Справа професора Івана Запісочного живе. До 95-річчя від дня народження вченого

Такою постаттю в житті ужгородських фізиків, тих, хто навчався у нього, працював разом з ним, був Іван Прохорович Запісочний – доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат премії ім. К. Д. Синельникова НАН України, державний стипендіат, почесний громадянин м. Ужгорода, якому 12 травня 2017 року виповнилось би 95 років.

З іменем професора І. П. Запісочного пов’язана ціла низка піонерських оригінальних досліджень у фізиці електрон-атомних, електрон-іонних зіткнень, спектроскопії вакуумного ультрафіолетового діапазону, газової квантової електроніки, нелінійної оптики. Отримані результати мали фундаментальне значення для розвитку цих галузей, а також знайшли широке застосування в суміжних галузях науки і техніки. Його перу належать понад триста наукових праць і 12 авторських свідоцтв на винаходи, більшість із яких є визначальними для атомної фізики.

Для наукового стилю професора Запісочного були характерними вміння виділити суть проблеми, підібрати адекватні засоби її розв’язання і здатність помітити спільні риси у, здавалося б, далеких фізичних явищах. Він тонко відчував, де можна очікувати на ґрунтовні результати, і таке відчуття «глобальних проблем» атомної фізики дуже рідко зраджувало його. Він розумів сам і вчив розуміти інших, що розв’язання ключових, фундаментальних проблем атомної фізики є надзвичайно важливим для розвитку фізичної науки в цілому. Тому все, що він робив сам і доручав зробити іншим, як правило, приводило до видатних результатів. Однак Іван Запісочний також добре відчував момент, коли необхідно зупинитися і відкласти неперспективне дослідження або призупинитися у важкому експерименті, очікуючи його підкріплення сучаснішими технічними засобами, що зробило б його продовження можливим.

Заслуги Івана Прохоровича не вичерпуються його безпосереднім внеском у науку. Він був організатором науки, вихователем молодих творчих особистостей, яких виділяв ще зі студентських років і яким допоміг у їхньому вільному науковому розвитку. Його заповітною мрією було передати учням свої знання, своє вміння науково і творчо мислити, виховати з них учених. Як відомо, суспільна вага вчителя – в його учнях. Учнів у професора І. П. Запісочного – величезна кількість. Не одне покоління фізиків називає його своїм учителем, причому Вчителем із великої букви. За час своєї надзвичайно широкої й натхненної педагогічної діяльності Іван Прохорович виховав цілу плеяду учнів – відомих фізиків, які успішно продовжують справу свого вчителя. Це – учителі фізики, інженери, науковці, викладачі в різних куточках нашої країни і за кордоном. Це – викладачі та науковці Ужгородського національного університету й Інституту електронної фізики НАН України. Серед них є вже багато відомих учених, докторів наук, професорів. Вони знали його не тільки як талановитого педагога і вченого, а й як вимогливу (насамперед до себе), наполегливу в досягненні мети, дисципліновану, працелюбну й енергійну людину.

Але професор І. П. Запісочний не просто мав учнів, більшість із яких стали відомими вченими (під його науковим керівництвом було захищено 43 кандидатські дисертації та 10 докторських), а був одним із тих небагатьох, котрим удалося об’єднати своїх учнів у наукову школу. Поява нового наукового напряму і, тим більше, наукової школи – складний творчий процес. Наукова школа з фізики електронних та атомних зіткнень і квантової електроніки Запісочного сформувалася внаслідок величезної праці вченого та його творчих сподвижників над розробкою новітніх засобів експериментальної техніки і методики та власне досліджень елементарних процесів парних зіткнень електронів, атомів і молекул, а також газової квантової електроніки. Він умів доводити свої ідеї до практичного втілення і прищеплював цю якість своїм учням.

Багато років віддав Іван Запісочний створенню кафедр оптики і квантової електроніки та Проблемної науково-дослідної лабораторії з фізики електронних зіткнень Ужгородського університету. Вже у зрілому віці наполеглива праця Івана Прохоровича увінчалася ще одним, чи не найбільшим, досягненням – завдяки його невтомній науково-організаційній роботі було створено Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень АН України, яке згодом стало самостійним Інститутом електронної фізики НАН України – першим академічним осередком науки на Закарпатті.

Притягальна сила Запісочного полягала в поєднанні його таланту, обдарованості, педагогічного хисту з такими рисами його особистості, як любов до науки, цілеспрямованість, наукова принциповість, висока культура, особистий авторитет, ентузіазм, уміння спрямувати роботу, підтримати ініціативу і самостійність. Найбільше, що він цінував у своїх учнях, – це самостійність мислення, ініціативність, індивідуальність. Особливо хотілося б відзначити таку рису І. П. Запісочного, як доброзичливість. Для нього були незрозумілими й чужими неприступність, чиновницька чванливість, запопадливе, що межує з підлабузництвом, ставлення до своєї особи. Хоч би які посади він обіймав, найбільшою цінністю для нього залишалися людяність, доброзичливість, чуйність. Незважаючи на велику зайнятість, Іван Прохорович завжди знаходив час для своїх учнів чи колег. Йому завжди були властиві «…сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю» – риси, якими Іван Франко характеризував українців. Він умів слухати людей, переймався чужим болем.

Не можна не відзначити ще одну рису професора І. П. Запісочного – він завжди радів успіхам своїх учнів. Без сумніву, Іван Прохорович відповідав головній чесноті вчителя – не заздрити успіхам своїх учнів і бути щедрим для них. Це, напевно, основний секрет того, що під його керівництвом виросло стільки блискучих учених. «Пташенята» Запісочного, вирощені в Ужгородському університеті, Ужгородському відділенні Інституту ядерних досліджень АН України та Інституті електронної фізики НАН України, виявилися гідними учнями, стали у переважній більшості відомими вченими. Школу професора І. П. Запісочного пройшли десятки, якщо не сотні спеціалістів. Вони зберегли її традиції, мають уже своїх учнів і передають набутий досвід новим поколінням. У цьому основа їхніх успіхів і запорука нових досягнень у майбутньому, адже світле подвижництво в ім’я науки не буває непоміченим – справа науковця живе навіть після того, як сама людина відійшла у вічність.

Стрімко плине час, відлічуючи дні, роки без Івана Прохоровича Запісочного. Але чомусь чим далі, тим більше згадуємо ми його, все більше задумуючись над тим, що би він зробив на нашому (чи чиємусь) місці. І ще більше відчуваємо біль втрати. А на думку приходять слова всесвітньо відомого вченого П. Л. Капіци: «Історія науки показує, що великий вчений – це не обов’язково велика людина, однак великий Учитель не може не бути великою Людиною».

Нехай ці рядки будуть свідченням нашої глибокої вдячності, поваги й пошани до Вчителя, який відкрив для нас науку. За це йому наш низький уклін.

Ганна Гомонай, доктор фізико- математичних наук, директор Інституту електронної фізики НАН України

Теги: професор, Іван Запісочний

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати