виконував однією правицею, – каже Іван Мигович. – Мав залізну силу волі. Якщо десь зламався віз чи сани – ремонтував їх, коней годував.  Бувало, кликав на поміч нас, синів – мене, Михайла, Семена, Василя. Однак повсюдно їздити з ним ми не могли, тож найчастіше справлявся самотужки з неабикою мукою. Незважаючи на це, у відчай ніколи не впадав, завжди був веселий, привітний, життєрадісний і навіть дотепний.

Своє дитинство дусинець, якого знають як «малого Іванка», розподіляє на періоди, у якому є навіть берегівський. З певних причин учився в тутешньому інтернаті, відтак після його закінчення пішов здобувати освіту в Берегівське профтехучилище. Диплом механізатора-тракториста широкого профілю згодився неабияк, особливо коли його, молодого хлопчину, призвали до армії. Строкова для нього розпочалася у військовій частині с. Чікош-Горонда, між Береговом і Мукачевом. Тут у підземних бункерах стояли ракети, які згодом розсекретив розвідник О. Гордієвський, а на землі посилено тренувалися танкісти. Серед них був воїн Іван Мигович.

Каже: якби півстоліття тому був трішки нижчий, то від армії отримав би відстрочку. У радянські часи такий був порядок: хто мав зріст менше 150 см, у військо служити не йшов. А Івана таки одягнули у форму. Як найменший, він у школі, в училищі та в армії завжди під час шикування стояв у кінці шеренги. Звик до цього, як і до прізвиська «малий Іванко». Прослужив кілька місяців, і на «порятунок» вирушив батько. Оббивав, бідолаха, пороги військкоматів Сваляви та Берегова, але правди домігся. Було очевидно, що з сім’ї безрукого інваліда, котрий на війні утратив здоров’я, забрали служити старшого сина, який був для нього «лівою» рукою, тобто помічником.

– Було це десь наприкінці шістдесятих минулого століття. Я прослужив неповних півроку, якраз почав освоювати ази танкіста, коли прийшов командир і сказав, аби збирався додому, – згадує дусинчанин. – Не минуло й кількох годин, як уже сидів у автобусі, який узяв курс із Мукачева на Сваляву. Батько, неборак, тішився, що зумів сина забрати з армійських лав. А ось брати служили по два роки.

Після армії для І. Миговича розпочинається колгоспна епоха, яка розтягнулася майже на чверть століття. Йому доручають кермо колісного трактора Т-16 – цей універсальний агрегат, яких у Харкові випустили 660 тисяч, причіп мав спереду. Тому й отримав серед закарпатців назву «тепша». Коли їхав,  його деренчання, схоже на розбитий посуд, чула вся околиця. Тракторець мав низку незручностей, але разом із тим був наділений багатьма перевагами. Та через нього, як не прикро згадувати, 25-річний механізатор навіть сів за грати. На початку 1970-х збив шестикласницю Марію Янович. Крім того, що ця трагедія принесла горе в згадану сім’ю, йому самому було вкрай гірко на душі, адже дівчинка по дорозі до лікарні померла. Коли довідався – мало розуму не позбувся. Для себе тим часом «крутив» кіно: дівча разом із іншими гралося неподалік дороги, потім діти почали її перебігати. Одним це вдалося, а вона не встигла – трактор, який також не встиг загальмувати, кузовом ударив її у висок.

– Згодом відбувся суд, – сумно згадує Іван Мигович. – Зачитали вирок, і я  опинився у в’язниці. Щоправда, на два роки. Схоже, взяли до уваги мій стан здоров‘я, клопотання батьків, які прохали, мовляв, доньку не повернути, а чоловік тільки-но починає жити. Спочатку термін відбував у Одесі, відтак мене перевели в Білу Церкву, звідки згодом повернувся додому. В майбутньому обставини склалися так, що я став сусідом цієї родини, члени якої виявилися дуже добрими, сердечними людьми. Разом зі мною намагалися забути цю трагічну історію.

Колгоспна епоха моєму співбесіднику принесла не тільки клопоти, а й чимало радісних миттєвостей. Отримавши добре оплачувану на той період роботу, він мав змогу не тільки заробляти на хліб, а й ходити в передовиках. На правлінні його завжди ставили за приклад для інших. А відтак були премії, подяки, відзнаки, нагороди, статті в газетах. Пишається, що за старання, якісну роботу його удостоїли навіть медалі. Кілька разів колгоспному механізатору давали нові трактори, МТЗ та «Білорусі» у тому числі.  Але на одному етапі виникло непорозуміння, йому довелося з колгоспу піти та влаштуватися на фірму у Сваляві. Саме тут і дотягнув до пенсійного стажу, але нині ветеран отримує такий мізер, що аж соромно казати.

Іван Мигович – дідусь, сини Іван та Василь із невістками подарували йому з дружиною Ганною онуків. Про свій зріст любить жартувати. Каже, коли падає високий, то може поламатися, а він – ні, бо стоїть ближче до землі. Там, де «гулівери», приміром, досягають яблуко чи сливу руками, йому доводиться лізти на драбину. Однак у компанії високих чоловіків почувається впевнено. Спростовує  думку, мовляв, чим вищі, тим щасливіші. Осудливих поглядів односельчан не помічає. Хоча є говоруни, які люблять ущипнути, однак на це не зважає. Нині Іван удома тримає коня, тож земляки часто просять  його виконати ту чи іншу  роботу. Але останнім часом побільшало різного роду машинерії, тож нова техніка замінює його коника. Він більше відпочиває, аніж працює.

Без перебільшення: Іван  Мигович, незважаючи на свій зріст, – чоловік у Дусині знаний і поважний. Для автора цих рядків – і поготів, бо його батько Семен і моя бабуся Марія були рідні брат і сестра. Отже, ми з героєм замальовки  родаки. І насамкінець, коли прощалися, почув фразу: дусинець хоча й маленький, але живе без комплексів.

Михайло Папіш

 

01 жовтня 2017р.

Теги: зріст, комплекс

Тересвянська "Лелека" проміняла життя в Польщі на пекло передової
На Закарпатті облаштували єдиний в Україні гейзер мінералки
Двоє спортсменів із Закарпаття виступатимуть на зимовій олімпіаді у складі збірної України
/ 1Закарпатці у Першій світовій війні. Фронт на Ізонцо
/ 1Винайдені снопов'язалку та швидкісний пароплав від закарпатця "запозичили" американці
Фонди обласного краєзнавчого музею поповнили нові експонати про Августина Волошина і Карпатську Україну
/ 4Лохина не для лохів. Киянка вирощує на Закарпатті американську "родичку" закарпатських яфин
Таки патріарх, і таки династія
/ 1Закарпатський письменник здобув літературну премію CEI Fellowship
Гірськолижники та сноубордисти провели вже третій навчально-тренувальний табір на Великоберезнянщині
У День Незалежності в Ужгороді на Народній щогодини лунатимуть фанфари та "цвістиме" 7-метровий тризуб
Побувати всередині органа
Живописець, графік, педагог і священик. Шандору Петкі виповнился би 100
Історію предків із Тячева в малюнках розповів британський художник
Черговий випуск серії "Між Карпатами і Татрами" присвятили прозі Миколи Зимомрі
Закарпатські гірськолижники та сноубордисти готуються до зимового сезону в Кострині
/ 25Не зупиняючись на досягнутому. Письменнику Василю Мулесі виповнилося 60
/ 1Віктор Мельник: "Головне, аби в країні настали мир і стабільність"
Персики на виноградівській Чорній горі родять із червня до кінця вересня
Останніми роками на Закарпатті модно називати дітей на честь святих
/ 3Трьохсотлітній Боронявський монастир має свої таємниці
Закарпатська "Лужанська-7" стала переможцем всеукраїнського конкурсу торгових марок
/ 2Михайло Сачко: "Заспівати можна й під фанеру, а в танці тебе видно як на долоні"
Різьбяр із Ужгорода презентував власні роботи в Одесі
У 88 – на трудовому посту
» Всі записи